Журналістика і пропаганда

«Детектор медіа» цією статтею відомого філософа, медійного експерта Олексія Панича розпочинає дискусію щодо проблем, які постали перед світовою журналістикою, ЗМІ та журналістами всього світу. Самоідентифікація та ідентифікація журналістів — чи мають вони змінитися в епоху постправди? Як відповідати не лише журналістам та ЗМІ, а й усьому суспільству на виклики, що постали у зв'язку з масовим поширенням дезінформації, фейків, політичного популізму, які масштабно та агресивно впливають на процеси у світі, настрої та електоральний вибір громадян? Чи може громадянська позиція журналіста стояти над його професійною місією та бути виправданням для порушення стандартів якісної журналістики? Як протистояти інформаційним війнам, «солдати» яких прагнуть використовувати тему свободи слова у власних антидемократичних намірах та при цьому претендують на захист прав під виглядом звичайних журналістів? Чи мають реагувати на це міжнародні та вітчизняні медійні організації, чи мають змінюватися і доповнюватися кодекси журналістської етики, підходи до захисту прав журналістів, свободи слова тощо? Зважаючи й на позицію, зокрема, Європейського суду з прав людини, який неодноразово наголошував, що «положення статті 10 Конвенції надають повноцінного захисту журналістам під час виконання їхніх обов’язків із висвітлення подій, що несуть значний суспільний інтерес, лише у випадку, якщо журналісти діють сумлінно, базують свої матеріали на належній фактичній основі та забезпечують надійне і чітке інформування відповідно до вимог журналістської етики» (зокрема, в пункті 58 рішення у справі Bedat v Switzerland). І на низку останніх резолюцій, зокрема, Європарламенту щодо протидії російській пропаганді.

Ми готові надати майданчик для широкої фахової дискусії всім охочим вести конструктивний діалог заради пошуку спільних точок дотику та вироблення прийнятної для більшості професійних та чесних журналістів підходів до цих складних актуальних проблем.

Тезу про те, що справжній журналіст не повинен мати нічого спільного із пропагандою, в нас зазвичай сприймають як самозрозумілу.

Але чи справді це так?

Щоб розібратися, треба уважніше придивитися до самого феномену пропаганди.

Що таке, власне, пропаганда?

Як не дивно, на таке, здавалося б, просте запитання авторитетні джерела не дають цілком однозначної відповіді. Натомість автори популярних визначень пропаганди постійно вагаються між двома значеннями цього терміна, нейтральним і негативним. Зокрема:

– пропаганда — «поширення інформації на підтримку якоїсь справи. Не так важливо, чи є інформація правдивою, і чи є ця справа справедливою — все це пропаганда. Слово "пропаганда" часто використовують у негативному сенсі, особливо стосовно політиків, які роблять хибні заяви, щоб бути обраними, або поширюють чутки, щоб домогтися свого. Насправді ж будь-яку кампанію з метою переконування можна назвати пропагандою»;

– пропаганда — «поширення ідей, інформації або чуток, аби зарадити чи зашкодити інституції, справі чи особі»; «ідеї, факти або заяви, навмисно поширювані, щоб сприяти чиїйсь справі або зашкодити протилежній справі; також публічна дія, що має такі наслідки»;

– пропаганда — «інформації, ідеї, погляди чи óбрази, часто з надаванням лише частини аргументу, які поширені в ефірі, опубліковані або поширені в інший спосіб із наміром вплинути на людські погляди».

Отже, чи випливає з цих визначень, що пропаганда — це завжди щось осудне й маніпулятивне? У жодному разі. Якщо, наприклад, ідеться про пропаганду «здорового способу життя», з явним наміром «вплинути на людські погляди» й закликати людей жити здоровіше, то що в цьому поганого? Тут був би недоречним навіть типовий журналістський стандарт «балансу думок», бо навряд чи аудиторія нормально сприйме матеріал, у якому «рівні можливості для аргументації» надаються людям, які обстоюють здоровий і нездоровий способи життя.

Або, наприклад, що осудного в репортажі, який має «вплинути на людські погляди», викликавши у глядачів водночас позитивне ставлення до українського спортсмена, що став олімпійським чемпіоном із фристайлу, і негативне ставлення до господарників його рідного міста, які не забезпечують утримання в належному стані єдиного місцевого трампліну для фрістайлу? Але ж те й те, за щойно наведеними визначеннями, є звичайнісінькою пропагандою.

Уже звідси видно, що пропаганда — явище дуже неоднорідне. Придивімося до цієї неоднорідності трохи уважніше.

1. Пропагувати можна (а) позитивні оцінки та погляди на підтримку чогось, що абсолютна більшість членів суспільства вважає позитивною цінністю; (б) негативні оцінки і погляди для перешкоджання чомусь, що абсолютна більшість членів суспільства вважає негативною цінністю; (в) позитивні чи негативні оцінки та погляди на підтримку чогось або для перешкоджання чомусь, із приводу чого в суспільстві наявні різні, навіть діаметрально протилежні погляди.

2. Також пропагувати можна, (а) правдиво вказуючи джерело походження поширюваних оцінок та поглядів; (б) приховуючи джерело походження поширюваних оцінок та поглядів; (в) неправдиво вказуючи джерело походження поширюваних оцінок та поглядів. Із легкої руки британського історика Збінека Земана, такі дії називають, відповідно, «білою», «сірою» та «чорною» пропагандою.

Чи займаються пропагандою журналісти у своїй повсякденній роботі? Безумовно, займаються — усвідомлюють вони це чи ні. Навіть просто розповідаючи про події, журналісти не можуть — та й чи повинні? — повністю залишати за кадром власне, особисте ставлення до того, що відбувається. Наприклад, в описі конфлікту місцевих мешканців із забудовником цілком достатньо назвати охоронців будівельного майданчика «тітушками», щоби стало зрозуміло, якій «справі» поширювана журналістом інформація покликана сприяти, а якій — перешкоджати. Тим більше це стосується таких жанрів журналістики, як публіцистика, аналітика, розслідування тощо. Чи сумнівається хтось у тому, що пропагандою, у суворій відповідності до наведених вище визначень, займаються журналісти «Схем» або «Слідства. Інфо», публічно викриваючи виявлені ними процеси та дії, яким вони намагаються зашкодити або завадити, впливаючи на громадську думку своїми журналістськими матеріалами? Чи сумнівається хтось у тому, що пропагандою, в суворій відповідності до наведених вище визначень, займаються, наприклад, Віталій Портников чи Юлія Мостова, висловлюючи у своїй публіцистиці власні позитивні або негативні оцінки поточних суспільних подій, рішень та дій українських і світових політиків, явно «із наміром вплинути на погляди» своїх читачів? Хіба не є репортажі низки українських журналістів із зони протистояння на Донбасі пропагандою позитивного образу українських військових «із метою зарадити» їхній справі захисту України від агресора?

Ба більше: на рівні цілого ЗМІ «вплив на людські погляди» починається вже з відбору того, що є, а що не є вартим уваги його аудиторії. Скільки в новинах має бути позитиву, а скільки — критики чи негативу? Яке місце в новинах мають займати економіка, кримінальна хроніка, стихійні лиха, політичні процеси тощо? Будь-які рішення, ухвалені редактором із цього приводу, не є й не можуть бути «абсолютно нейтральними»; всі вони так чи інакше впливають на погляди аудиторії, крапля за краплею формуючи в людей ту чи іншу картину довколишнього світу (включно, наприклад, із нацією як «уявною спільнотою» — із яких образів та ознак вона складається?). Результатом — якщо зосередитися на прикладі загальних вечірніх теленовин — може бути, наприклад, свідома політизація чи свідома деполітизація аудиторії; підвищення чи пониження рівня її тривожності; збільшення, зменшення або свідома «оптимізація» критичного ставлення аудиторії до чинної влади; зосередження уваги аудиторії на одних політичних (економічних, суспільних) процесах із відсуванням на другий план інших — і так далі, й таке інше. Усе це пропаганда, і не варто тішити себе ілюзіями, що цього можна якось уникнути.

Насправді пропагандистський компонент є практично в усьому, що роблять ЗМІ — від розташування матеріалів та формулювання заголовків на газетній шпальті й до підбору матеріалів для щоденної програми передач загальнонаціонального телеканалу.

Отже, у тезі «журналіст у жодному разі не повинен займатися пропагандою» є велике та шкідливе спрощення. Шкідливе — бо, ховаючи від себе правдиву оцінку власної роботи, журналісти займаються пропагандою ніби «несвідомо», запевняючи інших (а нерідко навіть і себе), що вони «просто інформують», без жодної «тенденції» й жодного наміру «вплинути на погляди» своєї аудиторії у той чи інший спосіб.

У результаті абсолютна більшість українських ЗМІ дуже різної ідеологічної орієнтації (ліволіберальні, праволіберальні, правоконсервативні, «всеїдні», проросійські, «олігархозалежні» тощо) переконані самі та запевняють інших, що в їхніх матеріалах немає нічого, крім «правдивого інформування» — на відміну від ЗМІ інших ідеологічних орієнтацій, які, за цією логікою, всі інформують аудиторію «неправдиво». «На виході» ми маємо низку взаємонесумісних картин навколишньої дійсності, кожна з яких протистоїть іншим не на рівні правдиво названої ідеології, а на значно примітивнішому рівні «ми просто кажемо правду, а ось ви всі її недоговорюєте, перекручуєте чи брешете».

Окремі журналісти часто-густо потрапляють у ту саму ментальну пастку: вони також є тенденційними у своїх матеріалах (і, в певних межах, це цілком природне явище!), але старанно ховають цей факт від самих себе. Тим самим вони, бодай мимоволі, займаються… сірою пропагандою: впливають на людські погляди, роблячи вигляд, що ніяк на них не впливають, і поширюють певні думки та оцінки (бодай власні), роблячи вигляд, що вони просто «відсторонено і цілком нейтрально відтворюють дійсність, як вона є».

Чому це так?

Здається, основна причина — це бажання журналістів не мати нічого спільного із «пропагандою в поганому сенсі». Себто такою, що (1) належить до розряду «сірої» або «чорної», але не «білої» пропаганди; та / або припускається більшої однобічності в поданні матеріалу, ніж це (2) дозволено жанром і (3) відповідає потребам суспільства; та / або (4) будується на свідомому порушенні професійних й етичних журналістських стандартів (фейки, свідоме приховування важливої правдивої інформації тощо); та / або (5) пропагує оцінки й погляди, які є шкідливими для даного суспільства («ворожа пропаганда»).

Це звучить дещо ускладнено, але боюся, що лише ця складність дає змогу провести правдиву межу, за якою журналіст, у чиїй роботі завжди є (бажано усвідомлений ним і підконтрольний йому) пропагандистський чинник, перетворюється на «пропагандиста в поганому сенсі».

Розпишемо цей же перелік у вигляді альтернативних ознак, за якими можна встановити відмінність між журналістом, у роботі якого є легітимний компонент пропаганди, і недоброякісним пропагандистом, який лише маскується під журналіста.

Цілком особливою є ситуація «ворожого пропагандиста» — себто журналіста (або засобу масової інформації), який дотримується ідеологічної лінії, спрямованої на руйнацію суспільства (політичної спільноти), до якого (якої) належить його адресна аудиторія. Такій діяльності, в силу її деструктивної спрямованості, неминуче будуть притаманні ознаки «пропаганди за рахунок журналістики» (насамперед ті, які у щойно наведеній таблиці вказані у позиціях 3 та 4).

Висновки

1. У кожному суспільстві є певний спектр легітимних ідеологічних поглядів, які обстоюють представники різних суспільних прошарків і груп. Журналісти та ЗМІ, яким близька та чи інша ідеологія, неминуче долучаються до її пропаганди, і бажано, щоб вони робили це цілком відкрито та усвідомлено — інакше вони, самі того не бажаючи, будуть поширювати відповідні погляди в режимі «сірої пропаганди».

2. «Біла» пропаганда будь-яких поглядів та оцінок, крім ворожих для даного суспільства, — це цілком нормальне явище і неминуча складова журналістської роботи.

3. Інтенсивність прояву пропагандистського компоненту варіюється залежно від жанру й типу журналістської роботи, але практично ніколи не дорівнює нулю (навіть найбільш нейтральні передачі про тварин та життя природного світу зазвичай пропагують ідеї та цінності захисту довкілля, гуманного поводження із тваринами тощо).

4. Однобічне викривлення поданої інформації під впливом (тиском) власника ЗМІ слід кваліфікувати як різновид «сірої пропаганди». Поширення журналістами від власного імені чужих поглядів, які не збігаються з поглядами цих журналістів (наприклад, через публікацію «замовного матеріалу»), слід кваліфікувати як різновид «чорної пропаганди».

5. У кожному суспільстві може скластися ситуація, коли для збереження його цілісності необхідна заборона на пропаганду ворожої для нього ідеології. Для сучасної України це, безумовно, комуністична й націонал-соціалістична ідеологія: не випадково заборона на пропаганду символіки відповідних режимів у нас уже встановлена окремим законом. Крім того, — і це ще актуальніше, — ворожою для України як незалежної держави є російська імперська ідеологія, зокрема (але не тільки) у вигляді ідеології «русского мира». Журналісти та ЗМІ, які поширюють таку ідеологію, можуть легітимно (з точки зору українського суспільства) наразитися на санкції як ворожі пропагандисти: на них не повинні поширюватися національні гарантії захисту свободи слова.

6. Деструктивна для суспільства ідеологічна лінія може бути й не пов’язана з позитивним поширенням будь-яких ідей або цінностей (націонал-соціалізм, комунізм, «русский мир» тощо). Провокування розбрату між суспільними групами, поширення з цією метою однобічно підібраної негативної інформації про політичні та суспільні процеси — такі дії з боку ЗМІ також можуть бути кваліфіковані як «ворожа пропаганда».

7. Актуальним для журналістської спільноти є питання про те, чи може вважатися журналістом особа, в журналістських матеріалах якої регулярно присутні ознаки «недоброякісного пропагандиста» (за названими вище критеріями). Так само актуальним є питання про те, чи може вважатися журналістським органом (а не органом поширення пропаганди) таке ЗМІ, в матеріалах якого регулярно присутні ті самі ознаки. Те саме запитання можна поставити інакше: чи варто журналістській спільноті розрізняти осіб та ЗМІ, які сумлінно виконують журналістську роботу (із притаманним їй пропагандистським компонентом), і осіб та ЗМІ, які заради пропаганди систематично жертвують засадничими принципами журналістики.

8. Виокремлення серед журналістів та ЗМІ, за вказаними ознаками, «ворожих пропагандистів» не означатиме введення ідеологічної цензури в разі, якщо обмеження свободи слова матиме локальний характер: себто буде стосуватися лише окремих ідеологій та деструктивних дій в інформаційному просторі. Ідеологічна цензура насправді діє за протилежним принципом: «ця ідеологія дозволена, а всі решта заборонені».