Українська школа сракодумства

Юрій Терещенко

Примітка редакції. Щоб зберегти пристойність, час від часу слід удаватися до хуліганства — наприклад, друкувати філософські есе. Обіцяємо, нечасто.

Вчені, засліплені старезними шаблонами, колись наполягали, що українській ментальності притаманний кордоцентризм — серцесприйняття чи серцедумство. Що, на відміну від більшості довколишніх народів, щирий українець усе пропускає через власне серце, яке є водночас джерелом емоцій та фільтром будь-якого знання. Ця традиція йде ще від Сковороди — і зараз, безумовно, застаріла.

Для будь-кого вже очевидно, що епоха кордоцентризму минула, наче й не було. Колись він виник як продовження східнохристиянської чернечої традиції ісіхазму — «спускання розуму в серце». Ми пройшли цей етап та рушили у спусканні розуму набагато далі. Кожен, хто стежить за суспільними зрушеннями в Україні, політичним процесом та обговоренням суспільно важливих питань, мусить чесно й неупереджено визнати: новим українським мото, нашим національним способом пізнання, є аноцентризм.

Щоб не послуговуватися зайвий раз іншомовними термінами, перекладемо це на власний розсуд — сракодумство, чи то пак сракосприйняття.

Розглянемо ж цей цікавий феномен нашої з вами суспільної дійсності.

Найвизначніша риса українського аноцентризму — емоційне та безпосереднє сприйняття навколишнього, і такі самі реакції на подразники. Кордоцентризм наполягав на симфонії розуму як раціонального начала та серця — як емоційного, а аноцентризм симфонізує розум з іншим емоційним началом. Раціоналіст — думав, кордоцентрист — відчував, аноцентрист — чує. І чує недобре.

Українець-серцедумець потребував героїв як зразків для наслідування звитяг. Сракодумець теж їх потребує, але вже як людей, що зроблять звитяги за нього. «Хтось там прийде — порядок наведе!» — кричить сракодумець. Тим самим натякає, що сам він і не намагатиметься.

Тому в сракодумця завжди є герої. Але від возвеличення героя до розчарування в ньому лише зрідка проходить більше ніж рік. Бо за рік сракодумець уже чує, що це падло не зробило його щасливим. Тоді він переобирає героя — зазвичай із ворогів попереднього.

Серцедумець був завжди юним, майже підлітком. Сракодумець зробив крок далі та глибше — у глибокий препубертат. Він дивиться на світ широкими очима дитини. Дуже, дуже важкої дитини. Дитини, для якої найбільша зрада — думка про те, що щось у цьому світі слід робити самотужки. Дитини, що не може змиритися з відсутністю поряд батьків та негарантованістю безкоштовних цукерок у винагороду за саме її існування.

«Держава мусить забезпечити мені добробут! — каже сракодумець. — Бо ж на що ще вона потрібна?»

Насправді вона потрібна йому навіть не для цього, а для того, щоб хтось був винним за нього.

Серцедумця критикували за те, що його світ був чорно-білим. Сракодумець не розмінюється: його світ чорно-чорний. Наявність білого кольору передбачала б, що щось може піти добре. А з цього був би лише крок до висновку, що якщо щось іде недобре, то сракодумець сам у цьому винний. Цю думку він не може собі дозволити.

«А чому, власне, я? Що, інших нема?»

Кордоцентрист брав усе близько до серця, аноцентрист  — інакше. Він вимагає переваг для простої людини. А хіба є в країні людина, простіша за нього?

Хай чиновники не беруть хабарів — хіба що в простої людини, якщо тій дуже треба.

Хай поліція ловить мажорів, а простих людей не чіпає.

Хай у судах зглянуться над її долею, як щось раптом поцупить. Бо ж у всіх буває, а Ахметов не сидить.

Бо ж проста людина завжди у скруті, а тому потребує допомоги, розуміння та прощення.

Розум сракодумця — реактивний. Він не планує, а реагує, щиро й емоційно. Йому не так важливо, як іде війна, як те, яку вона має офіційну назву. Не над якими будівлями розвивається прапор, а як розташовані на ньому кольори.

Український бізнес на території агресора для нього — зрада, бо він платить гроші Росії.

Бізнес агресора на території України для нього — зрада, бо він платить гроші Росії.

Сракодумець щирий. Підступом він вважає будь-який план, складніший за один крок. Той, що передбачає три — то вже змова.

Сракодумець дієвий. Коли котові робити нічого — він щось собі лиже. Коли сракодумцеві нічого робити — він ладний собі щось відірвати. Чи хоча б хату підпалити, а там і зігрітися.

Бо треба ж щось робити!

Самошкода для нього завжди краща за бездіяльність. Стане гірше? Дивись вище: світ і так чорно-чорний і хтось інший завжди мусить за це відповісти.

Візьмемо, наприклад, питання війни.

Раціоналіст іде на війну, бо знає, навіщо. Чи не йде — і не звертає на неї уваги, як на процес, що зараз від нього не залежить.

Кордоцентрист іде на війну, бо серце кличе. Та пропускає її через себе.

Сракодумець вийшов на новий рівень: не йде, але пропускає.

Раціоналіст потребує перемоги, сердешний кордоцентрист — героїзму, а сракодумець — героїчної поразки.

Раціоналісту потрібний результат, кордоцентристу — процес, сракодумцю — можливість закликати до дії та звинуватити в невдачі.

Раціоналісту потрібні союзники та зброя, кордоцентристу — друзі та вороги, сракодумцю — винні та закордонний паспорт.

Для політика сракодумці — найбажаніший електорат. Багатьом на інших годі й орієнтуватися. Колись один виборець обходився в пакет гречки, зараз тисячі варті трьох «дам!», одного «геть!» та двох фото в камуфляжі. Філологи стверджують, що саме сракодумство породило популізм. Психологи не заперечують.

Дивишся не все це і гадаєш: куди далі заведе українську суспільну думку історична еволюція? Важко сказати. На людському тілі ще вдосталь місць, куди можна спустити розум.

P.S. Щоб запобігти пересудам, автор розкриває карти й окремо зазначає, що стиль і мова есею — відверте збиткування з українських підручників із філософії. Бо так їм, зрештою, і треба.

Ця рубрика є авторським блогом. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.