Дво (три) партійна система в Україні

Пересічний

Спроба аналізу з погляду звичайного громадянина

Передусім автор зробить ремарку про те, що він не має спеціальної освіти як у сфері аналізу процесів, так і в галузі політології. Дана стаття — це спроба пересічного громадянина, який цікавиться політикою і політичними процесами, проаналізувати потенційну ситуацію, коли виникають дві (або три) політичні сили, які покривають мережею осередків усю Україну. По суті, це модель політичного життя США, де існує партійна багатоманітність, однак процесами в країні фактично керують дві партії.

Тож підходить така модель Україні чи ні? Благо це чи біда для простих громадян? Поліпшило б це ситуацію в країні для виборців, чи навпаки?

Також слід зазначити, що потенційна ситуація, яку розглядаємо, має обов’язкову умову: ці дві (або три) політичні сили повинні представляти всі або майже всі області країни (кожна з партій має бути реально представлена в кожній або майже в кожній області). Хоча насправді така біполярна система вже існувала, де «помаранчеві» протистояли «біло-синім». Ні до чого доброго такий розкол країни за політичними вподобаннями не призвів. Його негативні наслідки маємо і зараз.

Отже, одна з переваг полягає в тому, що наявність невеликої кількості потужних партій із чіткою ідеологією та визначеністю щодо суспільно значущих питань спрощує вибір громадянина й одночасно покладає відповідальність на партію за виконання своїх обіцянок і дотримання своєї позиції. Наприклад, одна політсила заявляє, що вона – за модель екологічно-економічного розвитку та поступову відмову від архаїчного індустріального спадку Радянського Союзу. Інша партія – за індустріалізацію з елементами сучасного екологічного розвитку і примноження того спадку, що дістався від попередніх поколінь, а також за розвиток тих галузей, які вже є в наявності. Третя партія робить акцент на «цифрову» модель економіки, розвиток у першу чергу галузі інформаційних технологій, не відкидаючи при цьому інші галузі, але при цьому дотації, преференції та підтримку їм не пропонує. І так у будь-якому питанні. Прийшли до влади або взяли певний портфель – виконуйте саме те, що заявляли. Громадянину (виборцю) простіше із цим розібратися. Підтримуючи когось, виборець підтримує всі або більшість позицій обраної ним партії.

У сучасних же умовах, де існує велика кількість невеликих партій, без чіткої ідеології або з ідеологією «за фсьо харошеє протів всєго плахого», коли позиція змінюється або її не існує, рано чи пізно велика кількість виборців узагалі перестають ходити на вибори. Виникає повна апатія, озлобленість. У свідомості громадян вкорінюється теза «всі вони однакові». Тому що саме так збоку (тобто знизу) і виглядає.

Іншою перевагою, або можливістю для пересічних громадян, є концентрація в одній політичній силі великої кількості серйозних політичних фігур. Якщо більшість із них мають для окремого громадянина позитивну репутацію, то це і буде визначальним.

Додатковою для тих громадян, які захочуть самі взяти участь у політичному житті, є можливість реалізуватися в цьому напрямі завдяки вибудованим «партійним ліфтам». Це якщо партія, звичайно, буде цим займатися і виховувати й оновлювати свій кадровий склад. А молоді, непосидючі та активні самі потягнуться туди, де їм пропонуватимуть зробити певну партійну кар’єру. І привноситимуть туди свіжі погляди та рішення.

Також до позитиву – можливостей – можна віднести мандат довіри суспільства до тих поглядів та рішень, які пропонує певна партія, якщо за неї проголосувала більшість населення. Це повинно надихати саме цю політсилу активно і швидко впроваджувати заданий курс, користуючись довірою суспільства. Якщо ж партія не виконує наперед заявлене, то більш логічно буде замінити персоналії, а не змінювати ідеологію.

До недоліків (слабких сторін, загроз) подвійної (чи потрійної) системи можна віднести те, що кожна з партій «законсервується» сама в собі. Лідери будуть докладати максимум зусиль, аби політично знищити своїх же нових або занадто активних однопартійців. Оновлення складу політиків буде здійснюватися не через бажання пересічних громадян, а через бажання наявних партійних лідерів.

Ще одна загроза – це відсутність чіткої ідеології, замість якої зазвичай є лише набір загальних фраз, або ще гірше – дуже часта зміна ідеології чи взагалі її відсутність, а ставка робиться виключно на «яскравий» персональний склад політсили, члени якої не поділяють спільних поглядів.

Можливо, найгірший варіант – повна дискредитація всіх політичних сил: або одна одною, або внаслідок невиконання всіма партіями своїх обов’язків перед громадянами.

Також загрозою є все-таки виникнення двох-трьох політсил, які зрештою скотяться до статусу регіональних. Тобто будуть мати електоральну підтримку в декількох областях, а в інших набиратимуть «у межах статистичної похибки». Насправді такий шлях призведе до значного погіршення життя кожного громадянина країни, оскільки знову буде розкол країни, що, беззаперечно, загрожуватиме новими суспільними катаклізмами.

Вимальовується ось така «чорно-біла» картина формування в Україні дво- чи трипартійної системи. А підходить вона чи ні – вирішуватимуть «сильні світу цього», а не звичайні громадяни. Але оскільки ми довший час живемо у «стополярній» політичній системі, то чи не варто спробувати такий варіант?

Ця рубрика є авторським блогом. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.