День Незалежності: два паралельні світи

Два паралельні світи. Дві паралельні реальності. Два діаметрально протилежні світогляди. В одному ми бачимо якийсь корпоративчик для пролетарів. Ну такий, трохи прибитий на голову. Передивилась його повністю, наскільки вистачило нервів. Прошу, навіть не питайте, як мені це вдалось. Обличчя поки що надто болить — хоча б від фейспалмів. Іще, щоправда, блювати дуже хотілось. Але я цю феєрію таки передивилась.

Мені дуже цікаво, хто та яким місцем підбирав репертуар. Бо на третій чи четвертій хвилині після «Як тебе не любити» зазвучала пісня «Киевляночка». Так, це саме та пісня, прости Господи, Кричевського. Що, ніколи не чули? Виправимо це. Зараз нагадаю слова пісні:

Киевлянка, киевлянка, киевляночка,
Не воровка, не путана, не циганочка.

Баста, приїхали! Станція «Лікарня», наступна — морг, кінцева.

Це що взагалі таке? Як на День Незалежності моєї країни деякі «герої» можуть використовувати попсові пісні? Наших, знаєте, зірок естради. Людей, які не мають жодного уявлення чи стосунку про любов до своєї держави. Пісеньки тих, хто точно не схиляється до жертовності заради України.

Віршики кон’юнктурників, які не мають поваги до загиблих та їхніх дітей і матерів. Крім того, вставляти попсові пісні російською — це окрема претензія. Перепрошую, але тут з’являються питання, чи варто було взагалі згадувати Україну на цьому балагані.

О, точно, ще дуже врізався в пам’ять одяг. Срібні труси від Полякової — на чорта вони мені потрібні на День Незалежності?! Інших символів держави не завезли, мабуть. Бо взагалі нікого, крім Матвієнко, не було видно в національному українському одязі.

Так, я вкрай обурена. Так, я не розумію цього сюру, трясця вашій матері!

Бо була ж інша хода. Колони, де йдуть ті люди, які воювали. А поруч крокують волонтери, які нашим воїнам з усіх сил допомагали. І там же перебувають небайдужі люди: нехай вони не носили снаряди, та перераховували останні кошти для того, щоб у нас була армія. Точніше, аби у нас з’явилась армія.

Два різні світи. Там — Сердючка із зайчиками. А тут — діти з фотографіями їхніх загиблих батьків. Матері зі світлинами синів, що вже ніколи не повернуться додому. Люди з обмеженими можливостями, які втратили здоров’я внаслідок війни. Все це — українці. І їх не сховаєш за черговим автобусом-броньовиком.

Я на тому боці, де йдуть хлопці-ветерани. Де є хвилина пам’яті за загиблими. Хочеться бути там, бачити однодумців — та стоячи на одному коліні, віддавати шанобу тим, кого з нами вже немає. Немає завдяки отій державі, мовою якої співали пісеньки на святі Зеленського.

Тягне туди, де люди — це дійсно люди. Не істоти, а свідомі українці, що щиро й неупереджено кохають свою країну до нестями. Люди, які душу і тіло віддадуть за неї, якщо тільки знадобиться ця велика жертва. Справжні, чесні, сміливі. І без зайчиків, щоб одразу наперед відповісти на всі уточнюючі запитання.

Всі ці патріоти, дійсно, заважають нашому Вовочці проводити його суперськи серйозну зовнішню політику. Це ж йому «всякие козлы жить мешают», ще й тролять у Facebook. Вова, так ти не парся. Ось узяв і організував корпоративчик, який раніше розкатував на день народження чергового олігарха. А люди зробили свято справжнім. Таким, за яке не соромно, а фотографії з нього не нагадують перлини FailArmy.

Тепер точно зрозуміло, Вова, що ти не розумієш ані свій народ, ані державне свято №1. Ти не президент. Обрали? Так. Але людина з булавою насправді так і залишився шоуменом, і ліпше ним би й залишалась замість початку політичної кар’єри. Ось твій вирок, тимчасовий президенте.

Ти маєш неповагу з боку військових, волонтерів і пасіонаріїв. І не потрібно казати, що то вони такі негідники: не бачать і не цінують тебе. А, ще й твою посаду. Поважати неможливо примусити. Повагу треба заслужити.

Тепер і президент не президент — у цьому я ще більше впевнилась. Зеленський не розуміє суспільство. І я більш ніж упевнена, що місцеві вибори це йому дуже яскраво покажуть. Бо іграшка Коломойського — точно не наш лідер. І ніколи ним не стане. Питання взагалі, ким він стане після завершення каденції. Бо є безліч варіантів.

Тому я вважаю єдиним вдалим рішенням для Зеленського фразу «я устал, я ухожу». Так буде найкраще для нього самого. Хоча мені до одного місця, як там складеться його доля надалі. Аби подалі від Банкової, щоб люди щодня не отримували нові «епохи бідності». Ось як складеться доля моєї держави — це мені точно не байдуже.

І, до речі, пане Зеленський, наберіться сміливості. Візьміть труси Полякової для впевненості, сідайте перед екраном і дивіться нормальний марш на День Незалежності. Попросіть Єрмака, аби порахував вам людей, що вийшли на вулиці Києва. А потім додайте ще двічі по стільки ж. Бо багато хто не зміг прийти, хоч усією душею та серцем були там.

І намагайся, Вова, хоча б не зганьбитися після цього.