Гей, куди подіти візира?

Україна воює, Україна перемагає. Досягає результату дуже високою ціною. Скоро ми побачимо контрнаступ ЗСУ — за його підсумками західні партнери будуть думати, що далі робити з Росією.

Наш бік для іноземця — практично ідеал. Давид із «джавеліном» проти Голіафа на танкових колонах. Але що ми бачимо всередині?

Щоб не звучати банально, звернемося до історії. Вона циклічна. Завжди повторюється суто в деталях, ніколи не проходячи за ідентичними сюжетами. У цих деталях — найсмачніше. Власне, тому всі люблять відсилання до історичних подій. А я вмію їх робити.

Була колись Османська імперія. У ній свого часу правив десятий султан, Сулейман Пишний. І з'явився при ньому хитрий візир.

Звали його Паргали Ібрагім-паша. На посаді візира працював 13 років, і за цей час досяг небачених успіхів. Ні, країна не стала жити краще. І влада султана не зміцнилася до якихось неймовірних висот. Власне, краще пішли справи лише в самого візира, іншим пощастило трохи менше.

Усе, за що не брався Ібрагім-паша, робилося заради нього і всупереч країні. Упевнений, когось вам це нагадує. До речі, почалася драма із самого приходу нашого генія до влади.

1523 року відставку отримав Пірі-паша, який був візиром іще до Сулеймана Пишного. Зміна еліт — типова справа для імперії. Звісно, всі із цікавістю чекали на нове призначення: на кого впаде вибір султана? Кому він довіриться? Навколо вистачало кланів і претендентів. А султан узяв і призначив на посаду Ібрагіма. Тому що друг, от і все.

Сказати, що у чиновницької верхівки Османської імперії труси прогоріли наскрізь від таких радощів — це нічого не сказати.

Призначення породило дуже багато дрібних конфліктів. Вони поглиблювалися, давали відлуння в усіх сферах та галузях. Еліта вважала Ібрагіма вискочкою. Людиною не на своєму місці його хіба вголос не називали. Відповідно, кадри візира-новачка теж не викликали довіри. Армія не бажала слухатися нового керівництва. Один із намісників підняв бунт — його придушили, та все ж результат плачевний.

Тобто друг султана примудрився розсварити ті еліти, які раніше трималися купи. Багато хто з ворогів про таке лише мріяв. А в нього вийшло. Нікого не нагадує?

Крім того, Ібрагім-паша господарював у дипломатії. За твердженнями сучасників, поводився як султан: ліз підписувати угоди з королями, сам визначав характер підготовлених документів та їхні наслідки для Османської імперії. Нікого не нагадує?

Натомість султан жив у своєму вигаданому світі. Тому його друг отримував не по пиці за провал, а нові посади. Нарощував вплив. Нікого не нагадує?

Це ще не все. 1534 року Ібрагім із якогось дива отримує право керувати походом на Тебріз. Участь у ньому брав і головний скарбник Іскендер Челебі. З ним у Ібрагіма був давній конфлікт, і ось невдача — незважаючи на успіх походу, незабаром Іскендера звинуватять у дезорганізації постачання військ. І досить швидко повісять.

Безумовно, це не наш випадок. Зараз нікого не вішають. Проте стиль, що дає можливість реалізувати дрібні інтереси всупереч державним, точно когось вам нагадає.

Власне, з моменту перемоги над скарбником справи у візира-вискочки пішли кепсько. Не одразу, звісно. Однак вплив дав тріщину, і еліти почали чекати зручного моменту. Як-не-як, ворог оступився. Незабаром результат з’явився, і був карколомним.

Що далі було, ми не знаємо. Відомо лише одне. В березні 1536 року візир, який нічого не підозрював, пішов вечеряти із султаном. Якраз Рамадан святкували.

Ще відомо, що наступного ранку труп Ібрагіма знайшли в його покоях. Буває.

Що тут головне? Навіть авторитарна система вміє себе чистити. Будь-яка система. Безумовно, демократія дає можливість зробити це без жертв і додаткових збитків. За це ми її так любимо, хоч іноді й ненавидимо.

Конфлікт еліт розв'язався. Незрозуміло, як призначені кадри пішли або стали працювати нормально. Зник головний подразник. Ні, навіть руйнівник.

О так, і головне. Оскільки візир жив заради наживи, по собі він залишив неймовірні багатства. Встиг відкласти на чорний день. І що? Коли настає час смерті, ми нічого не можемо забрати на той світ. Тож таємно накопичені статки візира швидко вивчили й розпотрошили. Тобто конфіскували.

В історії багато повчальних моментів. Вискочка може правити скільки завгодно і сердити кого завгодно, це так. Однак варто пам'ятати про наслідки.

Що більше ти загрався, то більше відіграються на тобі. Що далі відтягнеш маятник у свій бік, то енергійніше він втрамбує тебе в стіну на шляху назад. Усе, що вкрав — заберуть. Ти когось підставив? Будь упевнений, підставлять і тебе. А якщо вбив суперника, про всяк випадок склади заповіт і собі.

Як я вже казав, у наш час нікого не вішають. Офіційно, принаймні. Однак хід історії з авторитарним вискочкою занадто передбачуваний. Замініть страту на відставку, конфіскацію лишіть — буде один в один. Готовий рецепт.

Із «чудовим» султаном у нас не склалося, звісно. Зате інші деталі збігаються.

Будь-який паша знає: історія циклічна.