Про шкідливість україноцентризму
Примітка редакції. Україноцентризм у значенні «Україна має бути для нас метою» — благо та вимога. Але україноцентризм у значенні «ми відмовляємось подивитись на ситуацію ззовні» — зло. Бо потім ми ще довго не розуміємо, чому так важко домовитися з партнерами. Про це — наступний матеріал.
Днями мені на якомусь інтернет-ресурсі трапилася реклама чергового політичного проекту, гаслом якого обрано «україноцентризм — завжди і всюди». Звучить нібито дуже патріотично і правильно, інтереси України мають бути головними для політичної партії, але якщо трохи заглибитись в тему, то однозначність щезає. Саме по собі явище україноцентризму не є чимось особливим, бо воно є виявом більш широкого явища — етноцентризму, яке у свою чергу є одним з проявлень ще ширшого явища — групового фаворитизму, давно і добре відомого психологам.
Кожен народ у власній уяві займає набагато важливіше місце, ніж будь-який інший. Це природно. У деяких народів це набуває гіпертрофованих розмірів, як то у наших сусідів — росіян, аж до величі «народу-богоносця». Але навіть якщо не брати такі неадекватні самооцінки, все одно будь-який народ у своїй суспільній свідомості посідатиме центральне місце. Я й сам, коли читаю або пишу на соціальні або економічні теми інших країн, мимоволі оцінюю, як ці теми виглядають з нашої точки зору. Це цілком природне явище, понад те, як нещодавно виявилося, воно має не лише соціальну, а й біологічну природу.
Кілька років тому було опубліковано роботу науковців Амстердамського університету, які експериментально довели, що етноцентризм стимулюється гормоном задньої долі гіпофіза, що має назву окситоцин (Carsten K.W. De Dreu and others. Oxytocin promotes human ethnocentrism, 2011). Це широко відомий в акушерстві препарат, який можна за кілька гривень купити в будь-якій аптеці, бо він є найбільш розповсюдженим засобом стимулювання пологової діяльності матки. У цій експериментальній роботі було продемонстровано, що окситоцин мав однаковий ефект на посилення етноцентризму для арабів і для німців, тобто його дія ніяк не залежала від культурних норм поведінки або соціально-економічного статусу людей. Факт біологічної природи етноцентризму можна розуміти як свідчення його необхідності і доцільності для людини, а відсутність україноцентризму в українця може трактуватися як свідчення гормонального розладу.
Науковий аналіз етноцентризму почався доволі давно, більше 100 тому, на зорі соціології. Перші визначення явища належать одному із засновників європейської соціології Людвігу Гумпловичу та Уіл’яму Самнеру, який був першим американським вченим, що започаткував університетський курс соціології. Майже в той самий час виникає теорія культурного релятивізму, яка є антитезою етноцентризму. Така реакція цілком зрозуміла, бо етноцентризм для професійного соціолога і антрополога є перешкодою для розуміння інших культур. Піонери сучасної антропології Боас та Малиновський стверджували, що для успіху будь-якого гуманітарного дослідження дослідник має вийти за межи власного етноцентризму. Таким чином, від самого початку етноцентризм в науковому сприйнятті набув стійкого негативного змісту, бо заважав неупередженості наукового дослідження. Якщо узагальнити погляди соціологів, антропологів, психологів на етноцентризм, то можемо сказати, що він заважає неупередженості суджень щодо суспільних процесів взагалі, а не лише наукових досліджень цих процесів. А якщо ми не можемо неупереджено сприймати суспільні процеси і явища, то ми не можемо адекватно на них реагувати. Наслідки неадекватної реакції можуть бути різними, не завжди вони фатальні, але точно вони не найкращі з можливих.
Зрозуміло, що є купа проявлень україноцентризма, які хоч і не адекватні, але аж ніяк не шкідливі. Найпростіший приклад: українці вважають свою кухню чи не найкращою у світі. Тільки борщ та вареники чого варті! Але якщо ви подивитись не на емоційну оцінку, а на факти, то побачите в десятках країн світу тисячі італійських та китайських ресторанів, що свідчить про всесвітнє визнання кулінарії цих націй, і майже повну відсутність українських ресторанів за межами України або регіонів компактного проживання української діаспори. На жаль, світ не визнає нашу кухню як цікаву та смачну, так само як і кухню, наприклад, литовців, голландців, фінів та багатьох інших народів.
Інша справа, коли глянемо на серйозніший приклад: сприйняття нинішньої російської військової агресії. Україноцентрична точка зору достатньо однозначна і приблизно однакова як на рівні політичної риторики, так і на рівні суспільної свідомості: ми є форпостом західної цивілізації, що протистоїть вселенській ворожій силі — Росії, і таким чином захищає від неї весь цивілізований світ, а це означає, що вся західна цивілізація має допомагати нам всіма можливими засобами, включно до військових. Однак з точки зору самої західної цивілізація ситуація виглядає зовсім по іншому — як конфлікт однаково чужих для Заходу країн. Україна не сприймається не лише як форпост західної цивілізації, а й узагалі як її частина. Росія й Україна однаково корумповані країни з клептократичними режимами, без верховенства права і без правосуддя, без економічної свободи і незалежних ЗМІ. Зрозуміло, що є деякі відмінності: Росія значно потужніша економічно і військово, ніж Україна, Росія — завершена автократія, а постійні намагання українських президентів стати автократами російського типу поки що успіху їм не принесли. Але такі відмінності — то слабкі аргументи для західного світу, щоб вважати Україну своєю частиною, скоріше навпаки.
Україноцентризм у цьому прикладі веде до того, що Україна не має військових союзників у війні з Росією. Західний світ не бачить для себе суттєвої загрози з боку Росії, ісламський тероризм сприймається як значно серйозніша загроза. Якби Україна дійсно була частиною західного світу, то ставлення до Росії було б іншим — як до загрози самому Заходу. В такому випадку Україна була б інтегрована у військову систему оборони Заходу, що зробило б нереальним захоплення Росією території України.
Якби ми могли бачити цю ситуацію очима Заходу, то дії України мали б бути протилежними її поведінці останньої чверті сторіччя: замість мавпування російського суспільного і економічного механізму — повна відмова від нього, наприклад, як це було зроблено Естонією, і запозичення суспільно-економічних інститутів Заходу. Цього не відбулося, тому що наші політики вважали Україну зовсім специфічною країною, в яку не можливо перенести західні інституції. Тому україноцентрична точка зору тут не просто помилкова, вона страшенно шкідлива для самої України.
Ще одним прикладом шкідливості україноцентризму є іноземне інвестування в Україні. Зараз у світі величезна кількість вільного капіталу, який не має застосування і шукає об’єктів інвестування. Багато країн у світі користуються цим капіталом для власного розвитку. Сусідня Словаччина залучила приблизно 9 тисяч доларів прямих іноземних інвестицій на душу населення, тоді як Україна — тільки півтори тисячі (на рівні популярного для наших порівнянь Гондурасу), та й ті тільки за формою вони є іноземними, а по суті більшість із цих інвестицій — то повернуті через іноземні компанії виведені раніше з України гроші. Працюючи багато років у сфері інвестиційного консультування, я постійно бачив феномен україноцентризму з боку нашого держапарату. Чиновництво вважало, що Україна є суперпривабливим місцем для інвестора, тому за дозвіл вкласти тут свої кошти він мусить платити. Неможливо було втлумачити нашому чиновнику, що крім України, інвестор має можливості вибрати ще сотню країн, ніякої унікальної привабливості для інвесторів в Україні немає (щоправда, за останні три роки ми свою унікальність, нарешті, знайшли, коли наша робоча сила стала в 4-5 разів дешевше китайської). У тому, що Україна стала зараз (разом з Молдовою) найбіднішою країною Європи, свою роль відіграло і хибне україноцентричне уявлення про поведінку іноземних інвесторів. Можливо, це був не головний чинник відлякування інвесторів від України, але він став органічною частиною загального ворожого для інвесторів клімату.
Україноцентризм у справі військового конфлікту з Росією та у ставленні до іноземних інвесторів є ілюстрацією шкідливості цього соціально-психологічного феномену, який здається природним і корисним. Якби його було подолано в цих випадках, дії України були б адекватними реальності, а не нашій уяві про неї. Можливо, це дало б шанс уникнути війни та переходу нашої економіки у третій світ.
У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.