Перейти до основного вмісту

Економічний націоналізм. Частина 5. На фоні економіки розвитку, лібералів та соціалістів

Передостання частина циклу

На підставі викладених вище історичних прикладів та проведених раніше досліджень економічної політики ми можемо визначити економічний націоналізм як економічну політику, що спрямована на подолання економічної відсталості національної держави відносно інших держав світу (або подолання відносних слабкостей національної економіки), що спричиняє бідність народу та/або створює загрозу безпеці держави. Економічний націоналізм — це політика подолання слабкостей національної економіки.

Якщо економічний націоналізм визначається як політика національної держави, то це означає, що (а) він виникає з виникненням національних держав, (б) він не може бути запроваджений наднаціональними організаціями. Перше твердження очевидне — ми не бачимо економічного націоналізму у Середньовіччі та в більш ранні часи, бо тоді не було національних держав, хоча перший зразок політики економічного націоналізму в Англії епохи Тюдорів випередив свій час.

Друге твердження потребує пояснень: є наднаціональні організації, прикладом яких може бути ПРООН або Світовий банк, які створені для подолання економічної відсталості бідних країн. Але парадокс у тому, що допомога цих організацій у більшості країн не приносить успіху, а там, де країни досягають успіху за рахунок політики економічного націоналізму, вони це роблять як з допомогою цих організацій, так і незалежно від неї (іноді навіть діючи всупереч таким організаціям).

Якщо ми визнаємо економічний націоналізм як економічну політику подолання відсталості економіки (або окремих її слабкостей), то це означає, що така політика не може бути універсальною, однаковою для всіх країн, навіть хоча б для двох якихось країн. Зовнішні та внутрішні обставини та стан економіки в тюдорівській Англії та в сучасному Китаї настільки різні, що виключають застосування однакової політики.

Економічний націоналізм як конкретна економічна політика в різних країнах різний, понад те, він різний в одній країні в різні періоди її історії. На практиці це означає величезну складність застосування політики економічного націоналізму, що у свою чергу викликає велику кількість помилок і провалів при застосуванні цієї політики. Кількість країн, які зазнали невдач у застосуванні політики економічного націоналізму, перевищує кількість історій успіху (Латинська Америка є просто колекцією невдач економічного націоналізму).

Індивідуальний характер політики економічного націоналізму та її складність вимагають певних політичних передумов для успіху: (а) наявності політичної влади, спрямованої на національний розвиток, (б) створення ефективного державного апарату, здатного розробити та запровадити політику економічного націоналізму. Такі передумови виконуються не дуже часто, тому в останні 70 років серед сотні бідних країн тільки близько десятка досягли швидкого та сталого економічного зростання.

Хоча єдиної універсальної політики економічного націоналізму не існує, складові частини цієї політики однакові в різних країнах. В останні десятиріччя найважливішою з них є неомеркантілізм, а саме форсований розвиток експортних секторів промисловості, перш за все — високотехнологічних виробництв. Ці сектори економіки потребують тимчасового захисту різними засобами політики протекціонізму.

Тому економічним націоналізмом треба називати не якусь універсальну політику, а таку політику, яка сконструйована індивідуально із заходів та інструментів економічного націоналізму. Причому не має значення, як визначають цю політику самі політики, які її запроваджують, чи є вони націоналістами, чи ні, не має значення навіть, чи знають вони щось про економічний націоналізм, як пан Журден не мав уяви, що він усе життя розмовляв прозою.

''

''

Економічний націоналізм та економіка розвитку 

У широкому розумінні економіка розвитку (development economics) включає в себе вивчення проблем економічного зростання та розвитку, тобто починаючи з меркантилістів і Гамільтона. У цьому сенсі ця академічна дисципліна досліджує в тому числі політику економічного націоналізму та інші варіанти політики розвитку, а також фактори, які впливають на економічний розвиток, наприклад, демографічні та природні. Але економічний націоналізм Трампа точно не має стосунку до предмету економіки розвитку. У вужчому сенсі економіка розвитку досліджує проблем країн третього світу після Другої світової війни, точніше — проблем розвитку бідних країн сучасного світу. Зрозуміло, що в цьому сенсі вона є обов’язковим джерелом для політики економічного націоналізму.

Одним із засновників сучасної економіки розвитку є Саймон Кузнець (1901-1985), випускник Харківського комерційного інституту (зараз Харківський національний економічний університет імені Кузнеця), який з 1922 року жив та працював у США. Він став лауреатом Нобелевської премії 1971 року саме за емпіричні дослідження економічного зростання, хоча більш відомий своїми роботами з економічної статистики, які дали нам можливість оперувати такими показниками, як національний дохід та валовий внутрішній продукт.

Кузнець заснував історично обґрунтовану теорію економічного зростання. Центральна тема його емпіричних досліджень полягала в тому, що зростання ВВП країни обов'язково передбачає глибоку трансформацію всієї її економічної структури. Ця трансформація зачіпає багато аспектів економічного життя — структуру виробництва, структуру зайнятості, структуру доходів, розмір, вікову структуру та географічний розподіл населення, потоки товарів, капіталу, праці та знань, організацію промисловості та державного регулювання. Українська політика останніх 30 років фактично ігнорує основоположну тезу теорії зростання Кузнеця, ігноруючи необхідність структурних змін економіки.

Структурна перебудова економіки потребує спеціальної економічної політики, яка була теоретично обгрунтована Альбертом Хіршманом (1915-2012) у вигляді теорії незбалансованого зростання.

Фундатори сучасної економіки розвитку Альберт Хіршман (ліворуч) та Саймон Кузнець

Книгу Альберта Хіршмана «Стратегія економічного розвитку», яка вийшла 1958 року, можна вважати основоположною працею сучасної економіки розвитку. Ця книга започаткувала теорію незбалансованого зростання. Всі економічні дива після другою світової війни відповідають цій теорії Хіршмана.

Він виходив із того, що нерозвинені країни мають спільні характеристики: низький рівень національного доходу на душу населення та повільне зростання ріст ВВП, велику нерівність доходів та поширену бідність, низький рівень продуктивності праці, велику залежність від сільського господарства, відсталу промислова структура, високу частка споживання та низькі заощадження, високе безробіття, технологічну відсталість. У цих країнах названі характеристики призводять до дефіциту ресурсів та недостатньої інфраструктури для використання цих ресурсів. За браком інвестицій грошові потоки не можуть бути спрямовані на всі сектори, які впливають на збалансоване економічне зростання.

Хіршман стверджував, що потрібна навмисна незбалансованість економіки відповідно до розробленої стратегії, що є найкращим методом розвитку. Економічна рівновага в нерозвинутій економіці — це консервування бідності, тому кроки, які ведуть від рівноваги, є ідеальною схемою для розвитку. Розвинені галузі забезпечують нерозвиненим стимули до зростання. Отже, розвиток нерозвинених країн повинен базуватися на стратегії незбалансованого зростання.

Розвиток економіки за допомогою незбалансованого методу залежить від зв’язків між секторами. Хіршман вважав, що найкращою стратегією є індустріалізація, бо цей тип розвитку створить більше зв'язків між постачальниками та споживачами, тому має бути першим кроком розвитку.

Галузі, які перетворюють напівфабрикати на товари, необхідні для кінцевого попиту, називаються «кінцевими галузями промисловості». У слаборозвинених країнах індустріалізація відбувається через такі галузі, через заводи, які додають остаточних штрихів незавершеній імпортній продукції. Прикладами є металообробна та фармацевтична промисловість. Такі галузі мають багато переваг, оскільки вони часто потребують менших обсягів капіталу і не мають необхідності покладатися на ненадійних місцевих постачальників. Тому нерозвинені країни спочатку створювали такі «кінцеві галузі», а ці галузі створювали довгі ланцюги постачальників.

З теорії Хіршмана виникають дві стратегії розвитку, залежно від того, на який ринок спрямовані «кінцеві галузі»: стратегія імпортозаміщення та стратегія експортної експансії. У другому випадку ми маємо свого роду виробничі анклави, відомі в багатьох країнах як «зони експортного виробництва», особливо популярні на ранніх стадіях промислового розвитку в Східній Азії.

Традиційно вважається, що найбільший внесок у теоретичну економіку розвитку зробив англійський економіст Артур Люїс (1915-1991), Нобелевський лауреат 1979 року. Таку славу Люїс здобув завдяки розробленій ним у 1954 році моделі економічного розвитку, яка отримала назву «двосекторна модель Люїса».

У моделі Люїса капіталістичний сектор економіки розвивається за рахунок виведення робочої сили з некапіталістичного відсталого сектору, який лише забезпечує прожитковий мінімум і має невичерпний надлишок робочої сили. Сектор прожиткового мінімуму (фактично це аграрне докапіталістичне суспільство) регулюється неформальними установами та соціальними нормами, тому виробники не максимізують прибуток. На ранній стадії розвитку необмежений обсяг робочої сили з некапіталістичного сектору означає, що капіталістичний сектор може на деякий час розширюватися без необхідності підвищення заробітної плати. Це призводить до вищих прибутків, які реінвестуються в накопичення капіталу. У свою чергу накопичення капіталу змушує капіталістів розширяти зайнятість шляхом залучення подальшої робочої сили з традиційного аграрного сектору. Зважаючи на прийняті в моделі Люїса припущення, наприклад, що прибуток реінвестується і накопичення капіталу не замінює кваліфіковану робочу силу на виробництві, процес стає самодостатнім і приводить до модернізації та економічного розвитку. Для багатьох країн Африки та Азії така модель може бути прийнятною, але в економіках, подібних до української, припущення моделі Люїса є нереалістичними.

Здавалося б, теоретична академічна наука, якою є сучасна економіка розвитку, не має стосунку ані до практичної економічної політики, ані до ідеології націоналізму. Але з теоретичних праць представників цієї школи випливають прикладні рекомендації, головними з яких є такі:

  • розвиток нових секторів економіки за рахунок тарифів, субсидій, преференцій;
  • стимулювання переробки власної сировини замість її експорту;
  • протидія імпорту предметів розкоші та інші заходи збільшення інвестиційних ресурсів;
  • стимулювання експортного виробництва;
  • державна підтримка технологічного розвитку, наприклад, шляхом фінансування досліджень та освіти;
  • державні інвестиції в інфраструктуру.

Нескладно побачити, що всі це рекомендації цілком відповідають заходам політики економічного націоналізму. Понад те, їх усі застосовували на практиці, незалежно від і задовго до теоретичних досліджень економіки розвитку, бо їх винайшли емпіричним шляхом політики та управлінці. Сучасна академічна школа економіки розвитку, яка налічує вже не одного Нобелевського лауреата, стала теоретичною базою політики економічного націоналізму.

Економічний націоналізм та ліберальна економічна політика 

Ці два напрямки політики завжди вважаються антитезою. Якщо дивитися на них у статиці, то це дійсно так. Але при погляді в динаміці це вже не зовсім так: з точки зору економічної динаміки економічний націоналізм є тимчасовим перехідним засобом, що діє в період зростання та зміцнення економіки, кінцевим моментом такого періоду є запровадження ліберальної економічної політики. Політика економічного націоналізму закінчується, коли економіка досягає рівня високорозвинених країн і не потребує захисту та підтримки з боку держави. Довжина періоду застосування економічного націоналізму дуже різна в різних країнах: якщо Англія застосовувала таку політику три сторіччя, то США — вдвічі менше, а Південна Корея змогла створити конкурентоспроможну економіку менш ніж за 30 років і зараз має цілком ліберальну економіку, одну з найсильніших у світі.

Ідеологія вільного ринку представлена двома сучасними економічними школами: неокласичною та австрійською. Неокласична школа виникла наприкінці ХІХ сторіччя та особливого розквіту набула наприкінці ХХ сторіччя. Зараз, особливо після світової фінансової кризи 2008-2009 років, очевидні обмеженості цієї теорії, які випливають з фундаментальної уяви, що економіку утворюють егоїстичні та раціональні істоти. Хоча такі представники цієї школи, як Майкл Спенс, визнавали і вивчали більш реалістичну ситуацію інформаційної обмеженості економічних агентів (за цю роботу Спенс отримав Нобелевську премію у 2001 році), неадекватність неокласичної теорії реальному життю примусила одного з найвідоміших економістів цієї школи – Джозефа Стігліца – нещодавно, в 2019 році, заявити, що «неолібералізм має бути визнаний мертвим і похований».

Австрійська економічна школа — це свого роду «екстремісти вільного ринку», ще більші прихильники економічного лібералізму, ніж представники неокласичної школи. Вони вважають неприйнятним будь-яке втручання держави в економіку, крім підтримки правопорядку. Вони вважають, що спонтанний порядок вільного ринку значно краще регулює економіку, ніж штучний порядок, запроваджений державою.

Слід визнати, що хоча ідея саморегулювання досконалого ринку виглядає логічною та привабливою, вона не відповідає сучасному стану економіки. Ліберальні школи економічної науки опинилися в кризі, особливо очевидній після 2009 року, бо їх неадекватність життю вже не приховати, а визнаної теорії, яка б могли примирити ліберальну ідеологію з втручанням держав та корпорацій (які стали вже сильнішими за більшість держав) в економіку, ще немає.

Це створює проблему і для економічного націоналізму як перехідної політики, тобто політики подолання тимчасової економічної відсталості, бо зараз не видно ясно визначеної мети перехідного періоду у вигляді ринкової ліберальної економіки. Вільні ринки, особливо фінансові, народжують такі явища, які не спроможні зрозуміти не лише звичайні споживачі, а й навіть глибокі спеціалісти. А тим часом виникають проблеми, які за своєю природою не можуть бути подолані ринковими регуляторами, прикладом чого є зміни клімату та демографічної структури населення.

Економічний націоналізм та соціалістична економіка радянського типу 

Ці два напрямки економічної політики здаються схожими, бо в обох випадках ми маємо сильне державне втручання в економіку. Насправді ці варіанти економічної політики зовсім різні, можна сказати — протилежні. Для економічного націоналізму ринкова економіка є кінцевою метою і джерелом інформації для державного управління. Соціалістична економічна політика, що спирається на економічну теорію марксизму, відкидає ринок як непотріб, не визнає ринкове формування цін та не має на меті перейти кінець-кінцем до вільного ринку.

У багатьох бідних країнах третього світу, особливо в Африці, з 1960-х років були здійснені спроби застосувати економічну політику на кшталт СРСР, але жодного успішного прикладу не було. Навпаки, відмова від соціалістичного управління на користь економічного націоналізму, яку запровадив Китай після 1979 року, принесла шалений успіх. Можливо, подібний успіх ми побачимо найближчими роками у В’єтнамі.

Марксистська економічна теорія та побудована на її основі економічна політика виявились не відповідними реальному життю, а соціальний експеримент, який це довів, коштував мільйонів життів. Тим не менш у марксистській теорії та практиці був важливий раціональний елемент — визнання базової ролі технологічного розвитку (за марксистською термінологією — розвитку виробничих сил) для економічного та соціального прогресу. Теорія економіки розвитку та практика «економічних див» довели справедливість цієї ідеї марксизму.

Рубрика "Грінлайт" наповнюється матеріалами позаштатних авторів. Редакція може не поділяти думку автора.

Європейські знання в азійських умовах

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.