Перейти до основного вмісту

Американська олігархія: як вона програла? Ставки, податки, Україна

Вбити гідру так, аби вона не повернулась

Продовження. Початок тут

У своїй боротьбі з монопольними утвореннями Теодор Рузвельт відповідав на вимогу суспільства, яка була очевидна з ухвалення закону Шермана. Його успіх у цій царині порівняно зі слабкими результатами попередніх президентів можна пояснити особливостями характеру Теодора Рузвельта, його рішучістю і мужністю, які були навіть демонстративними (одна з біографічних книжок про нього має назву «Президент-ковбой»). У дитинстві він надзвичайно страждав від астми, через слабке здоров’я він навіть не ходив до школи, благо, що великі статки родини дозволяли здобути домашню освіту, достатню для вступу до Гарвардського університету. Хворобливий стан Рузвельт намагався компенсувати зайняттями спортом, наприклад, боксом. Зрештою астму він подолав.

Рузвельт відзначався надзвичайною широтою інтересів: з дитинства цікавився природознавством і хотів стати зоологом (він сам вважав найбільшим досягненням свого життя збереження дикої природи Америки), в університеті вивчав юриспруденцію, у віці 25 років написав основоположну книгу з історії військово-морського флоту США, зайнявся політикою і став лідером реформаторської фракції республіканців у законодавчому органі штату Нью-Йорк.

Після того як у 1884 році в один день померли його мати і дружина, він поїхав до Дакоти і став ковбоєм на своєму ранчо, але скоро повернувся до публічного життя та взяв участь у виборах мера Нью-Йорку, які програв, написав книгу про підкорення американського Заходу, очолив поліцію Нью-Йорка. У 1897 році його призначили помічником міністра військово-морських сил при Президенті Мак-Кінлі, але з початком американо-іспанської війни у 1898 році пішов з посади, сформував добровольчий кавалерійський полк і став героєм війни. Понині Теодор Рузвельт залишається єдиним Президентом США, удостоєним вищої військової нагороди — Медалі пошани.


Полковник Теодор Рузвельт

А історія замаху на нього взагалі схожа на легенду: в 1912 році під час виступу на зборах виборців він отримав вогнепальне поранення: куля пробила футляр для окулярів і рукопис виступу, що лежали в кишені, і застрягла у грудях, але після поранення він продовжив виступ у закривавленому одязі ще півтори години, а куля залишилася у грудях до кінця життя.

Президент Теодор Рузвельт зробив тільки перший крок у подоланні олігархії: він обмежив монополізацію економіки й отримання монопольної ренти, але не обмежив економічну нерівність, яка склалася за часів «баронів-розбійників». Цей крок зробив його кузен Франклін Рузвельт, який став Президентом США у 1933 році.

Франклін Рузвельт

Франклін Рузвельт (1882-1945) очолив країну наприкінці найбільшої в історії економічної кризи 1929-1933 років. Економіка США буквально розвалилася, в найбагатшій країні світу були випадки голодної смерті. За період кризи промислове виробництво скоротилося майже вдвічі, обсяг інвестицій у 1932 році скоротився у 48 разів порівняно з 1929 роком, у 1933 році у США було 14 мільйонів безробітних, під час кризи розорилися 5 тисяч банків і 5 мільйонів фермерів.


Франклін Рузвельт на початку 1930-х

У таких умовах новий уряд Франкліна Рузвельта почав програму відродження економіки, яка зайняла більше 7 років і відома під назвою «Новий курс». Негайно після обрання Рузвельт провів через Конгрес 70 законодавчих актів, спрямованих на порятунок грошово-кредитної та банківської системи, оздоровлення промисловості, сільського господарства та торгівлі. У США від самого початку існування країни державне втручання в економіку було доволі сильним, але за часів Франкліна Рузвельт втручання досягло небачених розмірів.

Наприклад, через два тижні після вступу на посаду Президента Рузвельт провів закон, яким заборонив банкам займатися одночасно інвестиційною та комерційною діяльністю, тобто комерційні банки втратили право здійснювати операції з цінними паперами. Рузвельт заборонив вільний обіг золота у США: під страхом позбавлення волі на 10 років і штрафу в 10 тисяч доларів американців примусили обміняти золото вартістю понад 100 доларів на паперові гроші.

Уряд Рузвельта встановлював мінімальні ціни продажу товарів, мінімальну заробітну плату, максимальну тривалість робочого дня, запровадив укладання колективних договорів та надання допомоги безробітним. Рузвельт створив Адміністрацію з регулювання сільського господарства, яка регулювала ціни на сільськогосподарські продукти та встановлювала обсяги виробництва. Це лише окремі приклади заходів «Нового курсу», яких було дуже багато. Серед цих заходів були і зміни податкового законодавства, спрямовані на зменшення надвисоких доходів і нерівності статків.

Про податкову політику Франкліна Рузвельта свідчать такі факти: якщо у 1920-х роках найвища ставка податку на доходи фізичних осіб була 24%, то в перший президентський термін Рузвельта вона піднялася до 63%1, а у другий термін — аж до 79%. (Після смерті Франкліна Рузвельта така політика продовжилася: на піку холодної війни в 1950-х роках ставка податку досягла позахмарних 91%2.) Якщо зважити, що несплата податків є одним із найстрашніших злочинів у США, то такі високі ставки неминуче мали призвести до вирівнювання доходів населення.

''

 

Така сама картина була і з іншими податками: податок на прибуток корпорацій був на рівні 14% у 1929 році, а у 1955-му зріс до 45%. Податок на спадок нерухомості у 1920-х роках був не вище 20%, потім кілька разів був підвищеним: спочатку до 45%, потім до 60% і навіть до 77%.

Рішення і рішучість Франкліна Рузвельта перекласти податкове навантаження на найбагатших американців мали не лише економічні підстави, а й моральні. Рузвельт дивився на податки як на моральний обов’язок. Ось як пише один з американських податкових аналітиків про податкову політику Рузвельта: «Він був спонуканий також моральним обуренням щодо ухилення від податків. Він вважав сплату податків основою громадянства, громадянською відповідальністю, яка виходила за межі вузьких питань законності. Але у 1935 році юристи Казначейства надали йому детальні докази того, що багаті американці успішно уникають значної частини свого податкового навантаження. Це навряд чи було новиною, але Рузвельт використав це, щоб виправдати низку драматичних заходів щодо оподаткування багатіїв»3.

У 1935, 1936 та 1937 роках були ухвалені закони про додаткове оподаткування найбагатших американців. Щоб поводитися таким чином, політичний лідер має бути не лише моральною людиною, а й моральним авторитетом нації, хоча поняття «політик» і «моральний авторитет» майже ніколи не стосуються тієї самої людини.

Франклін Рузвельт був винятком, він міг апелювати до американців, переконуючи їх, що у скрутні для нації часи треба обмежувати свої особисті доходи. Під час світової війни він казав американцям: «Ваш дохід буде зменшено до розумно низького рівня шляхом оподаткування. Ваш дохід буде оподатковуватися вищими податками. Дійсно, в наші дні, коли кожен наявний долар повинен піти на військові потреби, я не думаю, що жоден американський громадянин має мати чистий прибуток, що перевищує 25 тисяч доларів на рік після сплати податків» (Радіозвернення до американців у квітні 1942 року).

Таким чином, можна сказати, що правовий варіант подолання олігархії та створення країни середнього класу, який був запроваджений у США, включав застосування двох інструментів: антимонопольного і податкового законодавства (це той самий висміяний тисячу разів принцип «відібрати та поділити»), і він потребував величезних зусиль політичних лідерів та кількох десятиріч для досягнення успіху, але результатом стала післявоєнна золота доба Америки.

Американська й українська олігархія

Шведський економіст, який працює у США, Андерс Аслунд у 2005 році написав статтю «Порівняльна олігархія: Росія, Україна і Сполучені Штати», в якій намагався показати, що олігархія в цих країнах має багато спільного. Я хотів би зробити інше порівняння: чим відрізняється українська олігархія від американської, бо це потрібно для того, щоб зрозуміти, чи можемо ми скористатися досвідом США у подоланні олігархії.

  1. Час виникнення. У США між набуттям незалежності та визріванням олігархії минуло майже сторіччя, кілька поколінь американців жили в суспільстві середнього класу, тому олігархія сприймалася як щось не притаманне американському способу життя, явище чужорідне і зле. В Україні олігархія почала формуватися одразу після набуття незалежності, іншого устрою, ніж олігархічний, незалежна Україна не бачила, тому олігархія сприймається як звичайна складова нашого способу життя.
  2. Спосіб виникнення. Американська олігархія визріла з ринкової економіки: Генрі Форд, Ендрю Карнегі, Корнеліус Вандербільт, Джон Рокфеллер та багато інших набули багатства як інноватори та успішні підприємці, вони виробляли продукцію і послуги для масового споживача. Лише потім вони використовували статки для впливу на державну владу. Українська олігархія, навпаки, виникла виключно зі зловживання владою, з політичного доступу до державної власності. Перші величезні статки в Україні були зароблені за рахунок бартерних операцій з державним газом, електроенергією, металом, а потім — шляхом фактично безплатної приватизації державних підприємств. Лише набувши статки від держави, українські олігархи почали щось виробляти для ринку, але й то не всі.
  3. Вивід капіталу із країни. Капітал американських олігархів знаходився у США, ніяких офшорних зон для його приховування тоді ще не існувало. Для українських олігархів Україна є джерелом статків, але не місцем накопичення та інвестування капіталу. Тому завдання американської законодавчої, виконавчої та судової влади було доволі простим — знайти та оподаткувати доходи та майно олігархів не становило проблеми. Якщо українські законодавці, урядовці та судді захочуть долати олігархів, то їхнє завдання буде неймовірно складнішим, бо сотні мільярдів доларів, зароблених олігархами в Україні, давно покинули її межі, знайти, оподаткувати та повернути їх практично неможливо, навіть через правоохоронні та судові системи інших країн, з якими доведеться співпрацювати (наприклад, Павло Лазаренко був засуджений судом у США ще в 2006 році, але вкрадені ним 25 років тому гроші донині у судових спорах і не повернуті).
  4. Ставлення законодавчої влади до олігархії. Законодавці США були здебільшого проти олігархічного устрою країни, тому ухвалили кілька законів для подолання цього явища, починаючи із закону Шермана 1890 року. Законодавці України здебільшого залежали і залежать від олігархів, тому не роблять нічого для подолання олігархії. Навіть на рівні гасел політичні партії України не декларують боротьбу з олігархією. (Наприклад, перед парламентськими виборами 2019 року Олена Фінаєва з Школи політичної аналітики НаУКМА проаналізувала програми 12 провідних політичних партій України4. Тільки дві з них — «Голос» та «Свобода» — мали у програмах розділи щодо боротьби з олігархією, ще кілька партійних програм мали в економічних розділах поодинокі заходи боротьби з монополіями та офшорами. Програми двох партій — «Радикальної партії Олега Ляшка» та «Опозиційного блоку» — не мали жодного натяку на боротьбу з олігархами, монополіями, виводом капіталу тощо). Зараз у парламенті є лише одна партія з антиолігархічною програмою — «Голос», але її вплив на законотворчість близький до нуля, бо вона має всього лише 19 депутатів, тому антиолігархічна більшість у нашому парламенті неможлива. Така ситуація характерна для всіх скликань Верховної Ради за роки незалежності.
  5. Ставлення виконавчої та судової влади до олігархії. Виконавча і судова влада у США з часів президентства Теодора Рузвельта мала рішучість і мужність для боротьби з олігархією. Українська влада, навіть маючи антимонопольне законодавство і Антимонопольний комітет, абсолютно нічого для боротьби проти олігархів не робила і зараз не робить. Олігархи завжди виграють справи в українських судах, єдина надія — на суди Великої Британії та США, де вони програють, та на тиск з боку західних союзників, які примушують наших політиків хоч якось протидіяти нашим олігархам. Найсвіжішим прикладом такого тиску є пункт про «деолігархізацію» у «Спільній заяві за підсумками 22-го саміту Україна-ЄС» 6 жовтня 2020 року5. Наші західні союзники все ще мають наївну надію, що бджоли можуть повстати проти меду. Наша влада може щось роботи проти інтересів олігархів тільки під тиском фінансових покарань (як вимоги МВФ проти Коломойського), а не під тиском заяв, які не несуть фінансових наслідків, а тим паче під тиском інтересів національної безпеки України.
  6. Вплив олігархії на суспільну свідомість. У США була незалежна від олігархів преса, в Україні зараз суспільна свідомість формується головним чином через телебачення, а всі найбільш впливові телевізійні канали належать олігархам або їхнім довіреним особам. У вищевказаній «Спільній заяві» ЄС вимагає звільнити ЗМІ від олігархічного контролю, називаючи це евфемізмом «посилення плюралізму ЗМІ в Україні».
  7. Політичне лідерство. Для подолання олігархії у США знадобилися зовсім неординарні політичні лідери — Теодор і Франклін Рузвельт, які входять до п’ятірки найвидатніших президентів за всю історію США. В Україні політиків такого масштабу не було і немає, очолити боротьбу з олігархами просто нікому.

Резюмуючи, можна сказати, що порівняно з олігархією у США, наша ситуація набагато гірша, бо:

1) вплив олігархії на всі гілки державної влади набагато сильніший, ніж у США і навіть у будь-якій сучасній країні, олігархія у нас зрослася з державою,

2) олігархія має інструменти маніпуляції суспільною свідомістю, завдяки яким народ примушують бачити проблеми в будь-чому, крім панування олігархів, політичне шоу повністю витіснило реальність,

3) капітал олігархів захований за межами країни і не доступний судовій і виконавчій владі, але він настільки великий, що дозволяє купувати законодавчу, виконавчу і судову владу і фінансувати засоби маніпуляції суспільною думкою. У такій ситуації політико-правовий варіант боротьби з олігархією, подібний до того, що був застосований у США, не має шансів.

Але головний висновок — українські олігархи можуть спокійно грабувати Україну й надалі, бо політичної сили, яка може їх подолати, у країні не існує, більш того — немає суспільного запиту на таку політичну силу. Я не знаю, чому навіть політично активна пасіонарна частина українців десятки років покірно терпить олігархічну владу: повстання 2004 та 2013-14 років ніяким чином не зачепили олігархічну систему, тільки трохи поміняли перелік прізвищ у їхньому списку. Можливо, олігархія настільки сильно промила мозок народу, що він не вважає олігархію злом; можливо, народ настільки не вірить у політиків, що не вважає політично-правове подолання олігархії реальним.


1 Якщо бути точним, то таке підвищення податку було проголосоване в Конгресі ще за Президента Гувера, незадовго до перемоги Рузвельта на президентських виборах, оподаткування ж за цим законом уже почалося при Рузвельті.

2 Paul Krugman. The Conscience of a Liberal, 2009

3 http://www.taxhistory.org/thp/readings.nsf/ArtWeb/1AEBAA68B74ABB918525750C0046BCAF

4 https://spa.ukma.edu.ua/money-power-media-oligarchs/

5 Текст документу є на офіційному сайті Президента України

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

Не всі методи підійдуть, але знати корисно

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.

''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!

Загрузка...