Перейти до основного вмісту

Чи потрібно розводити сили в Золотому?

Консолідація суспільства? Здається, її немає
Источник

Примітка редакції. Ми не підтримуємо розведення військ, однак цей текст украй боляче «стріляє» по основних опорах Володимира Зеленського: бажанні помиритися будь-якою ціною, дружби з ворогом та консолідації українського суспільства. Особливо невдало президент справляється з останнім пунктом, буквально розколюючи Україну. Ну хоча б Сурков його привітав, хай візьме цукерочку з полиці.

На експерименти може йти тільки та країна, у якої необмежені ресурси для виправлення помилок.

Такі речі, як розведення військ, мають бути свідченням того, що обидві сторони мають намір рухатися шляхом розв’язання конфлікту, а отже, йти на поступки один одному. З нашого боку таких речей було вже досить: на будь-яку вимогу Москви ми відповідали поступкою. А ось із боку Путіна я поступок поки що не бачу. Жодної. Взагалі.

За таких умов заплющувати очі й говорити про те, що це вже перемога, було б не зовсім виправдано. Своїми діями (а не тільки заявами) Україна підтверджує бажання рухатися у бік миру. І тепер західні партнери, які сидять із нами і Росією за одним столом переговорів, повинні оцінити кроки іншої сторони. Яких, повторюсь, я не бачу — жодного. Навіть навпаки — підтверджується зворотне. Особливий статус «ЛДНР», зміни до Конституції — все те, що було спочатку, повторюється. А компроміс де? Нам завжди кажуть, що потрібно домагатися компромісу, але він передбачає поступки обопільні, а не однієї сторони.

На мирний процес потрібно розраховувати тоді, коли бажання є в обох сторін. А якщо в однієї сторони є, а в іншої — немає, то ніякого миру не буде. Єдиний шлях — примушувати іншу сторону піти на якісь угоди. Саме примусом повинні були б стати санкції щодо Росії. Ось тільки вони не зовсім виправдані, тому що спочатку мали бути жорсткішими. А отже, такий шлях — не примус, а символічний спосіб показати, що ми не згодні з вашими діями.

Є ще інші шляхи. Можна просто зупинити ці переговори, покласти провину саме на російську сторону, яка їх гальмує, і заморозити конфлікт. Третій шлях, хоча і можливості для нього вже втрачені — це введення широкої миротворчої місії. Щоб позитивно розв’язати цей процес у Раді безпеки, і без участі Росії, потрібна була згода Генасамблеї ООН. Але якщо раніше у Генасамблеї було хоча б 100 голосів на нашу користь, то тепер — менше ніж 60. А з огляду на те, що зараз Путін веде дуже правильну стратегію щодо залучення на свій бік країн Африки, наші шанси на підтримку Генасамблеї мінімальні.

І я не веду до того, що розведенням сил, яке вчора відновилося в Золотому, займатися не варто. Все це символи, необхідні для підтвердження нашого прагнення до розв’язання конфлікту. Однак водночас не варто плекати ілюзії та розраховувати, що все закінчиться саме так, як ми того хочемо. Що ось, мовляв, проведемо прямі переговори з Путіним, і чомусь обов’язково їх виграємо. Звідти такі висновки, хто так вирішив?

Спочатку влада говорила, що консолідує суспільство, але коли це призводить до таких розривів, як у Золотому — це не зовсім виправдано. Добровольці — найактивніша частина суспільства, яка винесла на своїх плечах весь тягар початку війни, і з цим теж потрібно рахуватися. Їх, навпаки, певним чином необхідно залучати на свій бік, а не відштовхувати. Не стільки домовлятися, скільки працювати на випередження.

Я чув у команді Зеленського різну риторику, зокрема, про те, що варто іноді експериментувати. Але експерименти може дозволити собі тільки та країна, яка має необмежені ресурси для виправлення помилок. А в України немає ні часу, ні коштів за визначенням. Тим паче, в умовах війни. Всі наші припущення і новації мають бути апробовані на аркуші паперу, із залученням хороших фахівців. А, зважаючи на кадровий голод, я не бачу, звідки можна черпати ці інтелектуальні ресурси. Наша влада — як попередня, так і нинішня — страждає відсутністю технологічного підходу. Коли, поставивши мету, розписують усі заходи, які до неї приводять. Абсолютно все, а не тільки ті, що подобаються. Розписавши, стає зрозуміло, що необхідно для досягнення мети. І якщо якусь частину заходів виконати не вдається — через брак ресурсів, незгоду іншої сторони, — тоді ця мета недосяжна.

І якщо перед нами стоїть мета гарантувати безпеку людей, які залишаються на цій території, то я вважаю, що тих заходів, які є в когось у головах і навіть не прописані на папері — недостатньо. Ризики дуже великі.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.