Зброя в законі, закон у теорії

Примітка редакції. Ті наші читачі, які цікавляться обігом зброї в Україні, знають, що в нас є величезна юридична колізія. Кримінальний кодекс передбачає, що доступ цивільних до зброї має регламентуватися законом… але відповідного закону досі не існує. Є підзаконний акт, наказ МВС — фактично, внутрішній документ, у якому виписано, яку зброю та за яких умов можуть мати цивільні. Втім, часто суди вирішують трактувати цей наказ, як профільний закон. Але не завжди. Автор цього матеріалу розбирає питання з юридичного боку.

Стрімко і несподівано почалася війна для України. Вчора — мирні жителі, сьогодні — справжні підготовлені професійні бійці. Вони здатні на величні подвиги зі зброєю руках, хоч би як жахливо та страшно це звучало. Спливає строк служби, і вчорашній солдат повертається додому, що знаходиться далеко за межею зони проведення бойових дій, де не було війни, та норми воєнного режиму його не торкнулися. Процес адаптації тривалий, для того щоб абстрагуватися від пережитого та звикнути до реальних умов життя, потрібен час. І тут уже явно не до аналізу нормативно-правових актів та проведення юридичних консультацій. Пишу про це з точки зору власної практики, позаяк, будучи волонтерами при громадській організації, неодноразово зіштовхувалася з питанням притягнення до кримінальної відповідальності колишніх військовослужбовців та прирівняних до них осіб. «Незнання закону не звільняє від юридичної відповідальності» — принцип, який застосовується для всіх, незалежно від статусу, заслуг та почестей. Але чи всі правовідносини регулює відповідний закон? Якщо певні правові відносини мають врегульовуватись лише відповідним законом, то чи можливо притягнути до відповідальності особу на підставі підзаконного акту?

Як виявляється, на практиці це можливо — і досить часто. Один із прикладів на даний момент хочу проаналізувати.

Частина 1 ст. 263 КК України передбачає відповідальність за носіння, зберігання, придбання, передачу чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв без передбаченого законом дозволу. Тобто об’єктивну сторону даного злочину складають: носіння, зберігання, придбання, передача чи збут зброї (бойових припасів, вибухових речовин, вибухових пристроїв) без передбаченого законом дозволу. Таким чином, для того щоб урегулювати суспільні відносини за допомогою даної статті, необхідний спеціальний закон, який врегулював би порядок надання такого дозволу.

Після проведеного, навіть поверхневого, правового аналізу можемо дійти висновку, що такий закон відсутній. При постановленні обвинувальних вироків наші суди використовують наказ Міністерства внутрішніх справ України №622 «Про затвердження Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної, холодної і охолощеної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумових чи аналогічних за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та патронів до них, а також боєприпасів до зброї, основних частин зброї та вибухових матеріалів» від 21.08.1998 року. Дана інструкція не є законом, адже закон — це нормативно-правовий акт, ухвалений законодавчим органом державної влади (парламентом) або референдумом, що регламентує найважливіші сфери суспільних відносин і має вищу юридичну силу. У свою чергу наказ МВС №622 є підзаконним актом, тобто нормативним актом, який приймається уповноваженим нормотворчим органом на основі закону та на його виконання. Одною з головних ознак підзаконного акту є те, що він не може суперечити закону.

Отже, в нашій ситуації маємо чіткий приклад самостійного існування підзаконного нормативного-правового акту, який як фактично встановлює правову підставу притягнення до кримінальної відповідальності, так і регулює правовий режим власності.

Вирішити дану проблему намагалася Всеукраїнська громадська організація «Українська асоціація власників зброї», яка звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовною заявою до Міністерства юстиції України, в якій просила скасувати реєстрацію наказу МВС №622 від 21.08.1998 року.

Суд, проаналізувавши доводи позивача в мотивувальній частині постанови від 01.11.2017 року в справі № 826/6056/16, зазначив, що станом на 2016 рік та на час розгляду справи Верховною Радою України законодавчо статус зброї як об'єкту цивільних прав не визначено, відповідно, не скасовано постанову Верховної Ради України від 17.06.92 р. «Про право власності на окремі види майна» та наказ №622. Згідно інформації, розміщеної на офіційному сайті Верховної Ради України, відповідні законопроекти перебували на розгляді Верховної Ради України, зокрема, проект Закону України «Про зброю» повернуто на доопрацювання, проект Закону України «Про обіг зброї невійськового призначення» прийнято в першому читанні, проект Закону України «Про цивільну зброю і боєприпаси» опрацьовується в комітеті, законопроекти не було ухвалено. Таким чином, єдиним нормативно-правовим актом, що регулює обіг зброї в Україні, залишається наказ №622, і скасування його державної реєстрації за відсутності відповідного Закону України призведе до відсутності будь-якого регулювання правовідносин щодо придбання, зберігання, використання та обігу зброї.

Зі свого боку не погоджуюсь із правовою позицією, висловленою в постанові Окружного адміністративного суду м. Києва, та підтримую таку думку ряду експертів із цього питання.

Норма, передбачена частиною 1 ст.263 КК України, має відсильний характер. Тобто наявність спеціально передбаченого законом дозволу звільняє від кримінальної відповідальності.

Більше того, зброя (бойові припаси, вибухові пристрої тощо) є власністю, а згідно ч.7 ст.92 Конституції України виключно законами визначається правовий режим власності.

Згідно з ч.22 ст.92 Конституції України виключно законами України можуть встановлюватися засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.

Як зазначено в ч.3 ст.8 Основного Закону, норми Конституції України є нормами прямої дії. Таким чином без спеціального закону неможливо притягнути до відповідальності осіб за ч.1 ст.263 КК України.

Сучасна тенденція судової практики здебільшого обирає ту саму позицію, якої у своєму висновку дійшов Окружний адміністративний суд м. Києва. Разом із тим, існують непоодинокі випадки повернення обвинувальних актів на доопрацювання з тих підстав, що у їхньому тексті відсутні положення нормативно-правових актів відповідно до ст.92 Конституції України та ст.7 Конвенції про захист прав людини та основоположних засад. «Революційними» в контексті даної статті вважаю виправдувальні вироки судів. Навіть якщо вони дуже рідкісні і їх можна перерахувати на пальцях однієї руки, але вони існують. А це вже позитивні зрушення у вирішенні даної проблеми з точки зору практичної складової.

Зі свого боку сподіваюся на розсудливість законодавця та пришвидшення ухвалення спеціального закону, який раз і назавжди поставить крапку у всіх дискусіях. Нам же, практикам, можу побажати сили та витримки при доведенні правильності своєї позиції у кожній справі.