Агроколонія? Індустріальний гігант! Економіка США 1775-1817. Витоки та досвід економічної політики США

Перші 30 років незалежності США перебували у стані, який ми зараз називаємо «країна, що розвивається», хоча зараз цей термін застосовується і до країн, які не розвиваються, а просто відстали від світового розвитку і застрягли у своїй відсталості. Зразком такої «країни, що не розвивається», є сучасна Україна (в економічному сенсі, а не в соціальному).

Промислова революція розпочалася в середині XVIII сторіччя в Європі, перш за все у Британії, коли такої країни як США ще не існувало, а американські колонії Британії були її аграрним придатком. Після здобуття незалежності США опинилися в ситуації країни, яка «спізнилася на потяг» промислової революції, маючи майже суто аграрну економіку. Ми бачимо, як блискуче американці не лише «наздогнали потяг» індустріалізації, а й стали локомотивом світової економіки, хоча їх власний внесок у першу промислову революцію був дуже незначним.

Єдиним американським революційним винаходом тих часів була машина для очистки бавовни, яку створив Елі Вітні. Інше досягнення Вітні, з яким він увійшов в історію машинобудування — уніфікація та взаємозамінність деталей — було не його ідеєю, цю ідею привіз у США з Франції Джефферсон, який був деякий час послом у цій європейській країні. Вітні втілив цю ідею у виробництво вогнепальної зброї, а згодом ця технічна ідея стала одним ыз наріжних каменів сучасного промислового виробництва.

Відсутність власних технологій та їх потенційних творців була компенсована економічною політикою трансферу технологій, перш за все шляхом переманювання носіїв технологій, таких як Слейтер і Дюпон. Політика переманювання найкращих вчених та інженерів з усього світу діє у США і понині: як повідомляє журнал Forbs, у ХХІ сторіччі серед американських Нобелевських лауреатів із хімії, фізики та медицини 40% становлять іммігранти¹, Yahoo!, eBay, Google, Qualcomm — всі ці компанії засновані іммігрантами, іммігранти є серед засновників понад половини стартапів Кремнієвої долини.

Здається доволі дивним, що таке принципове рішення щодо пріоритету технологічного розвитку та індустріалізації ухвалили політики аграрної країни за часів президентства плантатора-рабовласника. Промисловий розвиток діяв проти їхніх матеріальних інтересів, їм би просто вирощувати тютюн та бавовну на експорт та й годі, як Україна жене на експорт зерно та сталеві напівфабрикати й не переймається технологічним розвитком.

Для розуміння цього дивного рішення треба пригадати, чим аргументували рішення про необхідність індустріалізації Президент Вашингтон, Конгрес і секретар казначейства Гамільтон. Всі вони виходили з необхідності забезпечити незалежність країни, тобто з аргументу зовсім не економічного, а політичного, незалежність країни була для них головною цінністю, а не сьогоденний матеріальний зиск. Наступне — треба зрозуміти, чому саме люди з такими цінностями формулювали політику молодої американської держави.

Погляньмо на перший уряд США. У ньому лише шестеро людей, з яких троє брали безпосередню участь у війні за незалежність (Вашингтон командував армією, Нокс і Гамільтон були офіцерами, причому тільки Вашингтон мав військовий досвід до війни за незалежність, Нокс і Гамільтон пішли на війну добровольцями, не маючі жодного військового досвіду), Адамс безпосередньо не брав участі у війні, але в роки війни він очолював Воєнну раду Конгресу.

Ми бачимо, що політична еліта сформувалася у ході війни за незалежність, тому для такої еліти незалежність країни була вищою цінністю. Уявімо, що якби війна за незалежність України розпочалася не в 2014-му, а в 1991 році, і закінчилася не втратою частини території і «заморозкою» такого стану, а перемогою, то наша політична еліта сформувалася б із героїв війни, а не з «червоних директорів», комсомольців і бандитів. У політичному керівництві України не було і немає ні лише свого Вашингтона, про якого мріяв Тарас Шевченко, не було і нема взагалі людей типу Гамільтона, Нокса, Джефферсона, Адамса, Медісона.

Війна за незалежність не лише сформувала мотивацію політичної діяльності, вона з очевидністю показала мету діяльності — індустріалізація країни за рахунок новітніх технологій. Країна, позбавлена промисловості, була не в змозі озброїти й одягти армію. Якщо забезпечення незалежності за рахунок промислового розвитку було наслідком воєнного досвіду, то заходи стимулювання індустріалізації з цього досвіду не випливали.

Захисна митна політика, субсидування промисловості, технологічне піратство та подібні заходи могли бути наслідком комерційного, а не військового досвіду. Так сталося, що дитинство і юність Гамільтона і Кокса пройшли в сім’ях комерсантів. Понад те, у 1784 році Гамільтон був одним із засновників Банку Нью-Йорку, який зараз є одним із найстаріших банків не лише США, а й світу. Тобто Гамільтон і Кокс економіку знали з комерційної практики, а не з дивної суміші рабовласницької плантації з просвітницькою філософією, як Джефферсон і Медісон.

Таким чином, історичний процес сформував у США політичну еліту, що народилася у війні за незалежність і для якої незалежність країни стала головною цінністю. Поєднання воєнного та комерційного досвіду дало цим людям розуміння того, що для збереження незалежності потрібна індустріалізація країни, а для індустріалізації потрібні технологічний розвиток, захист незрілої промисловості митами та субсидіями, фінансові ресурси та інфраструктура. Виникла цілісна економічна політика, яка включала мету, заходи та засоби. Ця економічна політика домінувала у США півтора сторіччя.

Започаткована Гамільтоном економічна політика не лише перетворила США з аграрної країни на індустріального лідера світу, вона була зразком для всіх прийдешніх країн, які вирішувати те саме завдання: для Німеччини, Японії, Південної Кореї та для решти «азійських тигрів». Тому немає питання, чи має американський досвід універсальне значення, питання в тому, чому з сотні відсталих аграрних країн було так мало країн, які змогли повторити досвід американської індустріалізації, чому більшість країн (серед них і Україна) не здатні пройти подібний шлях.

Розглянемо це питання на прикладі України, яка зараз є типовою бідною аграрно-сировинною економікою. Очевидна різниця в політичному лідерстві, про що я вже казав: політичні лідери США виникали в ході війни за незалежність, у нас — у ході поділу державного майна, що залишилося у спадок від покійного СРСР. Ясно, що психотипи патріотів² і мародерів зовсім різні, тому політичні лідери з патріотів і з мародерів виходять різні.

В Україні і в США суспільство по-різному ставилося до незалежності. Частка прихильників Британії серед населення США наприкінці XVIII сторіччя і прихильників Росії в сучасній Україні приблизно однакові, але поведінка прихильників метрополії складалася по-різному. У США вони переїхали до британської колонії – Канади, а в Україні вони нікуди не поділися. У результаті в Конгресі США не було пробританських партій, а у Верховній Раді України проросійські фракції та позафракційні парламентарії є численними.

Незалежність держави в таких обставинах в Україні не є вищою цінністю, що об’єднує суспільство і політичний клас, як це було у США. Навпаки, це фактор розколу політичного класу на проукраїнську і проросійську частини. Унаслідок цього в Україні економічна політика ніколи не базувалася на пріоритеті незалежності національної держави, а значить, не могла бути налаштована на економічний розвиток, індустріалізацію, технологічний прогрес.

В Україні, на відміну від США перших десятиріч незалежності, держава опинилась під контролем олігархії (олігархія у США виникла наприкінці ХІХ сторіччя, коли держава була вже доволі сильною). Захоплення української держави олігархами — головна причина економічного застою. Джерело статків української олігархії — не прибутки від комерційної діяльності, а політична рента.

Тому олігархія інвестує капітал не в технології і виробничі фонди, а в купівлю політичних партій і політиків та інші методи контролю влади. У тому числі — шляхом маніпуляцій суспільною свідомістю через власні ЗМІ. Олігархія шкодить національній економіці двома способами: по-перше, вона виводить інвестиційні ресурси за межі України (обережні оцінки, зроблені організацією Global Financial Integrity, становлять не менше 10 мільярдів доларів на рік), по-друге, вона зберігає аграрно-сировинну структуру економіки, яка не дає шансів на зростання та подолання бідності.

Таким чином, можемо підсумувати три головні відмінності перших десятиріч незалежності США та України:

1. Відсутність в Україні політичної консолідації навколо мети збереження національної незалежності.
2. Захоплення української держави олігархічними групами.
3. Різниця в політичному лідерстві, відсутність в Україні політичної влади, для якої національні інтереси перевищують особисті.

Ці відмінності не дозволяють застосувати економічну політику розвитку, подібну до «американської системи» Гамільтона. Чи зможе Україна позбавитись цих відмінностей — невідомо. Зараз ми можемо тільки з песимізмом констатувати, що ніяких ознак цього не видно. Песимізм обумовлений тим, що навіть пряма агресія Росії і захоплення нею значної території України не стала приводом для винищення проросійських політичних сил, навпаки, приклад Медведчука показує, як проросійські політики дедалі більше процвітають.

Ще більший песимізм обумовлений тим, що двадцять років всенародних прокльонів на адресу олігархів не викликали жодної конструктивної ідеї щодо викоренення олігархії в Україні: Ахметов, Коломойський, Фірташ, Пінчук, Порошенко і ще кілька людей визначали і визначають, кому правити країною і, значить, кому в ній багатіти.

¹ https://www.forbes.com/sites/stuartanderson/2019/10/14/immigrant-nobel-prize-winners-keep-leading-the-way-for-america/#77a6b2904d4b

² Слово «патріот» за часів американської війни за незалежність означало прихильників незалежності від Британії. Саме в такому значенні це слово вживається в знаменитому фільми Еммеріха «Патріот», в якому Мел Гібсон грає роль одного з героїв війни за незалежність.