Перейти до основного вмісту

Бажання пишатись

Білий колір можна відіпрати, та це потерпить

Не хочу писати, але вже давно відчуваю, що треба це зробити. Адже потім може бути запізно.

З чого б почати недільне звернення? Я не герой, це точно. Абсолютно звичайна людина. Я не кидав бруківку в солдат «Беркуту», не воював москаля під Донецьком, не возив дрони та тепловізори на фронт. Мені трохи соромно, коли я згадую про це, але водночас я розумію, що я такий самий «чєл», як і більшість із вас — тих, хто зараз читає цей текст. І саме до вас, шановні добродії, я й звертатимуся. Якщо ви теж не є героями — сподіваюся, ми з вами порозуміємося.

Отже, я — простий український підприємець. Навіть не вважаю себе бізнесменом, бо сам по собі «бізнес» не є моїм захопленням, просто є певні речі, які я вмію робити доволі непогано, є певні ідеали та цінності, а також є низка колег, які ці ідеали поділяють і тому свого часу приєдналися до нашого балаганчику. Своєю справою я займаюся вже півтора десятка років.

Хоча правління Ракетчика бачив лише з посади найманого керівничка маленької лавочки, та дуже добре пам'ятаю, як мені запускалося та працювалося при Бджолярі. Пам'ятаю також, чим тхнув режим Хама. І ще не забув, що я бачив та відчував, коли країною керував Барига. Не буду писати, що я бачу та відчуваю зараз, цей текст не про Блазня.

Коли я був зовсім молодий, моє ставлення до держави було досить інфантильним. Ну, мабуть, знаєте: «убєй в сєбє государство» і все таке. З віком це ставлення змінювалося: було «государство — отдєльно, а ми — отдєльно», було «оні там вообщє охєрєлі, беть», було «нєжелаю корміть паразітов», навіть було таке кумедне: «та всє оні там одінаковиє, всєх повєсіть». Багато чого було, але про все це згадувати нецікаво — краще пам’ятати дещо інше.

Про таке несподіване вперше в житті усвідомлене відчуття, як пишання власною державою. Не просто вишиванка у серці, а гордість за Україну, що пережила дійсно страшні речі — та спромоглася піднятися, йти далі, переступати через будь-які перепони. Про вдячність армії, яка виявилася здатною чинити опір набагато сильнішому та страшному ворогу.

Про якесь таке дивне задоволення, яке з тобою і вдома, й на роботі. Коли дивишся у фінансовий звіт і бачиш там суму чесно сплачених податків, які у твоєму бухобліку все ще агрегуються у статтю витрат під назвою «Госкровосос»... Але тепер твоє ставлення до них зовсім інше. Раніше такого не спостерігалось, але то немов минуле життя.

Ні, не було якогось конкретного моменту, коли я зрозумів, що держава на ім'я Україна заслуговує на повагу. Я розумію, що для когось це звучить дикувато, адже у свідомості здорової людини повага до рідної держави з'являється набагато раніше і за зовсім інших обставин, але якщо я вирішив бути відвертим у цьому тексті — гаразд, буду відвертим: колись моє ставлення було досить зверхнім не лише до держави, а навіть і до Батьківщини.

Неможливо відслідкувати, коли саме я відчув цю повагу, але можу сказати точно: це сталося не в СРСР, хоча я народився ще при Броватому. Сталося це, звісно, не при першому президенті України. І не при другому. І навіть не при третьому. І точно не при четвертому, хоча він, здається, теж посприяв. Відбулося це вже при п'ятому президенті України.

Моя мета не в тому, щоб розповісти, чому так сталося. Ви й так знаєте. Але минуле лишилось минулим, і сучасні виклики потребують згоди замість з’ясування стосунків. Я хочу, щоб ми з вами разом тверезо порівняли всі перемоги та поразки, які зазнавала Україна протягом її новітньої історії. Після суперечок важливо видихнути, відкласти емоції й подумати: що ж робити тепер. Настали часи, коли ті надбання, які здобула наша молода держава за період роботи п’ятого президента, поступово втрачаються.

''

 

Забули про бідність? Що ж, нині ми знову опинилися на порозі масштабної кризи. І, звісно, я маю на увазі не економічну кризу. Так, вона теж стоїть на порозі, але сама по собі не здатна призвести до тих наслідків, які ми (принаймні ті, кому пощастить) можемо не пережити з нинішнім керманичем. Враховуючи, що президентом стала особа, яка зовсім не придатна для цієї роботи, не контролює ситуацію, навіть не здатна чітко висловити свої думки. Одна річ — випливати зі шторму з крутим капітаном. Але коли ним маніпулюють інші, більш зубаті матроси, яка чи то боїться Путіна, чи то просто цинічно діє в його інтересах... Шансів мало.

Коли ситуація такі вибухне — а певні кроки виглядають саме так, нібито цей вибух навмисно провокується — може статися багато страшних речей. І, шановні добродії, якщо ви тверезо зважите всі факти, висновки прийдуть самі. Незалежно від ваших вподобань, буде тверезо погодитись з тим, що є лише одна кандидатура. Ви й так знаєте, хто наразі втримає кермо при масштабній кризі — настільки глибокій, що, наприклад, діючий президент все зрозуміє і втече. Або навіть вирішить себе вбити, хтозна.

На мою думку, це Петро Олексійович Порошенко. П'ятий президент України, людина, яка має успішний досвід утримування нашої держави від колапсу. Користується величезним авторитетом як в Україні, так і за її межами, прагне привести нашу державу до успіху. І я вас, дорогі співвітчизники, закликаю не тільки подумати та зробити висновки для себе особисто, а ще й публічно підтримувати цю людину.

Пояснюю, чому так треба вчиняти. Все доволі просто: наразі це в наших спільних інтересах. Чим гучніше буде підтримка Петра Олексійовича, тим менше шансів на захоплення влади для всіляких аферистів. Менше серйозних спроб розхитати країну. Вороги України — я маю на увазі Путіна та його кліку — бояться й ненавидять лише одного українського політика. Вони чітко бачать у ньому загрозу для своїх планів зі знищення нашої держави. І чим сильніше ми підтримуємо цю людину, тим менше у ворога бажання перевіряти, чи міцно ми тримаємося на ногах.

Пам'ятаєте, як у 2014 році по всій Україні волонтери фарбували паркани, огорожі та навіть стіни будинків? Всі міста стали жовто-блакитними, це були чіткі сигнали: «Ми — Україна!», «Ми — Українці!» і навіть «Не лізь сюди, падло». Ворог цей сигнал отримав і інтерпретував вірно. Звісно, вистояти Україні допомогли не ті банки з фарбою чи інші деталі, хоча свою роль вони відіграли. Головне, що була думка, яку підтримали мільйони.

А допомогли нам тоді армія, мова і віра. І президент. Відчуваю: якби не той «жовто-блакитний шабаш», було б ще важче. Солдати рятують свій народ. Але кого їм прикривати, якщо нація сидить у тилу та не усвідомлює своєї єдності?

Тому, друзі, не бійтеся, що блакитна та жовта фарба залишить плями на білих пальто. Беріть пензлі. Беріть, поки не стало запізно.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.

''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!

Загрузка...