«Під звуки маршів». Пологові будинки як останній бастіон СРСР

Примітка редакції. Наша окрема думка щодо цього гринлайту вміщена в постскриптумі.:)

Атанайя

Радянські пологові будинки були такими собі конвеєрами, з яких сходили гвинтики для державної машини. Ставлення до роділь нічим не відрізнялося від ставлення до всіх інших людей в СРСР —їхня цінність стрімко прямувала до нуля. Може, термін «каральна гінекологія» не зовсім коректний, але відчувалося це саме так. У СРСР можна було народжувати лише в державних пологових будинках (повитух повністю ліквідували як клас у 50-ті — державі не потрібні були конкуренти, і якщо головний редактор благословить, я про це окремо напишу), де на роділлю дивились як на шматок роботи — прийняти, обробити, розродити, викинути. Самі пологи по-радянськи тепер хіба що у трилерах показувати. По-перше, казенна обстановка, куди в боротьбі за стерильність пускали лише роділлю — розлука, тривога, невідомість… Народжувати доводилося серед чужих людей, іноді — купи студентів-практикантів. По-друге, пологи перебігали проти всілякої фізіології — в положенні лежачи на «ліжку Рахманова», яке сміливо можна виставляти в колекції знарядь тортур. Адже важливіше забезпечити зручність персоналу, котрий оглядає роділлю, ніж самої роділлі… У 80-ті навіть цього комусь видалося замало, і лікарів зобов’язали додатково підкладати роділлі під таз польстер — такий собі 15-сантиметровий валик зі скрученого рушника, а також робити обов’язкову епізіотомію, для профілактики… (Якщо ви не знаєте, що таке епізіотомія, але остерігаєтесь за міцність своєї психіки, краще не гугліть). Коли ж дитина нарешті проходила всі перешкоди і з’являлася на світ, її для початку били, а потім негайно рубали пуповину і відразу забирали від матері. Могли навіть не показати і взагалі не сказати, якої статі — не зобов’язані були. Таким чином до розлуки з родиною додавалася ще й розлука з дитиною, яку хіба що приносили погодувати повністю сповитою… Більшу частину часу діти проводили у спеціальних приміщеннях, де можна було досхочу накричатися за ті три години, котрі минали між побаченнями з мамою. (Годування по годинах було потрібне для того самого конвеєрного процесу — жінка мала займатися продукуванням ВВП, а не дитиною. Особливо зручно це було в концтаборах, де жінок-в’язнів кожні три години водили годувати дітей — режим і порядок! Крім того, вважалося, що це з самого початку дисциплінує дитину, не дає їй сісти на голову дорослим. Серйозно.) А ще за ті дев’ять днів, які породілля проводила в пологовому будинку після пологів, вона зазвичай встигала зіткнутися зі стафілококом чи якоюсь аналогічною карою радянських пологових будинків. Ну і якими після цих усіх пригод на волю виходили мати і дитина?

Але оскільки повитух було знищено як клас (це другий натяк головному редакторові на потрібність статті про них), то кілька поколінь жінок уявляли собі пологи в радянських пологових будинках як єдино можливий варіант. І передавали цей досвід своїм дітям. Із молоком матері — звичайно, коли нарешті добиралися до нього — радянські діти всмоктували, що пологи — це страшно, боляче і подвиг. Спробуй тепер їм сказати, що все може бути інакше! Та їм для прийняття цієї інформації треба переламати всю свою картину світу. А вона вже встоялася і скостеніла. Тому боляче.

Якщо озиратися назад, то очевидно, що зміни у вітчизняній родопомочі справді відбулися колосальні. Поняття «підготовка до пологів» тепер означає не «клізма та гоління промежини», а «набуття потрібної фізичної форми, опанування потрібними знаннями про перебіг пологів та відповідними навичками, вивчення належної юридичної бази та — опційно — проходження курсів рукопашного бою».

Так, родопоміч зазнала змін із радянських часів чи не найбільше з усіх інших галузей нашої медицини. Тепер роділлю до пологового будинку можуть супроводжувати всі охочі (щоправда, лише в кількості двох осіб, але і цього зазвичай вистачає із запасом, бо частіше це лише чоловік або мама/подруга/доула), аби лиш заздалегідь запастися флюшкою. Жінка отримала право народжувати в будь-якому зручному для себе положенні — для цього пологові будинки оснастили всілякими шведськими стінками, фітбольними м’ячами та спеціальними стільчиками, а в особливо просунуті навіть ванни поставили. Втручання лікарів у процес пологів зводиться до необхідного мінімуму, дитину після появи кладуть на матір і прикладають до грудей, а після зважувань-вимірювань залишають їх наодинці, медперсонал лише за потреби допомагає породіллі доглядати дитину всі ті три дні, які тепер жінка проводить у пологовому будинку після самих пологів.

Але на практиці це все виявляється зовсім не так гарнесенько і чудернасенько…

Якщо писаний закон відрізняється від неписаного більш ніж на 10 %, він виконуватися не буде. Можна видавати скільки завгодно прекрасних законів та підзаконних актів, але якщо це суперечитиме уявленням про добро і зло тих, хто ці закони мусить виконувати, то знайдеться тисяча й один спосіб саботувати всі прекрасні починання. Партнерські пологи вам? А у нас карантин! Спеціальний стільчик, на кому зручно народжувати, мусить бути в кожному пологовому будинку? Поламався! Тебе цікавить, що у крапельниці, яку я тобі зараз поставлю? А воно тобі треба? Фізрозчин! І не треба мені тут непритомніти від болю!

Відколи не стало СРСР, в українську медицину прийшло чимало здібних акушерів-гінекологів, але більшість із них система або витіснила, або перемолола. Навіть якщо її вже ні в кого язик не повернеться обізвати радянською, то пострадянською вона є точно…

Здавалось би, давно відомі загальні закономірності перебігу пологів — це природний процес, відпрацьований еволюцією, і доцільніше створити умови, за яких вона все зробить сама, ніж намагатися втрутитись, щоби щось поліпшити. Однак перебування в наших пологових будинках попри всі зміни досі нагадує пологи мамонтихи в третьому «Льодовиковому періоді».

А тепер серйозно.

Перебіг пологів ніколи не можна прогнозувати на 100%, але найбільшою загрозою для цього процесу є втручання лікарів. Навіть людина системи, російське світило акушерства-гінекології Віктор Радзінський визнає, що родостимуляція ЗАВЖДИ має наслідки — якщо й народиться «здорова дитина», віддалені наслідки можуть проявитись у формі синдрому мінімальних мозкових дисфункцій, гіперактивності, порушення поведінкових реакцій та погіршення навчуваності. Будь-яке втручання в цей процес небезпечне, ціна помилки колосальна, а ризики вищі за ті, що існують у природному перебігу.

При цьому лікарі ан мас зовсім не є садистами чи зловмисниками. Не їхня провина, що адреналін, норадреналін та кортизол (а які ще гормони можуть вироблятись у жінки під час усіх цих переїздів, оглядів, спілкування з медперсоналом та іншими роділлями, котрі зазвичай кричать і панікують?) пригнічують і блокують пологову діяльність на ранніх стадіях. Але так само блокує вироблення окситоцину і логічне мислення: неокортекс неминуче активується, коли потрібно подумати, пригадати, заповнити, підписати, відповісти… Водночас думати і народжувати — це схоже на одночасний прийом снодійного і проносного.

Якщо біологічні терміни вас втомлюють, ось наочне відео, яке використовує американська акушерка Анна Мей Гаскін, щоб пояснити свій «закон сфінктера» (навряд чи хтось виніс зі шкільного курсу біології те, що у матки також є сфінктер, і саме він розкривається під час пологів, аби випустити назовні дитину): механізм такий самий…

Еволюція байдиків не била — вона як слід відшліфувала механізм розмноження виду гомо сапієнс сапієнс. Людські жінки можуть це робити точнісінько так само, як і самиці всіх інших видів ссавців. Але самиці інших видів не знають, що їм належить народжувати в муках, і не мають такої перекачаної нервової системи з мозком…

Біль при пологах є нормальним явищем. Але суто анатомо-фізіологічний — все-таки статеві органи дуже багаті на нервові закінчення, а подразнень під час пологів їм не бракує…

Але далі вже все залежить від того, як еферентні імпульси «прочитає» нервова система, перетворивши на больові відчуття. Тут вмикаються емоційний та умовно-рефлекторний чинники, котрі впливають на формування больового порогу жінки. Пояснюючи на пальцях: якщо до пологів жінці навіяли, що цей процес — біль і приниження (умовно-рефлекторний чинник), вона буде готова сприймати зазначені імпульси саме так. А якщо в цей момент ще якась добра тьотя в білому халаті гавкатиме «мовчи, дурепо!» (емоційний чинник), то навіть без попередньої підготовки жінка відчує весь жах своєї ситуації… І ніяке природнє знеболення не зарадить. Та воно просто не запуститься!

Отже, для успішних пологів потрібно не так і багато: відчуття безпеки, темрява, тепло, тиша, усамітнення, допомога того, хто викликає довіру (останнє опційно). Завдання роділлі — вимкнути голову, зосередитися на своїх відчуттях, усе інше зробить гіпоталамус. :) Щоб досягнути максимального розслаблення в пологах, є безліч рецептів: приємна музика, аромат, ванна чи надувний басейн, шоколад/мед, масаж, свічки або димер…

Ви вже уявили це все в лікарняних стінах? Так-так, звичайно!

У чому полягає системна помилка пострадянської родопомочі? У сприйнятті, котре не змінилося попри появу в пологових будинках шведських стінок та фітбольних м’ячів. По-перше, лікарі відмовляються розуміти цінність досвіду пологів, котрий потім дається взнаки все життя (хоча, мабуть, ті ж матриці Грофа курили в інститутах). По-друге, вони розглядають роділлю як пацієнтку, тобто в їхньому сприйнятті вона апріорі недієздатна. Так, хтось пробував пояснити їм, що взагалі-то народжує жінка, і дитина її, тому їхнє завдання — підстрахувати її на випадок несподіваних ускладнень, від яких ніхто не застрахований, і в разі потреби надати кваліфіковану допомогу. Та навіть є винятки, котрі справді мислять іншими категоріями. Але ж то винятки…

Є багато визначень терміну «акушерська агресія», тому, щоб не заплутатися в термінології, краще відразу послуговуватися іншим терміном — «акушерське насильство». Ті, хто розпочав присвячений цій темі флешмоб #ГодіМовчати, вважають акушерським насильством будь-які дії медичного персоналу, що проводяться без погодження з жінкою або проти її волі. Як і будь-яке інше насильство, воно може набувати яких завгодно форм — он Марія Меженська, психолог і професійна доула, поділяє його на три види: психологічне (залякування, маніпуляції, тиск, будь-яке порушення психологічних кордонів роділлі), медичне (уколи, крапельниці, проколювання навколоплідного міхура, та ж сама епізіотомія тощо) та фізичне (утримування на спині під час потуг, тиск на живіт). І, як і будь-яке інше насильство, воно часто пояснюється не злим наміром, а навпаки — бажанням подбати. Ну, вони ж краще знають…

Нас оточує дуже багато людей, які краще за нас знають, як нам жити. Але дуже рідко від них залежить наше життя. А тут саме така ситуація.

Жінка мало коли буває такою беззахисною, як під час пологів. Ідеальна жертва. З погляду агресора, звичайно. А насильство тут вбудовано в саму систему.

Наприклад, ще з часів Гіппократа відома фраза «сонце над роділлею сходить один раз». Тоді нормальними вважалися пологи, котрі тривають добу, тепер же, коли розписали нормативи тривалості кожного періоду (загалом від 14,2 до 22 годин), треба встигнути вкластися — і лікарі застосовують «допомогу» за Крістеллером, просто вичавлюючи дитину з материнського живота… І «гуманність» процедури, і можливі наслідки у першому наближенні можуть уявити навіть ті, хто взагалі ніколи не думав на цю тему. До речі, з 1 січня 2008 року у Франції  достатньо усної заяви акушерки про те, лікар під час пологів застосовував цю саму «допомогу», аби лікаря назавжди позбавили ліцензії.

На пострадянському просторі роділлям слід враховувати ще один момент: деякі медики чітко усвідомлюють логічний зв’язок між кількістю ускладнень у пологах та сумою свого гонорару (всі ж знають, що у нас медицина безкоштовна, правда?). Тому вони зацікавлені як мінімум у тому, аби цих ускладнень не усувати, а як максимум провокують…

І нема на то ради. У США середньостатистичний акушер-гінеколог зазнає судового розгляду 2,5 рази за життя, тому він заповнює не один десяток бланків, старанно документуючи кожну свою дію. У нас же дуже складно буває довести, особливо з урахуванням цехової поруки лікарів — зазвичай вони готові покривати будь-який злочин колеги, хіба що особисті рахунки можуть зводити…

Іноді всім, хто з цим стикався, видається, що все безнадійно.

Сама собою ситуація не зміниться. Як казав один класик, «права не дають, права беруть». Що для цього потрібно?

Перше — участь чоловіка у пологах. Як і в старі добрі печерні часи, його завдання — забезпечити жінці комфортні умови для пологів, тільки тоді йшлося про всіляких печерних левів тощо, а тепер — передусім про лікарів, котрі чхати хотіли на наказ МОЗу №624 2008 р., протокол «Нормальні пологи». Це несподівано прекрасний папірець, котрий дає роділлі всі необхідні права і дбає про її інтереси. Проблема в тому, що на вході роділлі можуть підсунути інший папірець — письмову згоду на будь-яке втручання медперсоналу, погрожуючи, що інакше її просто не приймуть. Цікаво, скільком вистачає сил відстояти свої права в такій ситуації? В який мікроскоп можна роздивитися цю частину відсотка?

Чоловік, котрий, на відміну від роділлі, не зазнає гормональних змін, при належній підготовці виступає гарантом дотримання законності під час пологів. Навіть якщо винести за дужки суто психологічний чинник — сама його наявність діє на лікарів магічним чином. Як сформулювала це одна моя знайома психологиня, «чоловік же дати може — або на лапу, або у вухо»…

Друге — громадський тиск. Змінювати підхід і ставлення медичного персоналу до вагітної: вважати здоровою, якщо не доведено зворотне, а не навпаки. Над цим працює жменька затятих ентузіастів (ГО «Природні права», проект «Диво в серці» тощо), копаючи чиновників та пробуджуючи в них вселенську любов залежно від ситуації. Захочете долучитися до цієї святої справи — ласкаво просимо. Але набагато важливіше — і це також робиться тими ж ентузіастами — проводити просвітницьку роботу. Для того, аби відстоювати свої права, для початку треба знати про їх існування. І тут ще дуже довго нам доведеться розгрібати наслідки совка…

Третє — руйнування монополії. Це дуже екстремальний і непопулярний у нашій країні шлях, однак весь час знаходяться відчайдухи, готові ним іти. Домашні пологи як альтернатива лікарняним існують в усьому світі, однак на пострадянському просторі лікарі ставляться до них украй негативно. Хоча при всіх наявних ризиках (як уже говорилося вище, прогнозувати перебіг пологів на 100 % не може ніхто) вони повністю усувають насильство в пологах. Знов-таки, за умови належної підготовки. Але це вже справа самої жінки.

Звичайно, система прагнутиме відігратися — лікарі дуже не люблять, коли хтось народжує «повз касу», та й сам факт, що хтось зміг без них обійтись, сприймають як особисту образу. Однак найголовніше — пологи — на момент контакту з лікарями та чиновниками, котрі за своїм звичаєм всіляко перешкоджатимуть реєстрації дитини та намагатимуться залякати породіллю, уже будуть позаду. Якщо ви вважаєте, що воно того вартує, — це ваш шлях.

Дедалі ближче той день, коли совок піде і з нашої системи родопомочі. Його позиції поступово слабшають. Але поки що він там є, і здаватися не збирається.

Працюємо над цим. Це нас «народжували під звуки маршів», але ми чомусь захотіли, щоб уже наші діти були єдиними і неповторними, а не гвинтиками, котрі зійшли з конвеєра.

А закінчити хочеться якоюсь позитивною картинкою — наприклад, цією візуалізацією нормального, нерадянського материнства, якого все-таки попри всю систему дедалі більше.

P.S. від редакції – поважаючи право автора на відстоювання власної позиції і погоджуючись з низкою аргументів, маємо певні зауваження:

1. Перед заміною існуючої системи слід спробувати домогтися її адекватної роботи. Покій, тишу, психологічний і фізіологічний спокій у пологових будинках можна забезпечити і зараз — це питання не проблеми в системі, а якості виконання вже існуючих вимог.

2. Участь чоловіка в пологах за бажанням останнього вже реалізована.

3. Громадянський контроль неспеціалістів у будь-якій сфері, що вимагає непересічної експертизи (а медицина — саме така сфера) несе в собі великі загрози і має бути застосований дуже обережно.

4. Монополія держави має ще одну причину, що оминула увагу автора, а саме — питання контролю ризиків у випадку патологій. У випадку приватних повитух вчасно застосувати за необхідністю інтенсивну терапію чи — на жаль, буває і таке — реанімацію буває важко, тоді як зрештою на державу може впасти необхідність лікування ускладнень та патологій у дитини та матері. Можливою золотою серединою є створення системи перинатальної допомоги, що могла б працювати разом із ліцензованими приватними спеціалістами. Також є ще один момент, суто юридичний — у випадку приватних пологів батьки мають нести додаткові витрати на підтвердження батьківства при реєстрації дитини.