Бісмарк і німецькі ліберали. Що було далі
Наступного 1879 року Німеччина затвердила митний тариф — і країна перейшла до політики протекціонізму, а багаторічний союз канцлера Бісмарка і Національно-ліберальної партії був розірваний.
Протекціоністська політика щодо сільського господарства з часом тільки посилювалась: 1879 року мито на зерно було встановлено на рівні 1 марки на центнер, 1885-го воно було підвищене до 3 марок, 1887-го — до 5 марок, а 1902 року — аж до 7,5 марок.
Пройшло понад 100 років, а протекціонізм аграрного сектору Німеччини, вже в межах Європейського Союзу, не зник, а просто набув іншої, більш досконалої, форми — замість простої політики імпортних тарифів зараз використовують складну систему імпортних квот, субсидій фермерам і карколомних процедур сертифікації імпорту.
Цей сучасний державний захист зумовлений великими витратами на виробництво продукції європейського сільського господарства, яке не може вижити в умовах вільної торгівлі, а дати йому вмерти держава не може із зовсім не економічних причин, а з міркувань безпеки та культури.
Захисні тарифи на метал і металопродукцію 1879 року були встановлені залежно від рівня переробки продукту: чавун — 1 марка за 100 кг, сталеві напівфабрикати — 2–2,5 марки, готові продукти металообробки — 7,5–15 марок.
Під тарифним захистом німецька металургія зазнала вибухового зростання: якщо напередодні «Тривалої депресії» виробництво чорних металів було вдвічі меншим за британське, то вже 1893 року воно зрівнялося, а ще через 20 років — вдвічі перевищило Британію.
У майбутньому саме німецька металургія стане зародком зони вільної торгівлі у Європі, спочатку у формі Європейської спільноти з вугілля і сталі (1951), а згодом — Європейського Союзу (з 1958 року).
Події 1879-го історики подають як перехід Бісмарка від лібералізму до консерватизму, тобто як зміну політичної позиції Бісмарка. Як на мене, відбулося дещо інше: змінився не Бісмарк, змінилися обставини, які вимагали вже іншої політики — протекціонізму замість вільної торгівлі. Не скутий ідеологічними догмами, політик був зобов’язаний відповідати на зміну обставин, що Бісмарк і зробив.
Іманентна слабкість лібералізму? Розрив Бісмарка з лібералами 1879 року — чудова ілюстрація цього: для ліберала догма ліберальної теорії важливіша за обставини реального життя.
Бісмарк відмовився від політики вільної торгівлі, бо вона перестала бути адекватною в нових умовах, що виникли після 1873 року. Ліберали на чолі з Ласкером не могли поступитися принципами ліберальної теорії, незважаючи на те, що ті суперечили реальності. Тому Бісмарк — титан історичного масштабу, а Ласкер — політичний пігмей, як їх зобразив тогочасний карикатурист (хоча радше з інших міркувань).
Ідеологічна зашореність робить світогляд лібералів схожим на релігійний, коли людина згодна йти на каторгу, щоб тільки не хреститися трьома перстами замість двох. Релігійна свідомість ірраціональна так само, як ірраціональним є ідеологічне ставлення до економічної політики.
Пояснення цьому доволі просте: економічна політика має відповідати реальним обставинам, що постійно змінюються, а ідеологічні догми є сталими, тому з часом починають суперечити реальному життю, що змінилося. Це стосується не тільки ліберальної ідеології, найбільш яскравим прикладом у недавній економічній історії є стрімкий злет економіки Китаю після того, як Ден Сяопін подолав залежність економічної політики від комуністичної ідеології.
Формування економічної політики, ґрунтуючись на ідеологічних догмах, а не на реальних обставинах, притаманне не тільки німецьким лібералам ХІХ століття, а й лібералам усіх часів і народів. Така економічна політика виправдана і раціональна, коли вона стосується більш-менш розвинутих країн в умовах економічної стабільності. Якщо ж ми маємо інші обставини, наприклад, світову економічну кризу або дуже бідну і відсталу економіку, то виникає невідповідність між ідеологічними догмами та реальністю.
Нині ідеологія економічного лібералізму набула форми догматів, що відомі під назвою «Вашингтонський консенсус». Ці принципи були сформульовані 1989 року англійським економістом Джоном Вільямсоном як зведення рекомендацій для відновлення економіки країн Латинської Америки, але згодом ці принципи отримали розширене трактування як формула неоліберального фундаменталізму.
Хоча Вільямсон заперечував проти такого розширеного трактування, але для широкого загалу це не має значення. Вашингтонський консенсус усіма «вірянами» лібералізму, в тому числі українськими, сприймається саме як символ віри.
Вашингтонський консенсус зазнав багато критики з різних боків. Зрозуміло, що ліберальний фундаменталізм був розкритикований такими лівими діячами, як Уго Чавес та Ево Моралес. Їхня позиція не цікава, бо це критика з точки зору таких самих ідеологічно зашорених позицій, тільки не ліберальних, а комуністичних.
Значно важливішою є критична аргументація проти Вашингтонського консенсусу з боку таки визнаних західних економістів, як Джозеф Стігліц, Дені Родрік, Ерік Райнерт. Критику Стігліца можна резюмувати однією його фразою «Один розмір підходить кожному», тобто для економік різного рівня розвитку пропоновано простий і однаковий рецепт економічної політики — «Приватизуй, лібералізуй, дерегулюй».
Але все ж таки головний аргумент проти Вашингтонського консенсусу не теоретичний і не логічний, а фактичний. Найбільш успішні країни, які швидко подолали бідність і досягали рівня розвинутих країн — Сінгапур, Тайвань, Південна Корея, Малайзія — діяли всупереч політиці Вашингтонського консенсусу. Якби вони запровадили у своїй економічній політиці ці принципи, то зараз всі вони залишалися би біднішими за Філіппіни, якими ті були в 1950-х роках.
На українських прихильників економічного лібералізму ні реальні приклади успішного розвитку економіки, ні аргументи таких мудреців, як Стігліц або Райнерт, не справляють враження. Простий і універсальний рецепт на всі часи і народи — «Приватизуй, лібералізуй, дерегулюй» — переходить зі статті у статтю, з програми в програму вже не один десяток років.
Як приклад можемо навести економічну програму такої симпатичної ліберальної партії, як «Демократична сокира».
Глава «Основні принципи» в розділі «Економічна політика» має всього три пункти:
- роздержавлення;
- дерегуляція;
- бюджетна дисципліна.
Як керуючись цими принципами можна виконати задекларовану в програмі мету — зростання на 8–10% щороку впродовж 10–12 років? Для всіх країн, які демонстрували такі і ще ліпші результати — від Тайваню і Південної Кореї 1960–1970-х років до Китаю початку ХХІ століття — засадничими були зовсім інші принципи. Ось пара головних:
- внутрішні заощадження та інвестиції на рівні 30% до ВВП і вище;
- реструктуризація виробництва та експорту з аграрно-сировинної економіки до високотехнологічної.
Обидва ці принципи неможливо реалізувати засобами вільного ринку, для цього потрібна агресивне державне втручання, що ми й бачимо в усіх історіях успіху після Другої світової війни.
«Демократична сокира» й інші українські ліберали цілком резонно зауважують, що українська держава — джерело корупції та неефективності в економіці. Проти цього щось заперечити неможливо. Так само, як неможливо заперечити, що всі історичні випадки зростання економіки на 7–8% щорічно впродовж 20 років були створені державним втручанням в економіку.
Якщо у вас поганий інструмент, а виконати роботу без інструменту не вдається — треба придбати якісний інструмент, а не намагатися виконати роботу вручну.
В мене таке враження, що ігнорування реальності ліберальними економістами зумовлене небажанням виходити з інтелектуальної зони комфорту, зі своєрідної «теплої інтелектуальної ванни». Відчувати себе лібералом приємно і комфортно, а реальність не комфортна. Вона іноді вимагає жорсткості й насильства, як політичного, так і економічного.
Приємно дивитись на ліберальну економіку Південної Кореї, яка поєднується з найвищими технологіями, демократією західного зразка, всесвітньо визнаною поп-культурою і постійними призами Каннського кінофестивалю. Не приємно нагадувати, що все це процвітання створене завдяки військовій диктатурі генерала Пак Чон Хі, з його державним капіталізмом та жорсткими репресіями проти олігархів і студентських рухів, які симпатизували північно-корейським комуністам.
Уявляєте, що було б, якби генерал Пак програв?
Що можна порадити ліберальним політикам стосовно економічної політики? Звісно, якщо вони хочуть почути поради.
- Не читати книжок з економічної теорії, особливо підручників. Рівень абстракції теорії перетворює її на чисту гру розуму, що не має жодного стосунку до реального життя. Книжки з економічної теорії допоможуть в розумінні економічної політики не більше, ніж книжки з теології. Натомість треба читати книжки з економічної історії, насамперед з історії економік, які змогли зрости в 4 і більше разів протягом життя одного покоління. Таких держав не дуже багато, як на мене, для України найбільш корисним може бути досвід економічної політики Південної Кореї та Малайзії.
- Перестати вважати, що політичний і економічний лібералізм нерозривні, як два боки однієї медалі. На історичному прикладі англійських вігів я показав, як політичний лібералізм був поєднаний з економічною політикою протекціонізму.
- Перестати вважати аксіомою вислів: «Державне втручання в економіку — це зло». Економічна історія після Другої світової війни яскраво показує дві різні моделі втручання держави в ринкову економіку, які можна умовно назвати латиноамериканською та східно-азійською. Провальні результати застосування першої ніяк не перекреслюють, навіть підкреслюють, очевидний успіх застосування другої.
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!