Авдос тітки Паці
Ранній доступ: Patreon
Під час кожної війни трапляються люди, які стараються набити кишені по максимуму, будучи «за нас». І, якщо ми говоримо не про корупціонерів у війську чи стратегічно важливому підприємстві, ви бачите таких людей щодня.
Дві різні України
Вони можуть навіть щиро любити Україну, але кишеня їм усе ж ближча. Або конфлікт інтересів між їхньою версією України та кишенею відсутній (хоча це не стосується України реальної).
А потім усе летить із ніг на голову. Вам сумно, їм сумно, Україні також сумно. Але вони не змінюються.
Я вже знаю, до чого підвести думку. Колись один мій товариш розповідав таку історію про Авдіївку — стару, «живу», ще не розбиту бомбами та артою.
Розповідь була більш гумористична, ніж повчальна. В ній фігурував власне сам товариш (але не в головній ролі), його ротний та місцева тітка, ім’я якої я вже не пригадаю.
Нехай буде тьотя Паця. Щоб підкреслити окремі риси характеру.
Тоді товариш із частиною стояв коло Авдоса. Одного дня ротний запропонував підлеглим трохи скинутись та орендувати житло в місті. Жити б там не вийшло, але скористатись благами цивілізації можна було цілком адекватно.
Тобто це як «ізба-ї*альня» (і я зараз не про їдальню), але без статевих відносин. Душ прийняти. Речі випрати не вручну.
Переваги були настільки серйозні, що погодились практично всі. Росіяни на той момент відкотились. Вийшла вдала пауза для ділової поїздки до міста. Туди поїхали двоє — ротний і наш із вами камрад.
Знайшлось дві квартири, між якими планували обирати. Доволі швидко хлопці встановили пальцем через телефон, що у цих двох лотів один власник, тобто один номер на обидві пропозиції.
Ротний навіть зрадів: швидше розберемось — швидше повернемось. Так і поїхали вдвох.
Прифронтове місто ще не розслабилось… Але вже починало. Це дуже сильно відчувалось на вулицях, навіть під час звичайної поїздки центром. Однак на зупинки не було часу — квартира сама себе не подивиться, і сама не обере.
Щойно бачить камуфляж
Доїхали досить швидко. Зустрічала гостів бодіпозитивна дама, з якою до того і домовлялись. Усе змінилось, коли вона побачила камуфляж та відкрила рота щодо ціни.
Одразу запропонувала ціну за вищим порогом в об’яві. Там були варіанти від такої-то суми і до такої-то. Більше не було.
Бо хто ти, людино в камуфляжі? Військовий. А що ти робиш у Авдіївці? Окрім того, що ризикуєш життям, отримуєш бойові. Тобто знижки тобі не буде. Ти он який багатий, поділишся вже з тіткою.
Почувши це, ротний засмутився. Товариш, навпаки, спробував перевести розмову на більш жартівливу. Хоч трохи збити ціну. Але тьотя Паця не піддавалась.
От яку ціну встановила, таку і називала далі. Так і не втомилась рахувати переваги саме цієї квартири тут і зараз. Пробити її виявилось важче за танк.
Виходячи з будинку, товариш запитав у старшого, що це було.
– Треба було в цивільному їхати, — буркнув той і поліз назад у машину. Дорогою назад курили вже там, не зупиняючись. Настрій неначе розстріляли.
Так, ви все правильно зрозуміли. Тітонька у місті, яке трималось на плечах військових, побачила цих військових і зарядила їм ціну за найвищим розрядом. При цьому не сказати, що вона була якась сєпарша. Ні, і не зетниця. Жодним чином. Навіть спілкувалась українською.
І вона дійсно любила Україну, мабуть. Просто ця Україна була дещо окрема від загальноприйнятої версії. Не держава, яку із твого міста може вибити Росія, і тому треба допомагати її паросткам триматись за околиці. А радше держава, яка при всіх своїх недоліках і дискомфорті для громадян «якось встоїть». А раз встоїть, чому б не накинути зайву тисячу?
До речі, квартиру тоді орендували. Хрущ як хрущ. Хоч і за нелюдські гроші.
Тітонька знала не лише те, що хлопці скидались із бойових. Іще в місті був не такий багатий вибір, щоб її умови не були виконані. Хтось та поведеться. Хтось та не знайде інше житло в більш адекватної людини.
Якби на тітоньці був не одяг із ринку, а футболка «Доброго вечора, ми з України», пазл склався б остаточно. Ось такий він, цей сорт людей.
Взагалі це страшно. Так можна підкосити мотивацію військових на рівні найкращої російської психологічної операції.
Ти-то не побіжиш назад. Але те, що вчора ти тримав як щось своє, безумовно рідне, для тебе стане сухими позначками на мапі. Позиція така-то, номер такий-то. Згідно з документами, відповідно наказам.
Паці вздовж фронту
Буду відвертий. Зараз я цю історію згадав лише тому, що на днях була схожа оказія. Вже не там та особисто зі мною.
Проте історія дійсно показова. Знову ж, коли росіяни увірвались у Авдіївку та почали вибивати ЗСУ за будь-яку ціну, про тьотю Пацю та її дві квартири якось не думалось. Тепер оце прикидую, як воно.
Може, її вбило авіаударом. Або вийшла надвір і впала, посічена мінометом. Чи на виїзді з міста у старенькій іномарці запеклась, коли російський артилерист промазав (або, навпаки, не промазав).
Зрзуміло лише одне. Ота крута лафа, де можна дякувати нашим хлопчикам із ЗСУ, а потім тих хлопчиків паімєть, на даний момент точно завершилась.
Житло в хрущовці не забереш із собою. Продати не встигнеш. Якби й вийшло — багато за це не отримаєш. Лафа лишилась позаду. У тій Авдіївці, яка не була на той момент в окупації.
Чи винна в цьому тьотя Паця? Звісно, ні. Вона просто користувалась моментом для своєї особистої вигоди.
Таких людей багато по лінії фронту. У них якась своя окрема Україна, захисника якої не страшно взути на бабки під час війни. Потім Україна звідти йде — сподіваюсь, не назавжди — і взувати стає нікого.
Бо росіянин церемонитись не планує. За такі розмови хіба що пів магазина в пузо розрядить. Потім скаже, то 3-тя штурмова під час відступу пальнула.
Насправді питання, хто довше залишатиметься в цьому світі — наша Україна чи «окрема» для багатьох. Прояви другого теж переслідують вас повсюди. Коли цілий район знає, що ніх*ра там у нього укріплення не будуються, і мовчить про це. Просто мовчить. Коли гуманітарку крадуть, коли закупівлі пиляють, коли…
Та постійно. Головне — крикнути: «Вірю в ЗСУ!», — коли боїшся мати стосунок до них. «Вірити в ППО», тобто не йти до сховища, і нити, що не 100% цілей збили. Список можна продовжувати.
Якщо це не шкодить особисто тобі, але шкодить державі, то байдуже. Винна потім держава, хто ж ще? Якщо це приносить вигоду тобі, але шкодить державі — тим паче. Зрозумійте правильно. Мене бентежать не вчинки, а викручена логіка.
Росіяни, звісно, дуже раді конфліктам цінностей в Україні реальній та Україні вашій, окремій. Першу Україну вони радісно окуповують. А другу пристрелять разом із вами чи зі мною. Втім, не буду остаточно скочуватись у мораль. Бо вже почав.
Сьогодні згадав ту історію, коли дивився відео з уже окупованої та вбитої Авдіївки. Побиті бетонні стіни. Будинки-привиди. Нещодавно це цвіло та майоріло життям. Більше не цвіте, бо нічому.
Скільки ще попереду Авдіївок, тьоть Паць та різних Україн на тлі однієї — не знаю. Але хочеться попросити наших громадян прокинутись. Щоб їхня байдужість не перетворила наш рейс на «Титанік».
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!