Джокер — наш брат… І антидот

– Ти більший за мене і міцніший. Ти можеш.
– Я? Жартуєш, чи шо? Трясця, та ти ж на голову вищий за будь-кого у відділенні. Ти тут кого завгодно відгамселиш, точно тобі кажу!
– Ні. Я занадто малий. Я був великим, а тепер — ні. Ти вдвічі більший за мене.

Кен Кізі, «Над зозулиним гніздом»

Фільм Тодда Філліпса — безперечно, видатний витвір мистецтва, але в цій статті я не буду говорити про чудову якість картинки, операторську роботу і потужну акторську гру. Це те рідкісне кіно, яке приголомшує і після перегляду ще годинами думаєш над тим, що ж це все означає. Тож запрошую читача, який уже подивився «Джокера», простежити за ланцюжком міркувань і літературних алюзій, навіяних мені стрічкою.

Уже з перших хвилин ми бачимо Артура Флека, після побиття підлітками, на прийомі у психолога, під час якого майбутній Джокер говорить ключову для фільму фразу: «Найкраще я себе почував, коли був у лікарні». Найліпше він себе почував у психіатричній лікарні. За сценарієм дія відбувається 1981 року, але кіно, звичайно, про сьогодення.

А 1962-го вийшла у світ книжка, яка провістила епоху бунту індивідуальності над колективізмом, проспівала пісню свободи особистості й задала тон майбутній культурі хіпі — «Над зозулиним гніздом». Головний герой Макмерфі намагається вибратися із психіатричної лікарні, втекти, вмовляє друзів не боятися великого і цікавого світу за стінами божевільні та повірити в себе. Із цієї точки зору «Джокер» — це похмура антитеза роману Кена Кізі. 1975-го за книжкою було знято блискучий фільм із Джеком Ніколсоном у головній ролі, який забрав усі головні «Оскари» того року.

Майже через півстоліття вийшло кіно, яке, ймовірно, чекає таке ж визнання — стрічка про суспільство, яке розчарувалося в житті поза стінами лікарні. Під час наступної зустрічі психолог розказує, що влада міста урізала соціальний бюджет і вони закриваються: «Їм наплювати на таких, як ви, Артуре. Та й на таких, як я, їм теж наплювати».

Мабуть, найкращий біограф Адольфа Гітлера Себастіан Гаффнер писав, що із приходом фюрера до влади сталася одна велика суспільна зміна, яку сам Гітлер називав «осуспільненням людей». Відповідаючи на закиди деяких істориків щодо нібито несоціалістичної суті націонал-соціалізму через відсутність осуспільнення засобів виробництва, Гаффнер пише: «Люди звикли думати категоріями протилежності капіталізму і соціалізму. Та правильніше, навіть більше, важливіше бачити протилежність соціалізму в індивідуалізмі». Осуспільнення людей виражалося в тому, що кожен більшу частину часу проводив у позародинних колективах, — не нам, жителям пострадянського простору, пояснювати, що це таке. Артур Флек страждає від самотності: «Ви питаєте, чи є в мене похмурі думки? Похмурі думки — це єдине, що в мене є».

Відомий знавець російської літератури Леонід Парфьонов, переглянувши «Джокера», безпомилково вгадав його спорідненість із гоголівською «Шинеллю» — розповіддю про дрібного чиновника Акакія Акакійовича, який довго відкладав гроші на омріяну шинель, а першого ж дня був пограбований і у відчаї звернувся за допомогою до «значительного лица», яке не вислухало його і прогнало зі свого кабінету. За кілька днів чиновник помер від гарячки і перетворився на привида, який зривав із перехожих шинелі, розпочавши зі «значительного лица». Якщо придивитися, то можна побачити в цій повісті натяк на майбутню революцію, яка помститься за приниження «маленького человека».

«Маленький человек» — цей тип героя, спродукований російською літературою ХІХ століття; вирізняється тим, що він згоден зі своєю маленькістю, та на «привида» перетворюється тоді, коли йому більше немає чого втрачати. В цьому сенсі Джокер став привидом не тоді, коли вбив мажорів у поїзді (це сталося радше випадково), а тоді, коли стало зрозуміло, що його мати — не його мати, а стосунки з дівчиною були лише маренням чи мрією.

Ця тема помсти, куди більш тотальної, наявна ще в одному витворі російської літератури. В «Майстрі та Маргариті», романі, який письменник Дмитро Биков вважає адресованим одному читачеві — Сталіну, білогвардієць Михайло Булгаков ніби каже: «Карай цих нікчемних людей, вони заслуговують цього, тільки бережи художника». Всі ці огидні конформісти — це члени Спілки письменників, літературні критики, всі ці діячі тодішнього шоу-бізнесу, які цькували Булгакова. Із якою витонченою насолодою описує він покарання цих негідників. А Майстер, який животіє у психіатричній лікарні, заслуговує на спокій.

Дивним чином американські творці «Джокера» вивели на американську сцену персонажа російської літератури.

Той же Дмитро Биков розказував, що, викладаючи в американському університеті, дав завдання американській студентці написати роботу про взаємозв’язок російської літератури і політики. І ця далека від російського контексту дівчина пов’язала фільм «Брат» із перемогою Путіна на виборах 2000 року. Вона вловила цей настрій кінострічки, втому від свободи, яка приносить лише проблеми, бажання порядку і бажання помсти. Лише потім Биков розповів їй про гасло «Данила — наш брат, Путин — наш президент».

Звичайно, Америка — не Росія і Батьки-засновники міцно її збудували, але туга за тоталітаризмом сочиться з екрана. Якщо фільми можна вважати передвісниками чогось, що назріває в суспільстві, то американській демократії доведеться витримати ще одне випробування на міцність. І є чималий шанс, що вона його витримає. Принаймні, справжні державні інституції, чесний суд і прибуткові ЗМІ, чиє існування залежить від читача, а не від власника-олігарха — вагома річ на користь того, що антиелітарні й недемократичні настрої частини суспільства не зможуть зруйнувати підвалини державності.

Однак рветься там, де тонко, антиелітарні настрої — світова тенденція. На початку ХХ століття світовою тенденцією було поширення марксистських ідей, і в результаті для країн із сильними і передовими інституційними організмами марксизм став щепленням, а для відсталих і архаїчних — смертельною отрутою. Україна сьогодні не є державою з міцними інституціями. Антиелітарні настрої олігархічні ЗМІ успішно скерували проти попередньої влади. Це призвело до обрання на найвищі посади некомпетентних, самовпевнених, безвідповідальних людей, які не відчувають екзистенційної небезпеки, що нависла над державою, і не відповідають тим викликам, які постають із боку Росії. За відсутності інституцій, якщо громадянське суспільство не зможе завадити популістській владі зробити самогубчі кроки, Україна цілком може виявитися тим слабким місцем, де сучасна світова тенденція призведе до руйнації державності.