Української державної ідеології та пропаганди не існує. До дискусії

«Пропаганда — це добре. Відсутність кваліфікованих людей, які пояснили би людям сенс цього терміна — біда. Для тих, кого шугає штампований образ, “пропаганда” — propago — “поширюю”. Форма комунікації, спрямована на поширення в суспільстві — світогляду, теорії, твердження, фактів, аргументів, чуток та інших відомостей для впливу на суспільну думку. Вплив має бути на користь певної спільної справи чи громадської позиції», — написав на своїй сторінці у Facebook журналіст Віталій Гайдукевич. І продовжив: «Для пострадянського, постімперського суспільства пропаганда свого — це захисний механізм. Інструментарій розвінчання міфів. Пропаганда — молоток. Можна проломити голову, а можна прибити цвяшка і повісити на стіну картинку. Інструментами треба вміти користуватися правильно і на користь». Допис з'явився 9 червня, а 20 червня секретар Ради національної безпеки та оборони Олександр Турчинов в інтерв'ю агентству «Інтерфакс-Україна» визнав, що сьогодні в Україні відсутні правові й технічні можливості для оперативного реагування на інформаційні загрози. Це — діагноз від Олександра Турчинова. І, відповідно, опосередковане визнання роботи Мінінформполітики незадовільною. Бо воно не інформує громадян від імені влади, чому треба закривати проросійські медійні майданчики, притягувати до відповідальності тих, хто їх утримує, виносити попередження каналам зразка «Інтера» чи NewsOne...

Та я б усе одно не робив очолювану паном Стецем структуру крайньою. Міністерство інформаційної політики не може працювати в умовах повної відсутності жодної інформаційної політики в Україні. Крім такої, яка відповідає російському порядку денному, нині, повсякчас і на віки вічні занурює громадян у проросійській контекст, культивує формат «не все так погано було в СРСР». І подається до столу під соусом дотримання демократичних свобод, права на власну думку й необхідності вислухати «всі точки зору». Натомість домінантною на виході лишається саме та, яка сформована російською пропагандою, — вона той самий молоток, яким уперто й, на жаль, успішно проломлюються українські голови.

Так, його відомство має діяти в тісному контакті із СБУ, й під це створити відповідну законодавчу базу. РНБО, СБУ й Нацрада — батіг. Але відомство Юрія Стеця — пряник. Так, саме міністерство не створює потрібного Україні віднині й надалі продукту проукраїнського інформаційного змісту. Але його функція — контролювати, щоб така інформація вільно й без обмежень доходила до всіх громадян по всій території країни. Бажано також — на окуповану територію, й дуже бажано — вперед, на Захід. А через Європу — по всьому світу.

Проблема вже не раз озвучена. Українська влада вже артикулює, що Росія — ворог, а проросійське — шкідливе для психічного та фізичного здоров'я. Натомість вона не пропонує мільйонам громадян нічого проукраїнського. Заклики об'єднатися довкола спільних цінностей звучать уже п'ятий рік, і чим ближче до виборів, тим гучніше до цього закликатимуть. Проте які вони, спільні цінності, хто нам ворог, а хто друг, не артикульовано. Інформаційний простір відданий на відкуп приватним особам, яких пропаганда як гвіздок, на який вішають гарну картину, і як форма поширення проукраїнського світогляду не цікавить.

Не тому, що маємо справу з ворогами, хоча дехто з власників медійних майданчиків таким є й не надто приховує. А через те, що споживач інформації активно реагує на те, до чого привчали, щонайменше, двадцять останніх років: російську манеру подачі, російський контекст, російський формат, російських медійних персон тощо. Наприклад, Євгенія Кисельова й Матвія Ганопольського проти реальних національних медійних зірок, народжених 1995-го року каналом «1+1». Так. У цьому контексті згадується і В'ячеслав Піховшек. Але ж більшість його колишніх колег чомусь мають аналогічні з російськими експатами, хіба що, — даруйте, якщо когось мимоволі образив, — на дещо маргінальних або, як варіант, маргіналізованих інформаційним простором майданчиках.

До речі, одна з них, у минулому — дієва журналістка Ольга Герасим'юк, розуміє проблему, поставлену паном Турчиновим. Хоча заходить з іншого боку: наголошує, що чинна законодавча база не дозволяє фінансувати суспільне мовлення в Україні так, як того вимагають виклики інформаційної війни. Як бачимо, в обох випадках ідеться не про обсяг фінансування, хоча держава Росія вкидає у свою інформаційну політику мільйони доларів. Передусім ідеться про недосконалість законів, які дозволяли би зробити проукраїнську інформаційну політику ефективною й дати більше можливостей запропонувати щось на противагу проросійському.

Не треба в цьому контексті забувати і про кіно та серіали. Адже культура — складова інформаційної політики. Зокрема, нині існує перманентний світоглядний конфлікт між адептами «патріотичного» і просто «якісного» кіно. Перше вже рік, як іменують пропагандою. Хоча повторюся: пропаганда у вигляді молотка — це потужний інструментарій, який доходить від села до села. Грубо кажучи, пропагандистський фільм щоп'ятниці крутять у кожному сільському клубі, перед тим облаштувавши буфет із дешевим алкоголем. Такого чи подібного немає й бути не може.

Знову цитую Віталія Гайдукевича: «В Україні не буде (хотілося б помилитися, але...) ані централізованого каналу тверезої адекватної інформації, ані тверезих адекватних журналістів, які б зрозуміли (скажімо) важливість цензури для воюючої країни. Так, Україна не лише не Росія, Україна так само і не США. Так, в США є інформаційна політика. Так, особливо, коли мова йде про дії армії в зоні бойових дій. Інформацію військові і контролюють, і перевіряють, а куди не треба пресу — категорично не пускають. В Україні централізованої інформаційної (сенсової) контрвійни не буде. Шкода, але не буде. Не питайте чому. Робіть те, що кожен може самостійно».

Висновок невтішний: інформаційна безпека як порятунок тих, хто тоне, — справа рук самих потопаючих. Проукраїнська інформація, на відміну від проамериканської у США, пробританської у Британії чи прояпонської в Японії, не кажучи вже за пролитовську в Литві, не стала для українців вірусною. Мільйонам українців замість смислів та історій пропонують шоу, які мало того, що не мають сенсів — вони також не мають рейтингів, тому й закриваються. Хоча ці самі гроші можна й треба витрачати на створення продукту, який бодай окреслить загальні й прийнятні для більшості цінності української політичної нації.

Ідеологія? Так. Але ця опція присутня в усіх країнах, які нині протистоять інформаційним агресіям. Навіть поява в найнесподіваніших місцях російського каналу чи кількох дає змогу фільтрувати інформацію та не кричати: «Путін, введи війська в Париж!» чи «Діди воювали за наш Китай!». Сильний той, хто мотивований ідеологічно. Тільки ідеолог здатен звести міцну захисну інформаційну стіну. Чи є ідеологи при нашій владі, і якщо є, то ідеологи якої України — питання риторичне. Натомість саме на ідеології вибудовуються засади успішної для держави інформаційної політики.

P. S. від редакції «Детектора медіа». Ми публікуємо текст нашого постійного автора, не в усьому поділяючи його оцінки та погляди, але сподіваючись на конструктивну дискусію з приводу справді важливих проблем, які в ньому озвучені.