Антифашизм як зброя

Коли ми говоримо про фашизм, ми зазвичай маємо на думці дві речі. У власному сенсі це італійський політичний рух 20-40 років ХХ сторіччя, який очолював Б.Муссоліні. Але, як правило, цьому слову надається ширше значення. Тут існує велике поле для всіляких інтерпретацій. Під поняттям «фашизм» може домислюватись усе що завгодно. У загальному випадку діє правило: якщо вам не подобається ваш ідеологічний опонент, сміливо називайте його фашистом, і успіх у полеміці вам гарантований.

У радянській та подальшій російській традиціях фашизм — це зазвичай синонім нацизму (націонал-соціалізму). Хоча доречно згадати, що ще до Другої світової війни радянська пропаганда використовувала цей термін для таврування будь-яких ворогів — фашистами називали і європейських соціал-демократів (соціал-фашисти), і більшовиків-троцькістів (троцькістсько-фашистський блок). У художній літературі та пропагандистській публіцистиці тих років фашизм малювали як гротескний символ усіх злісних і ворожих сил, що бажали знищити пролетарську державу, часто без найменшої поваги до фактів. Так у масовій свідомості виник цей образ — обридлого та злочинного ворога, що гідний безжалісного винищення.

Після закінчення Другої світової до демонізації Третього рейху приєдналась західна масова культура. Французькі стрічки 60-х так само, як і сучасні голлівудські трилери, експлуатують нелюдські образи лиходіїв-нацистів поряд із вампірами та вовкулаками. Окрім масової культури існує публіцистика всіх зразків, документальний жанр, популярно-історичні фільми ВВС тощо. У результаті в масовій свідомості Гітлер та інші персонажі Третього рейху посіли місце, яке в Середньовіччі належало Сатані та служникам пекла. І зараз кожен знає про шість мільйонів загиблих євреїв, та при цьому не підозрює або бере під сумнів злочини комуністів, ніби ніколи не було мільйонів заморених голодом українців та казахів, жорстоко вбитих у концтаборах кхмерів, десятків мільйонів китайців, що загинули під час «Великого стрибка»… Про останніх взагалі не прийнято згадувати, бо це може нашкодити бізнесу, вільному рухові капіталу та іншим сучасним іконам.

Як це працює

Ви дивитесь фільм на цілком нейтральну тему, наприклад, про музичний фестиваль у Вудстоці 1969 року. І вам випадково, ніби ненавмисно, нагадують про Голокост. (Але ніколи про «Культурну революцію» або Червоний терор). Або згадаємо «антифашистську» вакханалію літа 2013-го, що захлеснула багато міст так званого Південного Сходу напередодні Майдану. З бюджетниками, яких звезли з райцентрів та сіл, і гаслами на кшталт «Дельфінарій проти фашизму». До речі, тоді деякі українські теленаціоналісти поводились якось дивно, ніби підіграючи «антифашистам».

Тема Другої світової війни завжди присутня в ефірі, наче йдеться про недавню, все ще актуальну подію. І мова йде не тільки про вічні вогні та покладання вінків. Масова свідомість зараз не менш міфологічна, ніж за часів Гомера. Різниця полягає лише у тім, що в давнину міфи складалися спонтанно, а тепер їх конструюють свідомо.

Восени 2004-го над одним з проспектів Одеси висів біллборд, що рекламував радянський документальний фільм «Звичайний фашизм», показ якого мав відбутися на якомусь із місцевих телеканалів. Плакат був помаранчевого кольору, слова «Обыкновенный фашизм» були виділені та домінували над рештою тексту, увінчувала зображення підкова — передвиборчий символ В.Ющенка. Кому на думку могла спасти ідея рекламувати старовинну пропаганду, тим більш протягом кількох тижнів після дати показу? Звісно, то був дешевий виверт у дусі тодішньої моди на НЛП. Але, тим не менш, цей приклад ілюструє, що маятник «антифашизму» у нас розкручувався задовго до подій 2014 року.

Для ведення інформаційної війни проти України росіяни використали загальносвітовий «антинацистський» тренд, свідомо змішавши націоналізм із нацизмом, і потім невтомно транслювали свою версію подій західній публіці. Для українських «ватників» та російського внутрішнього споживача вживали адаптовану версію. Вочевидь, ми маємо справу з маніпулятивною технологією, для просування якої були задіяні колосальні ресурси, включно з вербовкою західних знаменитостей. Чого лише вартий фільм-фейк Олівера Стоуна «Україна в огні» або стареча маячня Роджера Вотерса.

Варто зауважити, що теоретичні маніпуляції сучасних пропагандистів не витримують критики. Навіть радянські ідеологи чітко розрізняли нацизм та націоналізм. Для останнього вживали власні кліше, наприклад, «український буржуазний націоналізм». До речі, діячі Третього рейху не вважали себе (і не були) фашистами. Зокрема, Ґіммлер заявляв: «Фашизм та націонал-соціалізм — це два глибоко несхожі явища… абсолютно не може бути порівняння між фашизмом та націонал-соціалізмом як духовними, ідеологічними рухами». Ґеббельс: «[Фашизм]… нічим не схожий із націонал-соціалізмом. У той час як останній йде вглибину, до коріння, фашизм — поверхове явище… [Дуче] не революціонер, як Гітлер або Сталін». Такі подробиці визначають відмінності між «внутрішньою» та «експортною» версіями «антифашизму». На Заході назвати нацистів фашистами можуть хіба що комуністи. (Цитати по книзі Г.Арендт «Витоки тоталітаризму» комм.679).

Тоталітарна свідомість

Хоча після падіння комунізму минуло близько тридцяти років, тоталітарний тип свідомості не лише не зник, а й, схоже, розмножується шляхом самокопіювання. Навряд чи це можна змінити. Хіба що спробувати використати.

Як давно ви кинули спроби переконати знайомого «совка»? Робити це марно й утомливо, особливо, якщо у відповідь на будь-які ваші слова ллється нескінченна трель про велику перемогу, натуральні продукти, безкоштовні квартири і багато ще чого в тому ж дусі. Ніби з вами розмовляє ретранслятор пропагандистських штампів, що мають структуру рекламних слоганів. Вірогідно, так зараз працює масова свідомість — предмет наукових штудій маркетологів. Від часів класичного тоталітаризму 1930-40 років багато що змінилося, цілком змінився підхід до пропаганди. У добу інформаційних технологій всі потуги Ґеббельса мають вигляд виробу братів Райт на тлі «Боїнгу».

Але хто вони, ці людинки, на яких спрямовані зусилля «антифашистських» маніпуляторів? Саме такі слугують основою будь-якому диктаторському режиму, захоплено кричать «Хайль Гітлер» або вимагають розстрілу «ворогів народу». Зараз вони сумують за сильним лідером, таким як Путін, Лукашенко або Ердоґан. Вони чекають, що всі їхні проблеми вирішить хтось старший, в особі держави. Їхній світ чорно-білий, їм необхідний ворог, головний винуватець усіх бід. Звісно, це євреї із всепланетним заколотом, що невидимими нитями оплутав світ, або фашисти, які прийшли до влади в Україні за завданням ненависної Америки. Не дивно, що ці нові «антифашисти» поспіль сповідують майнкампфівську віру в єврейсько-банкірський заколот.

Реальний світ суперечливий, нелогічний та неорганізований. Цей факт не вміщається в голові носія свідомості зі спрощеним сприйняттям. «Вони не вірять у щось видиме, в реальність свого власного досвіду. Вони не вірять своїм очам та вухам, але вірять тільки своїй уяві, котра може осягнути щось таке, що одночасно універсально та несуперечливо само по собі. Не факти переконують маси і навіть не сфабриковані факти, а тільки несуперечливість системи, частиною якої вони, вочевидь, є… Випадковість, що пронизує реальність, є саме те, що маси відмовляються прийняти».*

Невигідна позиція звинуваченого

Якщо вас хибно звинувачують у чомусь, найдурніше, що ви можете зробити, це підлабузнюватись перед обвинувачем, виправдовуватись, виявляти приязність або ігнорувати звинувачення. В очах стороннього спостерігача ви, безперечно, винні. (Саме так чинило і чинить наше керівництво.) Ще гірше, якщо хтось із вашого оточення демонструє поведінку, яка непрямо підтверджує звинувачення. (Тому використання символіки, що нагадувала нацистську, в перші роки війни на Донбасі було брутальною помилкою, а можливо, свідомою диверсією). Набагато краще усвідомити, що ми маємо справу з інформаційною агресією, і відповісти ворогу його же зброєю.

У 2016 на одній зі шкіл Запоріжжя з’явилась меморіальна табличка про загиблого на війни випускника. У табличці згадувалась фашистська Росія. Незабаром надпис було зафарбовано за ініціативою директора школи. Саме через слово «фашистська». Замість того, щоб жорстко репресувати директора, наші тодішні лідери традиційно прожували шмарклі. Уже тоді стало очевидно, що чергові вибори вони програють.

Для людини зі здоровим глуздом очевидно, що у сучасній Росії набагато більше ознак фашистської диктатури, аніж в Україні. На додаток, комунізм — тоталітарний близнюк нацизму — не лише не засуджений у Росії, а й переживає свого роду ренесанс. Що стосується так званих «ДНР» та «ЛНР», то ці тоталітарні угруповання з розвинутою практикою промивання мізків підконтрольному населенню мають усі підстави бути визначеними як фашистські. Чому ж наша еліта не зважилася використати цей очевидний факт в офіційній риториці? У всій Верховній Раді не знайшлось нікого, хто заявив би, що будь-які перемовини з фашистами з «ЛДНР» аморальні, тому легітимність мінських домовленостей сумнівна, і сама присутність такої думки могла б покращити позиції політичного керівництва. Можна також навести приклад висловлювання мера Ніцци Крістіана Естрозі, який описав напад на прочан католицького храму як «ісламо-фашистську атаку». Тут ми бачимо, що антифашизмом активно користуються не лише росіяни.

Музеї в Освенцимі та Бухенвальді, комплекс «Яд ва-Шем», «Бабин Яр» та багато інших постійно відвідують лідери держав, офіційні делегації, тисячі простих людей для того, щоб злочини нацистів не були забуті або піддані сумніву. Чому ж нічого такого ви не побачите в Биківні та інших подібних місцях? Ось де так потрібна горезвісна політична воля. І до речі, краще, що можна зробити з 9 травня, це проголосити цей день Днем пам’яті жертв нацистських та комуністичних концтаборів, назвавши всі феєрверки блюзнірством.

Напевно, знайдуться ті, хто скаже, що не можна чинити як Путін, тому що це аморально, що це риторика у стилі «сам дурень», або що «люди мають право на свою думку». Але навіщо враховувати думку тих, в кого її немає, точніше, замість думки в них набір штампів ворожої пропаганди? До того ж не варто переоцінювати інтелектуальні здібності цільової групи, яка міркує приблизно так: «раз маршал Жуков воював з фашистами, значить, пам’ятник Жукову знесли фашисти». Єдиний спосіб залучити їх на свій бік — оголосити самого Жукова фашистом. Вірили ж раніше люди з аналогічним мисленням, коли фашистськими агентами об’являли Ягоду, Тухачевського, Берію. І якщо «антифашизм» — ефективна зброя у війні, чому ми маємо від нього відмовлятись, адже не відмовляємось ми від звичайної зброї на тій підставі, що така саме є в росіян?

* Арендт Ганна. «Витоки тоталітаризму»