З ким ми маємо справу?

Щоб правильно зрозуміти причини україно-російського конфлікту, спробуємо з’ясувати, хто такі росіяни. З ким ми маємо справу?

Частина І. Трохи географії і історії

Спільнота, яку ми так називаємо і яка характеризується специфічним набором якостей колективного несвідомого, виникла на територіях Волго-Окського межиріччя в період між серединою XIII і кінцем XV століття, тобто в період, коли населення цього краю перебувало під владою Монгольської імперії та Золотої орди. Якщо глянути на карту, то можна дійти висновку, що на той час це був практично острів. На заході — стіна Великого Лісу, «дєбрі», напряму через які міг пробратися хіба що Ілля Муромець. Не випадково територію за Великим Лісом назвали «Залєсьем». Зазвичай, щоб дістатися з Києва до Ростова, «дєбрі» просто обходили — спочатку їхали в Новгород, а потім, обійшовши Великий Ліс з півночі, знову повертали на південь. У цьому причина того, що Волго-Окське межиріччя почали заселяти з півночі, а не з півдня, хоча на півдні кращі умови для ведення сільського господарства. Згадкою про колишні «дєбрі» на сьогодні залишилось місто Брянськ, яке колись носило назву «Дєбрянськ».

На північ від Залєсь’я холодні, малопридатні для життя території, де могла прогодуватись дуже невелика кількість населення. Пізніше тут поширилась практика самоспалення — специфічний метод скорочення кількості голодних ротів. Та й належала ця територія Великому Новгороду, аж поки він не увійшов до складу Великого князівства Московського, тобто до другої половини XV століття.

На південь від Оки — степи, татарська територія, куди доступу землеробам не було. Селянина, який пробував туди поткнутися, або вбивали, або продавали в рабство. Правий берег Оки, де починався степ, так і називали — «Берег», ніби маючи на увазі берег моря чи океану.
Ну а на сході, на Середній Волзі, знаходилася Волзька Булгарія (пізніше — її спадкоємець, Казанське ханство), яка за рівнем багатства і розвитку випереджала Київську Русь, а не те що князівства Північно-Східної Русі. Булгарія займалася посередницькою торгівлею з Іраном, заробляючи на цьому шалені гроші, і це була мусульманська країна, включена в мусульманську цивілізацію. Вона перекрила дорогу на схід для Володимира і Москви ще надійніше, ніж Великий Ліс на заході. Крайня точка на сході, куди вільно могли їхати московські купці — Нижній Новгород, що знаходиться в місці впадіння Оки в Волгу (район Верхньої Волги).Таким чином, ми отримуємо ізольовану, закриту територію, що знаходилася на периферії як християнського, так і мусульманського світів.

Як відомо, Північно-Східна Русь була безпосередньо включена до складу держави монголів. Відповідно, там було запроваджено загальнодержавну податкову систему, яку називали «виход» (не дань). Монголи запровадили на території всієї імперії видозмінену китайську податкову систему, до якої входили такі елементи, як регулярні переписи населення та кругова порука селян при сплаті податків. У результаті це дозволило значно збільшити обсяг ресурсів, що їх вилучали в населення. Іншим наслідком запровадженої системи було виникнення жорсткої общини («мір»), яка з механізму селянської самоорганізації і взаємодопомоги перетворилася на інструмент державного примусу. Селянин опинився під повним контролем державної влади, причому робилося це руками його ж сусідів. Та і він сам власними зусиллями підтримував створену систему.

Московська церква була фактично куплена монголами (священнослужителі — єдина категорія населення, яка не підпадала під оподаткування) і стала вірною служкою влади, зберігши цю традицію й понині. Звісно, така церква не стала тим вікном, яке давало б населенню духовну свободу. Про абсолютний політичний контроль хана над князями Північно-Східної Русі говорити зайве. У результаті виникла ситуація, коли населення цієї території потрапило в цілковиту економічну, політичну та духовну залежність від влади. До речі, подібна ситуація повторилась в першій половині XX століття, коли те саме з населенням зробили більшовики, які в нових умовах виконали роль монголо-татар, а В.Ленін — Батия. Тотальна влада за 250 років викувала новий тип людини, пристосований до життя в нових (прямо скажемо — нелюдських) умовах, як пізніше совєтська влада виховає «совка». Виник російський архетип людини і спільноти.

Частина ІІ. Трохи психології

Характерні риси «русскості» добре розкриває Ігор Попадюк.

«Власть» — незмінна, як небо, магічна для росіян сутність. Вона визначає, хто сьогодні є «враг», і що сьогодні є «враг». Якщо «враг» консолідує росіян на зовнішньому периметрі, то «власть» є тим елементом, який консолідує колективну російськість зсередини. «Враг» і «власть» це опорні точки всього російського архетипу, ключові елементи російської ментальності.

Чим більше державної влади присутньо в людському житті, тим менше в ньому свободи. Якщо влада присутня тотально, то тотальною стає внутрішня несвобода, і сформуватися людині, як вільній особистості, стає майже неможливо. Коли не сформоване внутрішнє «я», в умовах життєвого вибору людина починає метатися між крайнощами. Росіянин є архетипно раб і деспот, кат і жертва, тварюка і «душа» водночас («загадочная русская душа»). Самообмеженням володіють одиниці. Росіяни мислять категоріями: «наш — не наш», «начальник — підлеглий». Звідси — «якщо ти не такий, як я, і при цьому ти не мій підлеглий («раб»), то ти мій ворог, або ніхто». Звідси — формування жорсткої соціальної вертикалі, яка розставляє одних над іншими на всіх рівнях від найвищого до найнижчого. Вся спільнота це «страна рабов — страна господ», яка регулюється однією формулою, — «я начальник — ты дурак».

У середовищі росіян особистість перебуває між крайніми полюсами життєвої альтернативи — стати над собі подібними, або підпорядкуватись вищому в ієрархії собі подібних. Ця альтернатива містить у собі механізм рабства, за якого єдина свобода — це свобода бути рабом. Абсолютний раб абсолютно залежить від свого «хозяіна», «хозяін» абсолютно залежить від щосекундної і довічної необхідності вершити владу над своїми рабами. Ні в чому росіяни не проявляють такої єдності і одностайності, як у глибинній потребі мати над собою «хозяіна» — царя, генсека, президента. Тут хочеться пригадати слова Шевченка, написані під враженням життя в Санкт-Петербурзі:

О люди! Люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!

Росіянин живе з постійним відчуттям присутності ворога і незмінною потребою мати ворога. Ворог — це «інший», і «інший» — це ворог. Крайнім проявом архетипної інвазивності росіян була совєтизація. Совєтизація — це ні що інше, як автоінвазія, інвазія «росіян на росіян». Росіяни, одурманені ідеєю світової революції, побачили «врага» у решті росіян, яких втопили у крові громадянської війни, а услід за цим і ряд народів та цілих країн, куди вдалося влізти.

Для росіянина «моє» – це те, що є моє зараз-і-вже. Тому, у його сприйнятті, будь-яка земля, на яку він ступив, це вже його земля. Росіянина зупиняє тільки фізична перешкода чи пряма протидія. Це спосіб буття кочівника, перед яким завжди нічийний простір степу. Розширення «свого» простору служить колективній безпеці спільноти, через яку досягається індивідуальна безпека. Загарбання чужого стає життєвою потребою. Оскільки поглинання зустрічає опір, то інстинкт поглинання фокусується на пошуку слабкої сторони жертви. Росіяни ніколи не нападають на сильних і завжди нападають, коли є нагода, на слабких.

Росіянин почувається природно лише у спільноті таких, як він сам, росіян — «ти не сам, ти серед таких, як ти». Інстинкт заставляє росіян витісняти інших зі свого оточення, або підминати їх, інкорпоруючи для початку на мовному рівні. Найпростішим способом позбутись іншості є знищення або завоювання іншого. Так росіянин позбувається власної нікчемності, адже завоювавши когось, він прирікає вільного бути рабом і у такий спосіб возвеличує себе у власних очах. Російський мат — спосіб анігіляції іншого вербально.

На побутовому рівні росіяни не розрізняють «нє-русскіх», ігнорують їх, частіше однак —ставляться з поблажливою зверхністю та презирством до тих, кого завоювали, і відкритою ненавистю та злобою до тих, кого завоювати не змогли. В окупованій ними країні росіяни ніколи не спілкуються іншою мовою, ніж російська, навіть якщо живуть у ній десятиліттями. Вони твердо, на рівні спинного мозку переконані, що їх розуміють («а куда дєнутся?») і їм, «русскім», не потрібно витрачати зусиль, щоб опускатись до рівня якоїсь ще мови — «А зачєм я должен учить что-то єщо, єсли я знаю русскій!» За жодних обставин росіянин не перейде на ту мову, якою до нього звертаються, навіть якщо добре знає її. У росіян індивідуація, самоідентифікація особистості відбувається через належність до спільноти «русскіх». Оскільки росіянин ідентифікує себе, свою особистісність через колективну «русскость», то перехід з російської на іншу мову для нього є неявною загрозою позбутися ключової самоідентифікаційної ознаки — «язика». Мовний експансіонізм є механізмом подвійної дії, бо навіть не здійснюючи свідомо окупаційних дій, росіянин на рівні архетипу діє як колективний окупант.

Росіянин сприймає і себе, і свої дії як частку колективної волі чи місії, яка полягає в досягненні надособистісної цілі. З цієї причини заподіяне ним зло у його сприйнятті не є наслідком його дій, а отже ніби і не є злом. Російський окупант належить до категорії простодушно підлих окупантів, які переконані, що їхня окупація є благом для окупованих, тож окуповані повинні любити свого окупанта, адже не він є чинником зла, сам він є «хороший чєловєк, которий нікому зла нє желаєт».

Росіяни не допускають думки, що хтось може звільнитись від них після того, як вже був під ними. Це означало б для них прояв їхньої слабкості, чого «русскій» архетип не допускає конституційно.

Архетипно росіянин — завойовник завжди. Він окупант навіть на рідній землі.

Росіяни беззастережно і безумовно переконані у своїй винятковості як «народу», своїй вищості над усіма і демонструють це за першої можливості. Найнадійнішим шляхом самовивищення і позиціонування себе над мірою власних можливостей є приниження інших. Одночасно у росіян поширене явище плазування або загравання з тими, хто справді сильніший за них.

Персональна нікчемність росіянина компенсується гіпертрофованим «ми», бо навіть останній маргінал може сказати: «я — русскій, і ми, русскіє, вам всєм покажем!». На найвищому рівні соціальної ієрархії та в середовищі еліт ця риса набуває форми месіанства. Вся місійність зводиться до маячні, до марення майбутньою небаченою світовою гармонією. Вона порожня.

Здатність до існування на межі людського існування є тим, що відрізняє росіян від решти народів, робить їх здатними до виживання за нелюдських умов. Єдиною альтернативою персональній життєвій безвиході для росіянина в таких умовах є війна (і «водка» — еліксир «русской свободи»). Ніщо так не консолідує колективність росіян, як війна. «Русскій народ» — це людська спільнота, що невпинно перековується у війні під молотом «власті» на ковадлі «врага», тому культ перемоги є найважливішим і найбільш живучим культом «русскіх». У дійсності культ перемоги є лише маскою культу війни — єдиного, який здатен мобілізовувати росіян на суспільному рівні.

Російське «ми-народ» це орда — спільнота рабів, яка ревно оберігає і свою спільність, і своє рабство. Росіянин не допускає думки, що спротив владі може мати мотивом людську гідність чи свободу. У відомому сучасному вислові: «Поумневший хохол становится русскім» є скритий підтекст — «Глупиє хохли нікак нє поймут, что такоє власть».

Росіянин постійно впродовж життя обмінює свій страх на прихильність влади. Ніде у світі не знайдеться такого фанатичного «патріотизму».

Імперія виковує з людей «росіян», «росіяни» не можуть будувати нічого іншого, крім імперії. Доки буде існувати імперія — доти буде відтворюватися спільнота «росіян» у такому вигляді, в якому ми їх знаємо.

Частина ІІІ. Ще трохи історії

Названі вище риси російського національного характеру належать до колективного несвідомого — тобто практично «сплять» у людині, проявляються несвідомо («на автоматі») і виходять на поверхню в критичні моменти. Вони властиві основній масі народу, але все ж таки не всім. Приблизно 15% населення можна віднести до категорії «російських європейців». Що це за категорія і чому вона виникла?

На початок ХVІІІ століття Росія настільки відстала від Заходу, що виникла реальна загроза перетворення з часом в європейську колонію на кшталт Індії. Виникла потреба в модернізації, яку Петро І вирішив так само, як пізніше Сталін — не європеїзуючи «монгольську» систему шляхом розширення прав і свобод підданих та гарантії права власності, а навпаки — шляхом максимальної мобілізації і «закручування гайок». Так були отримані ресурси для будівництва «важкої» промисловості (металургії на Уралі) та створення нової армії і флоту. Своїми діями Петро І по суті укріпив азіатську деспотію в країні, зробив успішну імітацію «європеїзації». Однак для того щоб скоротити відставання від Європи в технологіях, він змушений був запросити в країну європейських спеціалістів. Протягом XVIII століття в результаті реформ Петра ІІІ та Катерини ІІ статус вільних людей у європейському значенні цього слова отримало російське дворянство. Нарешті, у ХІХ столітті, в результаті Великих реформ Олександра ІІ, в Росії почав розвиватись клас підприємців. Додамо — здебільшого в містах, бо на селі й надалі існувала община з круговою порукою («мір»). Так у російському суспільстві виник розкол — між основною масою населення (на початок ХХ століття більшість міського пролетаріату — вихідці з села в першому поколінні) та відносно нечисленною «освіченою» публікою. Марксистська теорія пояснює все класовим антагонізмом, але, думаю, тут проблема глибша. У 1917 році 90% усієї землі вже належало селянам. У руках поміщиків залишалось заледве 10% землі. Тобто земельне питання насправді не стояло, принаймі не у площині експропріації дворянських землеволодінь. Однак щойно державна влада ослабла, селяни почали масово палити поміщицькі маєтки та розправлятися з їхніми власниками (і, до речі, зі священнослужителями РПЦ також). Маємо справу з суто психологічною ненавистю — ненавистю раба до вільної людини. Вина дворян і «буржуїв» була в тому, що вони мали привілей бути вільними людьми у системі, де всі інші — раби. І цього їм не пробачили. В азіатській, «монгольській» системі немає місця для вільних людей. Ти можеш бути багатий, дуже багатий, чи навіть «олігарх» — але все одно залежиш від начальника, від влади, гарантій прав ти не маєш.

Протягом XVIII-XIX століть Росія, через необхідність конкурувати з Європою, набула ознак гібридності — система, сконструйована з рабів, була «розбавлена» певною кількістю відносно вільних людей. Це допомогло в конкуренції із Заходом, але внесло глибинний розкол у російське суспільство. Сьогодні це проявляється через конфлікт «ватників» і «креативного класу» великих міст.

Виграла від конфлікту, як завжди, влада. «Народ», «ватники» повністю від неї залежать — і економічно, і організаційно. Влада — це стрижень, на якому тримається російський народ, без неї він розсипається в пилюку, і починається війна всіх проти всіх. Креативний клас міг би економічно й організаційно обійтися без влади і хотів би зі слуги стати хазяїном — але боїться по-справжньому виступити проти неї, оскільки, поваливши владу, опиниться сам на сам з «народом», який його ненавидить. І повториться 1917 рік. У результаті креативний клас, крім незначної кількості дисидентів, йде на службу до тієї ж влади і за щедрі подачки творчо реалізовується на цій службі. Сучасна російська пропаганда не має прикладів в історії. Вони змогли ввести у стан психозу власний 140-мільйонний народ, змогли розпалювати війни на чужій території, змогли обдурити весь світ. Все це — «заслуга» «кращих» представників креативного класу Росії.

Тепер стало зрозуміло, наскільки наївними були сподівання українців на так звану російську інтелігенцію, на те, що вона допоможе уникнути війни, агресії своєї країни на нашу. Вона, ця інтелігенція, настільки нікчемна («гнила», як колись правильно зауважив Ленін), що писнути не посміє проти влади. Мало того, більшість цієї інтелігенції прямо підтримала агресію проти України, ще раз показавши, чого варта.

Частина IV. Деякі висновки для України

Народ — це сукупність людей, об’єднаних спільним етнічним походженням. Це первинний, органічний і найпростіший спосіб об’єднання і життя людських громад. Нація — колектив людей, що хочуть бути державою. Народ може дорости до рівня нації, а може втратити волю до того, щоб бути політичним суб’єктом. Окремі народи ставали націями і вже не втрачали цього статусу. В долі деяких були трагічні моменти, коли, раз ставши нацією, внаслідок несприятливих обставин вони знову вертались до рівня етнографічної маси.

Унікальність українського народу в тому, що він двічі доростав до рівня нації і двічі повертався на рівень етносу. Перший цикл — від виникнення Галицько-Волинського князівства до Люблінської унії. Другий — від повстання Богдана Хмельницького і до ліквідації Гетьманщини у XVIII ст.

До речі, в обох випадках спосіб ліквідації української нації Польща і Росія обрали ідентичний — підкуп еліт, обмін привілеїв на ліквідацію автономії. І в обох випадках він спрацював. В першому випадку була ополячена князівська верхівка. Польща була переконана, що справу зроблено — Україна асимільована політично і культурно, і прогавила становлення козацької контреліти. Відмовивши останній у наданні шляхетських прав, Польща отримала Хмельниччину і в остаточному підсумку — крах польського проекту східноєвропейської імперії. Росія такої помилки не повторила — за вказівкою Катерини ІІ козацькій старшині було надано права дворянства і паралельно ліквідовано Гетьманщину. Старшина спокійно це проковтнула і стала вірно служити трону. Тепер уже настав час Росії повірити в те, що Україні кінець — і пропустити появу нової еліти, Шевченка і Драгоманова.

В обох випадках відродження української нації схоже на чудо. І в обох випадках це відродження викликало дику ненависть — і Польщі, і Росії. Ці країни готові були до певної міри примиритися з існуванням українського народу як етносу — шаровари, борщ, гопак і тому подібний фольклор викликали поблажливий інтерес або зверхню насмішку. Але ні Польща, ні Росія не готові були примиритись із суб’єктністю української нації, відмовляли їй у праві на існування як окремої одиниці. Тому що український народ може бути включений до складу російської чи польської нації (а територія України — до складу російської чи польської держав) і деякий час навіть може там проіснувати, поки не асимілюється. Українська ж нація може бути лише знищена, інакше це буде бомба, яка вибухне всередині країни, яка її інкорпорувала (як поляки у складі Російської імперії).

Росія, російський народ — агресор за своєю суттю, який, схоже, отримав психологічну травму від того, що сусід, якого він «нагинав» кілька століть, несподівано проявив волю до суб’єктності, до свободи. Виходячи з властивих їм психологічних особливостей, росіяни намагатимуться знищити українську націю, що народжується, поки матимуть для цього сили. Причому зауважимо, що для Росії найгіршими ворогами є саме політичні українці (в тому числі російськомовні), тобто ті, які налаштовані на будівництво української держави.

Висновок з вищевказаного простий — компромісу не буде. Хтось має зникнути — або українська нація, або Російська імперія.