Безпечний конфаймент: історія об’єкту «Укриття»

Примітка редакції. Так вже сталося, що два наші автори, не змовляючись, написали два чудові матеріали про один із найтрагічніших та найскладніших інженерних об’єктів в Україні — чорнобильський об’єкт «Укриття». Та якщо матеріал Єлисея Холодовського — це коротка практична стаття про майбутнє проекту, то ця робота Дмитра Литвиненка — повна розповідь про всю його історію. Зазвичай ми дробимо великі матеріали на частини, але тут рука не піднялася. Сподіваємося, вам теж сподобається.

Слово «конфайнмент» з англійської перекладається як ув’язнення, обмеження волі, усамітнення. Саме таким словом було вирішено назвати проект створення нового багатофункціонального комплексу для перетворення об'єкта «Укриття», що захищає світ від залишків четвертого енергоблоку Чорнобильської АЕС, на екологічно безпечну систему. Основним елементом такої системи, що дозволила б значно знизити потенційний негативний вплив радіоактивних руїн на навколишнє середовище, є ідея побудови додаткового накриття над енергоблоком. У вітчизняних ЗМІ це накриття отримало назву «Арка», і вже наступного місяця її планують повністю ввести у експлуатацію. Закінчення зведення об’єкту «Арка», чи як його офіційно називають «Новий безпечний конфайнмент», стало великою подією як для України, так і всього світу. Але сам об’єкт, насправді, це лише верхівка айсбергу всіх робіт, що проводилися і плануються проводитися навколо Чорнобильської АЕС світовою спільнотою. Тому, незважаючи на широке висвітлення будівництва у ЗМІ, хотілося б трохи детальніше розповісти про проект. Представляю вам другу статтю з циклу про великі проекти України. Порівняно з минулою статею, за вашими порадами, спробував додати більше технічних деталей та історичних відомостей, сподіваюсь, текст вам буде до вподоби. Але стиль циклу все ще формується, тому буду радий відгукам та порадам по прочитанню.

Історія катастрофи на Чорнобильській АЕС відома всім. Кожного року 26 квітня на телебаченні можна побачити безліч документальних фільмів різних країн про перебіг катастрофи та її наслідки. Всім відомо, що нині над реактором збудований бетонний «саркофаг», проте мало хто цікавився, як інженерам у надважких умовах смертельної небезпеки вдалося побудувати його менш ніж за рік, та як його оцінили наступні покоління будівельників. Тому почнемо статтю не з новобудови, а зі стислого опису легендарних робіт створення об’єкту «Укриття» 1986 року.

Історична довідка

Будівництво «саркофагу» почалося 20 травня 1986 року, через 25 днів після вибуху. Отримавши перші оцінки катастрофи, радянські інженери зрозуміли, що найбільша небезпека полягає в залишках ядерного палива, що проникло в найнижчі приміщення реактору і загрожували проплавити підлогу далі та потрапити у грунтові води. Це призвело б до ще страшніших наслідків для екології регіону. Тому завданням будівельників було, в першу чергу, встановити додаткове охолодження та захист фундаменту енергоблоку від небезпечної дії розжареного ядерного палива. Для цих робіт до АЕС були скликані та залучені до робіт понад 400 шахтарів, які за короткий термін змогли прорити 168-метровий тунель під енергоблок та запускали через нього для охолодження рідкий азот (за іншими даними, фундамент охолоджували водою). Зовні ж потрібно було терміново монтувати нові безпечні бар’єри навколо відкритого реактору, позаяк старі, збудовані при будівництві, були повністю знищені. В умовах прийняття термінових рішень було вирішено просто закидати реактор різними матеріалами через дірку в даху за допомогою вертольотів. У середину було скинуто більш ніж 5 тис. тонн різних захисних матеріалів: з’єднання бору (для поглинання нейтронів), свинець (для поглинання тепла), доломіт, пісок, глину (для фільтрування повітря). Причому таке рішення досі не сприймається як однозначно правильне, оскільки, наприклад, свинець, міг лише збільшити негативні викиди в атмосферу, але через деякий час при дослідженні приміщень виявилося, що майже всі матеріали не потрапили в потрібне місце і лежали горами в центрі машинної зали, коли за планом вони мали потрапити в шахту реактора.

Паралельно з першочерговими заходами проводилася очистка прилеглої території від розкиданих вибухом радіоактивних матеріалів та виїмка зараженого грунту. Для цього використовували величезну кількість техніки, що була захищена свинцевими листами, а повітря для водія передавали через фільтри. Зібрані матеріали викидали всередину енергоблоку, або вивозили у спеціальні могильники.

За перший місяць після вибуху було створено 18 варіантів будівництва довговічного захисного об’єкту, з яких врешті-решт вибрали один. Саме він згодом отримав неофіційну назву «Саркофаг». Розробка проекту ускладнювалася тим, що інженери не мали жодного досвіду роботи з таким складним та відповідальним завданням, яке було потрібно виконати у найкоротші строки. Будівництво «саркофагу» почали з встановлення стіни між 3 та 4 енергоблоком. Після цього з північної сторони почали будівництво величезних бетонних уступів. Ідея була в тому, щоб будувати кожен наступний уступ за попереднім, що мало зменшити негативний вплив радіації на робітників. Із західної сторони стіну укріплювали металевими конструкціями загальною вагою у 1000 тонн. На даху, на висоті в 60 метрів, було встановлено стальну раму вагою 165 тонн, на неї покладено труби великого діаметру і додатково, поверх труб, було покладено дах з металевих пластин. При завершенні будівництва на об’єкті були встановлені спеціальні отвори для доступу всередину науковців та спеціальні вентиляційні фільтри. Будівництво об’єкту завершилося в листопаді 1986 року, тобто загалом тривало 206 днів. За офіційними даними, у ньому взяли участь більш ніж 90 тисяч робітників.

Будівля Саркофагу була розрахована на наступні 20-30 років. Саме такий час був наданий людству для прийняття нового, надійнішого рішення. Але і ці роки саркофаг вже не вважався надійним захистом. Загальна кількість щілин у його тілі сягала 1000 м², що створювало небезпеку потрапляння радіоактивного пилу в атмосферу. Саме пил через деякий час після аварії і почав складати основну загрозу навколишньому середовищу, оскільки він легко піднімався у повітря, проникав у щілини і переносився вітром на великі відстані. Будь-який обвал чи зміщення конструкцій загрожували викидом великої кількості радіоактивного пилу у повітря. Саме через цю причину навіть після будівництва «Саркофагу» демонтажні та інші роботи всередині об’єкту не починалися.

Підготовка

У 1989 році Радянський Союз звернувся до міжнародних організацій по допомогу в оцінці поточного стану об’єкту та місцевості навколо. Були проведені наради з МАГАТЕ та ООН щодо подальших кроків із подолання наслідків трагедії та рішень щодо залучення іноземних спеціалістів. Було проведено кілька нарад та почалася підготовка економічно-технічного обгрунтування проекту.

Після розпаду Радянського Союзу Чорнобильська АЕС перейшла під юрисдикцію України. У 1992 році новообраний уряд молодої держави оголосив конкурс проекту та технічних рішень з перетворення об’єкту «Укриття» на екологічно безпечну систему. За результатами конкурсу було створено Концепцію проекту, що розподілила наступні кроки з вирішення проблеми на такі етапи:

1. Дослідження стану об’єкту
2. Стабілізація стану існуючого об’єкту
3. Будівництво нового об’єкту для заміни застарілої конструкції
   (Ви знаходитесь тут)
4. Спорудження сховища для радіоактивних відходів
5. Спорудження технологічної станції для сортування та переробки відходів зі сховища
6. Повний розбір та утилізація частин енергоблоку, що постраждав внаслідок катастрофи.

У 1994 році комісія Європейського Співтовариства оголосила тендер на розробку техніко-економічного обґрунтування перших етапів концепції, що включали в себе заходи з оцінки поточного стану та першочергові заходи для забезпечення екологічної безпеки. Конкурс виграв консорціум «Alliance» на чолі з французькою компанією «Campenon Bernard SGE». Якщо коротко, то висновки французів були такі:

1. Існуючий об’єкт «Укриття» нестабільний та несейсмостійкий. Існувати в такому вигляді він не може і потрібні негайні заходи.
2. Стабілізувати існуючий об’єкт на довготривалу перспективу недоцільно, оскільки об’єкт не передбачає безпечної утилізації радіоактивних конструкцій енергоблоку та не може гарантувати повну консервацію радіоактивних речовин через власні конструктивні недоліки.
3. Необхідно будувати нову оболонку навколо старої, для безпечного демонтажу останньої. Це завдання є надскладним та багатоступеневим, що включає в себе очищення майданчика та серйозне попереднє планування.
4. В перспективі необхідне створення сховища для зберігання та переробки радіоактивних відходів.
5. Україна не зможе самостійно профінансувати та виконати заходи в повній мірі. Тому, позаяк питання є критичним для всього світу, потрібна консолідація міжнародних донорів та фінансовий договір на довготривалу перспективу.

11 вересня 1995 року в Брюсселі відбулося засідання, під час якого між Європейською Комісією, Україною та країнами Великої сімки був підписаний меморандум щодо подальших спільних дій із закриття Чорнобильської АЕС. З переможцем минулорічного конкурсу, консорціумом «Alliance», було підписано договір щодо розробки подальших дій на довгострокову та короткострокову перспективу.

У червні 1997 року на засіданні Великої сімки ухвалили «План здійснення заходів на об’єкті «Укриття» (SIP), що був логічним продовженням попереднього меморандуму та вносив певні доповнення та деталізацію. А вже в листопаді того ж року в Нью-Йорку відбулася конференція країн-донорів, що розробили фонд та план наповнення фонду для безперервного виконання робіт на Чорнобильській АЕС. Управління фондом було доручено ЄБРР, який одразу ж підписав договір про співпрацю з Україною щодо діяльності фонду в країні.

До кінця 1998 року Верховна Рада ратифікувала усі потрібні міжнародні угоди, було оголошено переможців тендеру на Консультанта Групи Управління Проектом (їм став консорціум компаній Bechtel (США), Battelle (США) та EDF (Франція)) та було підписано усі потрібні контракти між компанією «Енергоатом» і переможцями тендерів на першочергові проекти. Саме компанія «Енергоатом» стала таким собі замовником будівництва. Все було готово до початку виконання робіт.

Перетворення об’єкту «Укриття»

Фаза 1

Перший етап робіт почався у 1998 році і тривав 6 років. На цьому етапі, в першу чергу, проводився моніторинг поточного стану об’єкту та складався список невідкладних дій щодо стабілізації існуючих конструкцій. Формувалася уся необхідна документація, видавалися укази та оголошувалися необхідні тендери. За результатами роботи були підписані контракти з більш ніж 30 компаніями з усіх куточків світу. З України великий обсяг замовлень отримали національні науково-дослідницькі Інститути. Будівельні роботи на об’єкті почалися майже одразу, у 1998 році. Відбулося будівництво офісних приміщень та будівель для робітників та обслуговуючого персоналу, проводилися комунікації, облаштовувалися сигналізації та системи оповіщень на випадок надзвичайних ситуацій.

Одним із перших найбільш вартісних будівельних замовлень першого етапу стало замовлення з ремонту підмурку та кріплень вентиляційної труби енергоблоків 3 та 4. Комісія, що проводила моніторинг, виявила, що труба зазнала значних пошкоджень унаслідок вибуху та знаходилася у аварійному стані. Руйнування труби, вірогідність чого оцінювався високо, могло закінчитися великою катастрофою. Нагадаю, що сусідній 3 енергоблок АЕС продовжував працювати, і руйнація об’єкту могла закінчитися викидом у повітря радіаційного пилу, що містив смертельну дозу для персоналу АЕС, а це більш як 2 тисячі чоловік. Тендер на укріплення труби виграла вітчизняна компанія КСМП «Укренергобуд». Фінансові витрати складали 2249966 доларів США, з яких близько 450 тисяч виплатила Україна, а решту заплатили Канада та США.

Наступного року КСМП «Укренергобуд» виграв ще більший тендер, вартістю у 2844079 доларів США. За умовами тендеру вимагалося провести роботи з укріплення балок Б1 та Б2. Ці балки є основними об’єктами каркасу стелі над енергоблоком та розташовані над центральним залом. На балку Б2 спираються металеві щити покриття, на балку Б1 труби накату. Монтаж цих балок свого часу проводили в екстремальних умовах радіаційної небезпеки та без детальних досліджень опорних стін. Після додаткових експертиз виявилося, що стіни були значно пошкоджені, і роботи з укріплення балок вимагали негайних дій, адже їх обвал міг спричинити руйнування даху «саркофагу» площею в 3,5 тис. м2. Для виконання цих робіт у місті Чорнобиль був побудований спеціальний тренажер, що дозволяв тренуватися робітникам ще до початку самих робіт.

Крім того, під час першої фази були проведені роботи з герметизації даху «саркофагу», прокладалися дороги для вивезення заражених об’єктів та ввезення будівельних матеріалів, з майбутнього будівельного майданчику було знято та захоронено верхній шар грунту та інші заражені елементи, до майданчику проводилися комунікації. В межах АЕС було збудовано санпропускник на 1430 місць, будівля караульної служби та будівельна база з адміністративним корпусом та складами. У місті Славутич було побудовано ціле містечко, до якого увійшли медичні установи для слідкування за здоров’ям робітників, навчальні заклади для підвищення їхньої кваліфікації та житлові приміщення.

Фаза 2

Під час другого етапу продовжилися роботи зі стабілізації існуючих конструкцій. Їхньою метою було усунути небезпечні недоліки конструкції, знайдені під час першого етапу. Більшість із них були зосереджені на укріплені балки «мамонт». Основою під балкою служили залишки стін енергоблоку, що були додатково залиті бетоном. Оскільки роботи в 1986 році проводилися поспіхом, оцінка опор проводилася лише у дистанційному режимі. Крім «мамонта», проводилися додаткові роботи з укріплення західного фрагменту та деаераторної етажерки (на фото ліворуч). Лише у 2003 році завершилися всі термінові роботи за стабілізаційними проектами.

У 2004 році стали відомі перші результати конкурсу на розробку нового об’єкту «Укриття». Основні варіанти, запропоновані за всі роки після аварії, можна розділити на кілька видів: зелена галявина — поступовий розбір конструкцій та вивезення їх у безпечне місце з переробкою чи захороненням, омонолічення ― заливка всього об’єкту бетоном та створення єдиного монолітного об’єкту з поступовою відкачкою радіоактивної води та ядерного палива, пагорб ― засипання об’єкту землею і створення такого собі терикону, та арка ― створення додаткової конструкції, що була б більш стабільною, ніж «саркофаг», і забезпечила безпечне виконання подальших робіт. Восени 2004 року, в результаті відкритих обговорень, було вирішено обрати варіант арки. Цього ж року було оголошено тендер на проект. Зелена галявина була відхилена через велику небезпеку викидів радіоактивного пилу в атмосферу під час розбору існуючих конструкцій, омонолічення не підходило через небезпеку непідготовленості фундаменту до додаткового навантаження і можливість його пошкодження, а це могло викликати потрапляння радіаційних елементів у грунтові води. Арка ж хоч і вимагала більшого фінансування, але дозволяла виконувати будівництво конструкції на певній відстані від небезпечних об’єктів з подальшим насуванням новобудови на енергоблок в автоматичному режимі. Проект арки був названий «Новим Безпечним Конфайнментом».

Переможець конкурсу визначився лише у 2007 році. Ним став французький концерн NOVARKA. Їх проект передбачав виготовлення арки, яка б стала надійним укриттям навколишнього середовища від деструктивних змін старого «Укриття» і могла б прослужити більше 100 років. Кошторис проекту склав 432 мільйони євро. Будівництво об’єкту планувалося виконати на безпечній відстані від енергоблоку, таким чином будівництво можна було почати одразу, не чекаючи зведення сховища для відходів та переробного заводу. Дах арки планувалося обладнати потужними кранами, які б дозволили проводити демонтажні роботи всередині конструкції, використовуючи лише телеметрію. Це дозволить виконувати демонтаж, не побоюючись радіоактивних викидів у атмосферу та не наражаючи робітників на небезпеку.

Презентація проекту від консорціуму NOVARKA

З 2008 по 2012 рік тривала підготовка будівельного майданчика. Ситуація ускладнювалася тим, що місця земляних робіт були розташовані на території з серйозним радіоактивним забрудненням грунту, що підпадав під категорію радіоактивних відходів. Крім земляних робіт, на території АЕС було побудовано 3 бетонні заводи, нова високовольтна лінія (для цих же заводів), будівельні лабораторії, їдальні, офісні та інші технічні приміщення.

Початком будівництва арки можна вважати 13 лютого 2012 року. Саме тоді на будівельний майданчик прибула перша металоконструкція. Ці конструкції, до речі, виробляли в Італії і доставляли в Україну морем, а потім вантажівками до самого Чорнобилю. Арку мали будувати в кілька етапів. Спочатку слід було звести її східну половину, підсунуту убік реактору, а потім звести її копію на тому ж майданчику, і лише після цього обидві половини мали бути з’єднані.

Перший підйому металоконструкцій здійснили 24 листопада 2012 року. На той час арка вже важила 5300 тонн та піднялася на висоту в 22 метри. Вдруге, з добудованими частинами, арку піднімали вже у 2013 році, тепер на висоту 85 метрів. Третє підняття виконувалося в кілька етапів. Спочатку середню частину піднімали на висоту 110 метрів, і лише після зведення бокових частин середню панель під’єднували до бокових панелей і лише тоді забирали домкрати.

Підйом першої частини арки

Абсолютно такий самий порядок дій було проведено і з західною половиною. 12 листопада 2014 року західна частина піднялася на один рівень зі східною.

Останній підйом західної частини (обережно, там дабстеп)

Паралельно з будівництвом арки виконували монтаж нової вентиляційної труби над енергоблоком. Справа в тому, що стара труба, попри ремонтні роботи, була не дуже надійною, крім того, надто високою для арки, тому підлягала повному демонтажу. Нова труба була введена в експлуатацію у 2013 році. І відразу почалися роботи з демонтажу старої ВТ-2.

Відео демонтажу старої ВТ-2

У 2015 році дві частини арки були з’єднані, але насувати їх на енергоблок було рано. В остаточній підготовці і перевірці усіх систем арка провела рік у зоні очікування. І лише у жовтні 2016-го арка почала насуватися на саркофаг і остаточно закрила його у листопаді. Головна подія багаторічної роботи відбулася. Місто Славутич гуляло всю ніч салютами та концертами.

Чорнобильську арку називають одним із чудес інженерної думки людства. Вона стала найбільшою рухомою конструкцією у світі. Масштаби арки не можуть не вражати. Всередині неї могла б вільно вміститися Статуя Свободи. Металу з неї було б достатньо для будівництва трьох Ейфелевих веж. Загальна вага рухомої частини склала 31 тисячу тонн. Для руху арки були створені спеціальні рейки, що безпечно зсунули всю конструкцію на 250 метрів. Загалом арка накриває площу в 12 футбольних полів, і уся ця конструкція здатна успішно експлуатуватися понад 100 років. Загалом на будівництво однієї лише арки країни-донори витратили більше 1,5 мільярд євро. Це близько ⅔ коштів, що планувалося витратити загалом на проект.

Таймлапс будівництва арки з 2012 року до 2016-го

Але у 2016 році роботи над аркою не припинилися. Стіни арки підганяли під стіни саркофагу, запускали та тестували вентиляцію, долаштовували та випробовували всі системи. Почався підвід комунікацій до енергоблоку та облаштування технічного приміщення, через яке збережеться доступ всередину нового «Укриття». Остаточно завершити роботи над аркою та здати її у експлуатацію планується у листопаді–грудні 2017 року.

Фаза 3

Остаточне встановлення арки та введення її систем у експлуатацію — це не фінальний етап робіт із перетворення четвертого енергоблоку Чорнобильської АЕС на екологічно безпечну зону. Наступним кроком почнеться демонтаж старих конструкцій та ядерного палива під аркою та їх утилізація. Допоможуть у цьому надпотужні крани, що були встановлені під стелею арки. Крани обладнані телеметричними системами та дистанційним керуванням. Це дозволить робітникам виконувати всі роботи з демонтажу на безпечній від реактору відстані. При цьому нестабільні частини конструкцій, до яких доступ крану ускладнено, були демонтовані ще до насування арки на енергоблок.

Головною проблемою та викликом третього етапу є вилучення з реактору матеріалів, що містять ядерне паливо. Такі елементи потрібно буде стабілізувати та помістити всередину захисних бар’єрів, що нівелювали б небезпеку, та потім захоронити у спеціальні сховища. При цьому всі матеріали потрібно розділити за рівнем забруднення та активності. Облік та подальші дії з матеріалами, згідно їх забрудненості, буде виконуватися згідно законодавства.

Завершити проект перетворення старого «Укриття» на безпечну зону планується лише після повного зняття з експлуатації нового конфайнменту. Для цього потрібно провести утилізацію усього наявного ядерного палива в енергоблоці та гарантувати, що стан об’єкту не здатен створити ситуацію, що б завдала збитків екології навіть у довгостроковій перспективі. Але поки ніхто не може прогнозувати, коли об’єкт буде до цього готовий.

Не «укриттям» єдиним

Проект перетворення місця аварії на екологічно безпечний простір не обмежується лише роботами над четвертим енергоблоком АЕС. Очищенню від радіоактивних елементів підлягає уся Чорнобильська АЕС, відтак ядерне паливо з усіх реакторів має бути вивезене або перероблене.

Всього на час аварії 1986 року Чорнобильська АЕС мала 6 енергоблоків. Енергоблоки №5 та №6 були у недобудованому стані. №1 був введений у експлуатацію 1978 року, а №4 — лише за 2 роки до аварії.

Майже одразу після вибуху на четвертому енергоблоці всі інші уцілілі енергоблоки були аварійно відключені, але в такому стані вони протрималися недовго. Перший підключили до мережі 1 жовтня того ж року, другий — 5 листопада, а третій, сусідній з зруйнованим, 4 грудня. Будівництво 5-го та 6-го було заморожене, незважаючи на високий ступінь готовності об’єктів. Лунали ідеї запустити їх замість 3-го енергоблоку, адже для його запуску вимагалося провести велику кількість очисних від радіаційного забруднення робіт, але від цієї ідеї відмовилися.

У вересні 1991 року сталася масштабна пожежа в машинному залі другого енергоблоку. Реактор енергоблоку заглушили і більше ніколи не вмикали. У відповідь на нову аварію на Чорнобильській АЕС Верховна Рада України в жовтні 1991 року ухвалила рішення негайно вивести з експлуатації пошкоджений пожежею енергоблок, а крім того, вивести й усі інші до 1993 року. Щоправда, через 2 роки влада передумала і вирішила продовжити експлуатацію об’єктів. Ще через 2 роки, у грудні 1995-го, світова спільнота таки змусила Україну ухвалити рішення щодо поступового виведення з експлуатації усіх діючих реакторів Чорнобильської АЕС.

1996 року був відключений, а 1997-го — остаточно знятий з експлуатації перший енергоблок АЕС, а в 2000 році з помпою та за участі президента України був відключений і третій енергоблок. Причому із цим пов’язана показова, а точніше показушна історія. Через недоліки в роботі систем захисту енергоблок вимкнули ще 5 грудня 2000 року, але, зовсім скоро, 14 грудня були заплановані урочистості з цієї ж нагоди, мало зібратися багато високопосадовців та був запланований телеміст з місця події. Довелося все знову запускати і знову вимкнути під урочисті промови, цього разу назавжди. На базі АЕС було створено державне підприємство «ЧАЕС», основним завданням якого було визначено остаточно та безпечно вивести усе обладнання станції з експлуатації.

Після повного відключення реакторів енергоблоків почалося вилучення відпрацьованого ядерного палива. Усе паливо потрібно було перемістити до спеціально сховища (СВЯП). Таке сховище на території АЕС існувало, воно було побудоване ще за часів СРСР і мало офіційну назву СВЯП-1. Головним недоліком цієї конструкції було те, що згідно проекту СВЯП-1 могло бути в експлуатації лише 30 років, і термін експлуатації спливав уже в 2016 році.

У зв’язку з цим постало питання про будівництво нового сховища, яке було б безпечнішим, сучаснішим та могло перебувати в експлуатації близько 100 років. Контракт на будівництво такого сховища підписали 1999 року з французьким консорціумом «Framatome». Але в 2003 році реалізацію проекту припинили, позаяк виявилося, що об’єкт не відповідає всім зазначеним вимогам. Контракт довелося перепідписувати з іншою компанією. Цього разу за будівництво взялися американці з компанії «Holtec International».

Влітку 2017 року в сховищі провели тести з використанням імітаторів ядерного палива. А вже у грудні плануються «гарячі» тести, з першими порціями реального палива зі СВЯП-1, і лише після цього в разі успіху об’єкт введуть в експлуатацію. Кошти на сховище були надані спеціальним фондом ЄБРР з ядерної безпеки.

Після повноцінного пуску об’єкту спеціальний вагон-контейнер перевозитиме по 9 тепловиділяючих збірок зі СВЯП-1 до СВЯП-2. Всього, таким чином, можна перевезти 2,5 тисяч збірок на рік. Роботи з перевезень триватимуть понад 9 років. За результатами досліджень старе сховище зможе продовжити експлуатацію до 2025 року без загрози навколишньому середовищу, мають встигнути. Після повного очищення СВЯП-1 сховище виведуть з експлуатації.

Цикл обробки відпрацьованого ядерного палива доволі складний. Він включає виготовлення спеціальних пеналів із нержавіючої сталі, які будуть заповнюватися ядерним паливом та заварюватися. При цьому всередині пеналу буде створене спеціальне середовище, яке гарантуватиме тепловідведення та безпечне зберігання відходів протягом ста років. Після заповнення пенали будуть зберігатися у спеціальних бетонних комірках з автоматичною системою контролю за станом пеналу. Раз на 10 років пенал будуть діставати з комірки та детально оглядати, оцінюючи його стан.

Крім ядерного палива, внаслідок зняття діючих енергоблоків з експлуатації та з четвертого зруйнованого реактору, на спеціальному сховищі, що на проммайданчику АЕС, було зібрано велику кількість рідких радіоактивних відходів. Тому, з метою їх переробки, було вирішено побудувати спеціальний завод. На цей завод теж були виділені гроші зі спеціального фонду ядерної безпеки ЄБРР, і ввести його у експлуатацію мають наприкінці 2017 року. «Гарячі» випробування були проведені ще у 2014 році, і наразі проводяться роботи зі встановлення нових, безпечніших систем протипожежної безпеки. Завод розташований прямо біля сховищ з відходами та має системи для їх відкачки. Після переробки відходи перетворяться на затверділий цементний компаунд, що буде розфасований у цементні бочки по 200 літрів та доправлений до спеціального місця зберігання у комплексі «Вектор».

За тверді радіоактивні відходи теж не забули. Для їх переробки, зберігання та поховання був побудований спеціальний промисловий комплекс. Цей проект фінансувався коштом Європейської Комісії та України. Комплекс складається зі сховища різних видів відходів, установки з вилучення відходів зі сховища, заводу з переробки та спеціального приповерхневого сховища твердих відходів, що здатне безпечно їх зберігати протягом 300 років. Перші три об’єкти розташовані на території ЧАЕС, а спеціальне сховище для остаточного довготривалого зберігання — на майданчиках комплексу «Вектор». Будівництво розпочали ще 2001 року і завершили у 2009-му. Зараз комплекс успішно працює.

Самі будівлі енергоблоків теж не одразу стануть безпечними. Найбільш забруднене радіацією устаткування та саму реакторну установку не так просто дістати з будівлі. Тому до 2028 року її та все інше небезпечне обладнання буде законсервовано та витримано до 2045 року. І лише після цього почнеться демонтаж. Усі роботи з демонтажу планується закінчити до 2065 року. Тому швидкого завершення проекту чекати не варто.

Висновок

Проект перетворення Чорнобильської АЕС на безпечний простір не можна назвати українським проектом, він радше має зватися світовим. Це гарний приклад того, як цілий світ (а точніше його країни-лідери) здатні об’єднати зусилля в боротьбі проти спільної загрози. Причому, зробивши це, показати всім приклад гарної реалізації надскладних проектів. І тут маються на увазі не лише інженерні рішення, а й логістичні, бюджетні, політичні та соціальні. Адже усе фінансування та кожна робота відбувалася максимально прозоро та відкрито. За багатьма будівництвами кожен бажаючий міг слідкувати за допомогою цілодобових онлайн-камер. Фінансова звітність була доступна кожному на офіційних сайтах, а всі витрати велися через незалежні тендери. Така система дозволила взяти участь у роботах величезній кількості компаній з усього світу. Робітникам на майданчиках було забезпечено повний комплекс послуг із безпечної праці, а питання охорони здоров’я робітників ставилося в першу чергу.

Але роботи ще далекі до завершення, скоріше за все, проект проіснує ще не один десяток років і подарує ядерній інфраструктурі України ще не один сучасний об’єкт чи комплекс. Попереду ще довгий час подолання наслідків як самої катастрофи, так і загалом діяльності людини на ниві мирного атому. А поки чекаємо грудня, саме тоді мають здати у експлуатацію «арку», сховище та завод з переробки рідких відходів. Порадіємо разом з політиками і будемо далі слідкувати за великими проектами України та світу.