Дякуємо, пані Христю!

Неоднозначна новина надійшла з Канади. Як відомо, на виборах, які відбулися нещодавно, знову перемогли ліберали, і вчора прем’єр-міністр Джастін Трюдо представив свій новий кабінет. За враженнями аналітиків, Трюдо зробив так, що найяскравіші особистості, які могли б скласти йому конкуренцію у боротьбі за посаду лідера партії, були позбавлені ключових посад, а натомість переведені на такі посади, де вони йому менше заважатимуть. Однією з утрат — не лише для Канади, але і для України – можна вважати те, що міністр іноземних справ Канади Христя Фріланд, яка займала цю посаду останні два роки, переходить на формально вищу посаду віце-прем’єра, на якій відповідатиме за відносини з провінційними урядами, здебільшого налаштованими до Трюдо не надто дружньо.

За ті недовгі два роки, що вона обіймала посаду, пані Христя встигла зробити дуже багато. Українська тема залишалася у пріоритетах канадської політики — а це багато означає, повірте, бо на світі є багато країн із населенням значно більшим за Україну, які, однак, залишаються поза увагою світових новин. Христя активно домагалася запровадження санкцій проти російських урядовців та магнатів, була одним із координаторів допомоги з боку Канади, у тому числі військової. Ти, хто «в темі», знають, наприклад, які труднощі стоять на шляху ухвалення рішення на вищому рівні про експорт зброї в Україну — і пані Христя була активним лобістом цього рішення.

В її особі Україна мала не просто вірного друга, але активного, настирливого; вона проводила свою точку зору через спротив «прагматичнішої» частини канадської еліти, яка була готова заплющити очі на російську агресію, якщо б це обіцяло певні короткочасні економічні вигоди.

Це, безумовно, не кінець кар’єри Фріланд. Я практично впевнений, що і в канадських, і в світових новинах ми ще почуємо про неї багато, але, безумовно, це означає певні зміни в канадській зовнішній політиці, у тому числі і стосовно України.

Давайте ж згадаємо її добрим словом.

Христя народилася в мальовничій, але досить суворій частині Канади — у Північній Альберті, де багато земель, багато нафти і дуже різкий, перемінливий клімат. Батько її, адвокат Дональд Фріланд, мав англо-шотландські корені; мати Галина Хом’як народилася у таборі переміщених осіб у Європі — її батько, редактор газети «Краківські вісті», був змушений покинути батьківщину перед наступом радянських військ. Шлюб Дональда з Галиною був свого роду історичним примиренням: його батько воював у лавах канадських військ проти німців, тоді як газета «Краківські вісті», де працював батько Галини, була на окупованій території. Через те, що багато українських мігрантів повоєнного часу дісталися до Канади через те, що жили на окупованій території, канадці спочатку ставилися до них із підозрою, як до «ворогів». Але з плином часу приходило розуміння того, що українці були затягнені в лещата двох однаково жорстоких режимів, причому нацистський був повалений, а ось радянський — продовжував існувати і загрожувати. Через усвідомлення цього «друга хвиля» знайшла своє місце в Канаді. Цікаво, що інша дочка Михайла і сестра Галини, Христина, вийшла заміж за історика-марксиста Джона Пола Химку, який займає досить критичну позицію до українського національного руху часів Другої світової.

Приблизно три тижні тому пані Христя відкривала Конгрес українців Канади, який відбувається раз на три роки. У вступній промові вона між іншим згадала, як їй важко було вивчати українську мову (чого від неї хотіла мати), їй було важко зрозуміти, яка від тієї мови в Канаді буде користь. І, попри це, мову вона вивчила, брала активну участь у житті місцевої української громади. Як саме вона розмовляє українською, ви можете почути на цьому відео, знятому 2014-го, за три роки до її вступу на посаду міністра.

Як можна судити за відео (та коментарям до нього), ще за три роки до зайняття міністерської посади вона була людиною, відомою в Україні, до думки якої прислухалися політики і бізнес. Як так сталося?

В коледжі, а пізніше в Гарвардському університеті вона вивчала російську історію і літературу, а в Оксфорді захистила магістерку. Із середини 1990-х вона працювала незалежним журналістом в Україні та Східній Європі для низки відомих світових газет. Інакше кажучи, ніхто їй не приносив новини «на таці» — їй, не маючи з початку зв’язків в Україні, доводилося встановлювати контакти, знаходити людей, інформацію власними силами. І вона змогла це зробити.

На початку 2000-х Христя працювала директором The Financial Times у США, а потім — у агентстві новин Thomson Reuters. Під час журналістської кар’єри вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, кореспондентом The New York Times Гремом Боулі.

Мабуть, треба сказати кілька слів, чого саме стосувалися її журналістські розслідування, через які вона досягла таких значних посад. Христя досліджувала походження капіталів «нових багатіїв» Росії, України та Східної Європи. В Канаді таких людей іронічно звуть «слониками» (через прислів’я «Слон у кімнаті, якого ніхто не бачить») через те, що такі люди впливають на багато речей, але їхні імена зайвий раз згадувати не прийнято. На Заході, якщо не доведеш, що кажеш правду про «слоника» — доведеться йти у суд за поширення наклепів, а адвокати у «слоників» сильні та впливові. Ну а якщо справа відбувається не в Північній Америці, а у Східній Європі, то до суду може і не дійти — можливі інші, так би мовити, цікаві варіанти. Утім, Христя не тільки вижила в цьому агресивному середовищі, а й опублікувала кілька книжок-досліджень: «Продаж століття» (2000 рік , про походження російських олігархів) та «Плутократи. Епоха нових багатих і занепад старої системи» (2012 рік, а ця, пізніше перекладена українською мовою, вже про світових багатіїв, хоча певна частина присвячена й українським мільйонерам).

Така позиція логічно привела Христю до лав активістів Ліберальної партії Канади. Ліберали — це політична сила центру, яка, з одного боку, додержується досить стриманої політики щодо державних витрат на соціальну допомогу, а з іншої — також вважає, що треба певною мірою обмежувати діяльність великого бізнесу, щоб із нього не виросли такі собі «слоники» (і за це опоненти справа, консерватори, звинувачують лібералів хіба не в «соціалізмі»). Проте все в політиці відносно — досить недавно ліберального прем’єр-міністра Трюдо якраз спіймали на зв’язках з одним зі «слоників» (компанією SNC Lavalin), але на посаді йому вдалося втриматися.

Здається, це стає неприємною рисою нашого часу, коли на політику немає де тавра ставити, але через «політичну доцільність» скандал не має наслідків. Чи багато людей вірять, наприклад, що імпічмент Трампа таки станеться? Поки що республіканці щодо будь-якої критики президента займають позицію «ви всьо врьотє».

Із 2013 року Христя Фріланд — депутат канадського парламенту від Ліберальної партії.

2015-го партія перемогла на виборах, і Христя знову була обрана депутатом. Що характерно, під час передвиборчої кампанії вона говорила не тільки про внутрішні канадські питання, а й про зовнішню політику, хоча це і викликало роздратування досить численної в Торонто (де вона живе і де обиралася) групи прихильників «русского міра». Я цитую далі з Вікіпедії — це те, що вона казала 2015-го і що повторила майже дослівно 2019-го на Конгресі українців Канади невдовзі до того, як залишила посаду міністра:

«Зокрема, позиція лібералів стосовно України полягає в тому, що Канада має проявити більше лідерства на міжнародній арені для того, щоб захистити вибір Україною демократичного шляху та західних цінностей від посягань Росії. Зокрема, Ліберальна партія в особі її українських депутатів буде ініціювати надання Україні летальних оборонних озброєнь, навіть якщо США зі свого боку таких озброєнь не нададуть; припинення роботи міжнародної платіжної системи ʺСвіфтʺ на території Росії, особливо з огляду на клептократичний характер російської владної верхівки; недопущення жодних винятків із санкційних списків (маються на увазі персональні санкції щодо Сєчина, Якуніна та Чемезова, для яких консервативний уряд Гарпера зробив виняток), визнання ʺДНР і ЛНРʺ терористичними організаціями, також продовження тренування українських військових та фінансову й експертну підтримку реформ в Україні».

В уряді 2015 року її призначили на посаду міністра міжнародної торгівлі. На цій посаді вона виявила себе впертим і впевненим у собі бійцем із такими «монстрами», як Сполучені Штати і Китай (ще не було президента Трампа, але епоха глобальних торговельних війн уже почалася).

Міністерство закордонних справ тоді очолив Стефан Діон, ветеран канадської політики з досить неоднозначною репутацію. Людина інтелігентна і з досить широкими поглядами, він водночас за довгі роки заробив собі репутацію політика, як би так м’якше сказати, надмірно здатного до компромісів — навіть у ситуаціях, де він міг би виграти. Мабуть, через це він запам’ятався як один із тих у канадському уряді, хто виступав за компроміси з «неприємними» режимами, якщо вони пропонували вигідні умови — у тому числі і з путінською Росією. Така його позиція викликала багато питань щодо його політичної компетенції та здатності боронити інтереси Канади, і він залишив посаду міністра достроково.

Новим міністром стала пані Христя. І однією з ознак її ефективності на посаді було те, що вона викликала стійке роздратування Дональда Трампа — неприємного, але важливого торговельного партнера Канади, який полюбляв тактику грубого тиску, у тому числі і на давніх друзів та союзників. Багато людей Трамп був здатний залякати, але з Христею це не вдалося, про що писали із захопленням її прибічник — і з великим роздратуванням — супротивники.

Фактично роздратований коментар Трампа про неї був передвісником укладання угоди на вигідних для Канади умовах.

Що вона встигла зробити для України за два роки? Уже 6 березня 2017 року вона оголосила, що канадська військова місія в Україні, яка складалася із 200 військових, буде продовжена до 2019 року. На всіх міжнародних зустрічах, щойно мова заходила про Україну, Росію або Східно Європу в цілому, Христя проводила точку зору, що санкції проти агресора не можна ослаблювати, їх треба посилювати — і за окупацію Криму, і за збройну агресію, і за внутрішні злочини в Росії — такі, як «справа Магницького».

Таку ж принципову позицію вона займала проти інших режимів з великими грошима, але без совісті — злочинів китайської влади проти уйгурів та в Гонконзі, саудівської влади проти власних дисидентів, турецької — проти курдів. Аргумент «а ми вам за це контрактів не дамо, куди ви подінетеся» на неї не діяв — вона сама, вивчивши сферу олігархів, чудово розуміла, за які слабкі місця їх можна тримати.

Водночас вона підтримувала активні контакти української громади в Канаді з Україною, і через цю лінію було реалізовано багато програм — через спільну підтримку з боку її, а також послів Ващука и Шевченка.

На жаль, новий міністр закордонних справ Франсуа-Філіпп Шампань, який приходить на зміну Христі, найімовірніше, пом’якшить критичну лінію в зовнішній політиці Канади у бік «більшого прагматизму». Новий міністр вважається людиною колишнього прем’єра Кретьєна, який — уявіть собі — з моменту своєї відставки 2003 року є активним лобістом інтересів комуністичного Китаю, і багато часу проводить саме там. Можливо, через це новий міністр «проявлятиме прагматизм» і в українському питанні.

Однак, на щастя, Канада — це не країна «вертикалі влади», не країна «одиноких героїв» та «великих вождів». Окрім зміни певних фігур у політиці, є ще громадянське суспільство, яке активно впливає на політиків, а в чомусь і доповнює їх. Христя дуже багато зробила для України, але на Конгресі українців Канади (КУК), який вона відкривала 3 тижні тому, вона була в оточенні сотень однодумців, із яких багато хто переказував гроші українським добровольцям або на благодійні програми в України, а хтось брав і активнішу участь. І президентка КУК Олександра Хичій, і президент Світового конгресу Павло Ґрод — люди такі ж енергійні, як Христя; пан Павло, до того ж, постійно їздить до України, зустрічається з багатьма громадськими активістами і бізнесменами, і взагалі «тримає руку на пульсі». Ми маємо подякувати пані Христі за те, що вона зробила — але водночас маємо радіти за те, що, окрім неї, в Канаді є активна і пробивна українська громада, яка ані на хвилину не забуває про історичну батьківщину. Тому зв’язки будуть міцнішати, а колись, можливо, українці зможуть їздити до Канади без віз так само, як зараз до Європи. Поживемо – побачимо.