Перейти до основного вмісту

Горе-держава, держава-горе

Є такая країна… Поки що є.

Примітка автора. Доброго дня, редакціє «Петра та Мазепи»! Мене звати Володимир. Із 2010-х років не в Росії — то в США, то в Китаї, то в Таїланді — викладаю англійську та історію. 2015-го здобув M.A. in Intl Relations в американському університеті. З перших днів виступаю проти путінської війни як можу. Я підготував статтю «Горе-держава, держава-горе», вона про Росію, Путіна і його війну з Україною, і я був би дуже гордий опублікувати її у вас.

Примітка ПіМ. Дякуємо!

Другий зі скриньки

Безсумнівним є те, що душа Росії, отруєна її випадковим президентом Путіним і примарою КДБ, якщо не мертва, то в комі.

На наших очах колесо історії перевернулося і перетворило трагедію на фарс. Бідолашний радянський студент-трієчник, потай прокравшись у закритий музей Другої світової війни, вирішив виконати свою давню мрію — залізти в німецький танк, який давно приваблював його красивою формою.

Увірувавши в те, що його не шукатимуть у ворожому танку, в мріях про свої нездійсненні подвиги горе-фантазер почав смикати за всі важелі, імітуючи рух уперед і стрілянину по невідомих ворогах.

Несподівано іржавий гігант гримнув і заторохтів. Від старості та деренчання від свастики на вежі відвалився шматок фарби для підлоги і зловісний символ пекла на землі став схожим на останню літеру англійського алфавіту — «Z». Старий музейний експонат почав скочуватися з постаменту, втрачаючи бутафорські гусениці, розсипаючись на уламки, ховаючи під собою рідкісні радянські раритети і збожеволілого від невідворотного покарання фігляра. Німці неодноразово впливали історію Росії. Так, у квітні 1917 року в «пломбованому вагоні» з дозволу Німеччини, яка воювала на той час із Російською імперією, зі Швейцарії на Фінляндський вокзал у Петрограді повернувся Володимир Ленін. Грандіозні наслідки того повернення спонукали британського прем’єра Уїнстона Черчілля одного разу зазначити, що Леніна ввезли до Росії у пломбованому вагоні «як чумну бацилу».

Через 79 років, 1996-го, також через Петроград (нині Санкт-Петербург) до Москви привезли великого любителя пломбованого, але не вагона, а морозива — Володимира Путіна. І, безперечно, наслідки його привезення для Російської Федерації стали ще руйнівнішими, якщо не катастрофічними.

З 1985 по 1990 роки Путін працював по лінії КДБ у Дрездені, НДР, обіймаючи невелику посаду директора Будинку дружби СРСР – НДР. Безсумнівно, що цей німецький період кар’єри Путіна стане одним з основних під час аналізу істориками причин розпаду Російської Федерації.

ФСБ, В.В.П, далі — за інструкцією

1999 року перший президент Росії Борис Єльцин передав радянську імперію, що недорозвалилася, похапцем офіцеру КДБ із темною біографією Володимиру Путіну, що з’явився нізвідки, крізь запорошену хмару підірваних московських будинків.

Сьогодні всім зрозуміло, що сам Путін і путінський режим у Росії — чемпіони світу з «понтів». Фізичні характеристики Путіна, такі, як, наприклад, невисокий для чоловіка ріст близько 170 см, а також невисоке соціальне походження, сформували його характер, який, крім безмірної пристрасті до грошей та патологічної брехні, можна було б охарактеризувати так: «здаватися, а не бути».

Навіть його хода видає людину, для якої форма важливіша за зміст, і яка всіма силами намагається здаватися вищою і більшою. Так зазвичай ходять бандити, у яких за пазухою ніж чи пістолет.

2014 року, після анексії Росією українського Криму, було багато повідомлень у ЗМІ про те, що американське PR-агентство Ketchum, міжнародний рупор Росії впродовж семи років, завершило свою співпрацю з «Газпромом» та Кремлем. Тобто замість того, щоб Росія конкретними справами формувала свій позитивний імідж, Кремль став продавати світові прострочений пломбір «Умка» в красивій біло-червоно-синій паперовій упаковці. Тож політ Путіна зі стерхами та підйом амфор із дна Таманської затоки — епізоди одного й того ж рекламного ролика про радянський прострочений пломбір.

Проте явні «понти» Путіна виявляться пізніше. А у 1999–2000 роках, на тлі першого президента Росії Бориса Єльцина, який став дуже непопулярним серед росіян, Путін здавався їм «своїм хлопцем», якому можна довіряти, оскільки він так сміливо вирішив «мочити у сортирі» терористів. Тому, неможливий за Єльцина, указ президента Путіна про повернення радянського гімну і ненабагато зміненого радянського варіанта тексту до нього, був прийнятий суспільством схвально. Чи на той час знайшлася б людина, яка могла б припустити, що цей новий старий радянський гімн стане музикою для перепоховання залишків радянської імперії через 23 роки?

Варто зазначити, що під Путіним, особливо коли згадують ті чи інші його рішення до повномасштабного вторгнення в Україну 2022 року, мають на увазі його ближнє коло, в якому кілька осіб. Однак із моменту його широкої агресії проти України, у зв’язку із серією стратегічних провалів, що почалися одразу ж після цієї події, стало очевидним, що причиною цього став сам Путін, який почав усе вирішувати одноосібно.

Це могло статися або через свідомий відхід членів ближнього кола від ухвалення рішення, аби уникнути відповідальності за них, або через побоювання суперечити Путіну в його нинішньому стані звіра, загнаного в кут.

Так чи інакше, залишившись один, Путін став показувати свій реальний рівень менеджера, який виявився низьким та неефективним. Як кажуть у Росії — «замилилося око», або «кішка перестала ловити мишей».

Старик на это не повёлся бы, но у нас три цели.

За межами ж ближнього кола той сакральний трепіт перед Путіним, який відчували його підлеглі й народ, навіяний через ЗМІ міфом про його непереможність і геніальність, став змінюватися на ненависть до нього за поразку у війні, за втрату величезних активів через санкції, а тепер іще й за мобілізацію. Путін став таким же некорисним як для «партнерів» — лідерів держав, так і для своїх «хлопців» із ближнього кола, перетворившись на подобу величезної, але некорисної Організації Об’єднаних Націй у її нинішньому вигляді.

Факт отримання сьогодні у війні з Україною перших ролей близькими до Путіна, але дуже не популярними як серед силовиків, так і росіян, головою Чечні Р. Кадировим та приватною особою, яка є «вітриною» «ПВК Вагнера», Є. Пригожиним, які втратять усе після поразки Росії в цій війні, свідчить про те, що в кремлівській верхівці панує «розлад і хитання», що віщує політичну смерть президента Путіна.

У результаті багаторічний роман Путіна і російського народу, який уже кілька років, навіть в офіційних документах, влада гордо, у своєму стилі, стала називати «населенням», скінчиться класичною фразою «А король голий» із відомої казки.

Легендарні «понти» тобі в поміч, товаришу

Росія — легендарне місце на карті, в тому сенсі, що вона в основному складається з легенд. Наприклад, стійкі легенди про те, що в Росії «найправильніша» церква, або що Росія ніколи не вела загарбницьких воєн і завжди тільки захищалася від ворогів. Або що саме росіяни створили всі сучасні блага цивілізації. І навіть якщо, наприклад, комп’ютер був винайдений не в Росії, напевно, якщо пошукати, в роду винахідника буде російське коріння.

''

''

Але однією з найулюбленіших і найпоширеніших у цій країні є легенда про непереможність її армії та велич усіх її полководців. Хоча, як мінімум, 4 рази за 100 років цю легенду руйнували японці у 1904–1905, фіни у 1939–1940, афганці у 1979–1989, а також чеченці у 1994–1996 роках.

А з 24 лютого 2022 року в режимі реального часу, на очах уже молодого покоління росіян, вирощеного на переробленому гімні СРСР, прапорі морського торговельного флоту Російської імперії та пісні Сочинської Олімпіади з неоднозначним закликом «Давай, Росія! Давай! Давай! Давай гарно! Давай! Давай!», руйнується Україною.

Війна з Україною показує, що Росія не має армії. Збройні сили РФ наразі є російською поп-зіркою без слуху і голосу. У її «розкручування» вкладено великі гроші, але вона здатна лише співати під фонограму й тішити самолюбство її «продюсера» лише на парадах.

Причин для цього кілька, але основною є тотальна корупція згори до низу. Красномовним символом цієї корупції серед військових стала історія про те, як українці після бою в російському БТРі знайшли табуретку.

Ба більше, з лютого по жовтень 2022 року в ході бойових дій Збройні сили України (ЗСУ) знищили найбільш боєздатну частину російської армії, що була навчена теоретично й мала досвід реальних боїв. Тому в Україні задіяні найманці російських приватних військових компаній та кримінальники з російських в’язниць. А як вони можуть «воювати» проти мирних жителів, чудово знає Сирія, де Росія з 2015 року проводить військову операцію, чи сомалійські пірати.

Епізодом, який шокував світ і наочно продемонстрував моральний занепад у російській армії, стало відео розстрілу з корабельного великокаліберного кулемета моряками протичовнового корабля «Маршал Шапошников» ТОФ РФ човна з піратами Сомалі в Аденській затоці 2010 року.

Тому варварські методи ведення війни, які Росія застосовує на території України, головним чином проти об’єктів цивільної інфраструктури та цивільного населення, не повинні здаватися дивними для світу.

Дивним є інше — чому досі, після 8 місяців повномасштабної війни Росії з Україною, після різанини в Бучі та Ірпені, після Маріуполя та Ізюма, Росія офіційно не визнана світовою спільнотою державою-спонсором тероризму.

Горе-держава, чи Віра у доброго «царя» вбиває

Із вторгненням Росії в Україну стало остаточно зрозуміло, що 1991 року — загальноприйнятої дати розвалу СРСР — радянська імперія не загинула, а вижила, прикинувшись мертвою. Свідомо чи несвідомо їй допоміг у цьому — надавши, наприклад, у рамках операції Provide Hope гуманітарну допомогу та кредити — Захід, проти якого нині веде війну путінська Росія.

Мій батько, який був розвідником під час війни з нацистською Німеччиною, нагороджений бойовими орденами і не раз брав «язика», водив мене в голодні 1990-ті роки до магазину за гуманітарною допомогою, в тому числі з Німеччини, лаючи владу, яка довела країну-переможницю до такої ганьби.

Російська Федерація — немов прокляте місце на Землі, що виживає за рахунок десятків мільйонів жертв, які приносяться на користь своїм царям і вождям. І, схоже, жертвоприношення робитимуть і далі, доки найголовніший із них — Ленін, не буде відданий землі, а його мавзолей зруйнований для науки нащадкам, аби не створювали собі кумирів.

Російська Федерація президента Путіна, це горе-держава, держава-404*, основною особливістю якої є відсутність справжньої держави. Територія є, народ є, а держави з її невід’ємними атрибутами, такими як виконавча, законодавча, судова та влада ЗМІ, немає.

У Росії кажуть, що «риба гниє з голови». Ця приказка знову виявилася правильною для цієї величезної багатостраждальної території, оскільки цементним розчином для кладки вертикалі влади в Росії Путін обрав тотальну корупцію, компромат і брехню.

Охороняти владу від народу за старою пам’яттю стала спадкоємиця КДБ — ФСБ, яка має у своєму резюме ГУЛАГ, величезний досвід організації репресій радянських громадян та убивств неугодних по всьому світу. Адже, на відміну від невміння ще з часів СРСР відбудувати сильну економіку, створення ефективного репресивного апарату — це коник радянської влади, який перейшов у спадок Путіну — «чекісту», яких, як відомо, колишніх не буває.

Крім стандартних ФСБ, МВС та ФСВП, «ноу-хау» Путіна стало створення 2016 року Росгвардії, керувати якою він призначив свого колишнього охоронця. Саме за Путіна Росію почали називати країною охоронців (і таксистів), Основна функція Росгвардії — захист Путіна не тільки від народу, а й від тихих «розкольників» із російських силових структур, незадоволених всесильними своїми «колегами» з Кавказу, що проявився у справі вбивства російського політика Бориса Нємцова.

Одне з питань, що часто ставляться мені, як росіянину, під час навчання в американському університеті, було таке: «А Росія — це Захід, або Схід?». «Russia is the East, my friends», відповідав їм завжди я, помічаючи їх здивування.

Адже жоден суб’єкт федерації, за винятком Москви, Санкт-Петербурга і Чечні, що перемогла Росію у війні, не може розвивати свій регіон самостійно, за рахунок своїх корисних копалин і зібраних податків. Весь великий бізнес у всіх російських регіонах зосереджений у руках у вихідців із Москви чи Санкт-Петербурга. А всі податки, які збирають у суб’єктах федерації, спочатку йдуть до Москви, а потім, залежно від ступеня лояльності губернаторів до Путіна, разом із набраними за Путіна чи «Єдиною Росією» відсотками — дозовано і лише частково — повертаються Москвою суб’єктам. Тобто з часів татаро-монгольського завоювання Русі, коли данина йшла до Золотої Орди, мало що змінилося.

За обсягами видобутку нафти Росія перебуває на 2-му місці після США. Саудівська Аравія посідає 3-є місце. Населення цієї арабської країни становить понад 34 мільйони людей. За 28 років саудити побудували економіку, яка дає змогу:

  • надавати матеріальну допомогу в разі створенні сім’ї у вигляді земельної ділянки, невеликого котеджу та суми у розмірі $20 000;
  • виплачувати приблизно $150 000 при народженні дитини;
  • виплачувати мінімальну пенсію – $2 780 на місяць.

Приблизно за цей час у путінській Росії:

  • матеріальної допомоги при створенні сім’ї – немає;
  • при народженні дитини виплачують майже $8 300;
  • із 1990 року було щонайменше 10 реформ пенсійної системи. Розмір мінімальної пенсії станом на жовтень 2022-го — $160 на місяць ($246 — у Москві).

У Росії є душевні, дуже сумні народні пісні, відомі на весь світ, наприклад «Чорний ворон». Як правило, замість автора тексту вказано таке: «слова народні». Тому, хто б не сказав ці слова — російський письменник А. І. Герцен, або хтось інший, що «Держава перебувала в Росії як окупаційна армія. Ми не відчуваємо держави частиною себе, частиною суспільства. Держава та суспільство ведуть війну. Держава каральна, а суспільство партизанське», ці слова можна сміливо назвати народними.

Суицид РФ – это прекрасно. Давайте дирижировать!

У пам’яті спливає «Шульга» Миколи Лєскова, це 1881 рік. Перед смертю в лікарні для бідняків Шульга, дізнавшись про цей секрет в Англії, попросив лікаря передати «царю, щоб росіяни перестали чистити рушниці цеглою». Але військовий міністр перешкодив це зробити, і за словами Лєскова: «А донеси вони слова шульги своєчасно до царя, — у Криму у війни з ворогом був би цілком інший результат». Як відомо з офіційної історії, Росія програла Кримську війну 1853-1856 років.

Уже в новітній історії Росії багатьох потрясло жорстоке вбивство 2018 року в російській в’язниці Валерія Пшеничного, якого називали «російським Ілоном Маском». Він розробляв тривимірну комп’ютерну модель підводного човна унікального проекту «Варшав’янка». І знову смерть «шульги», війна за Крим і поразка Росії.

Ці дві історії, між якими майже 150 років, можливо, не можна порівняти за масштабом, зате вони про ставлення держави до людини, причому людини талановитої, яке в Росії не змінюється століттями.

Дивно, як так званий «ген покірності» не вивітрюється з росіян століттями, незважаючи на вождів-самодурів і терор проти свого народу.

Декілька цифр з історії горе-держави:

  • Громадянська війна (1918–1923): за різними оцінками, загинуло від 10 до 17 млн осіб. Майже 2 млн людей залишили країну;
  • голод (1932–1933): тільки в Україні загинуло щонайменше 3,9 млн осіб. Загальна кількість жертв у СРСР — приблизно 7 млн;
  • «Велика вітчизняна війна» (1941–1945): загальні втрати СРСР (військові та цивільні) оцінюють у 25 млн осіб;
  • репресії (1917–1991): за оцінками Міжнародного меморіалу, в СРСР було репресовано 11,5 млн осіб.

При цьому треба визнати, що точну кількість усіх жертв підрахувати досі неможливо, оскільки цифри засекречені, а архіви закриті. З цієї ж причини статистичні дані будь-якого авторитету в цій галузі, наприклад, Нобелівського лауреата Олександра Солженіцина з його 66,7 млн жертв (1917–1959, без урахування військових утрат), є приблизними.

Але хіба для нормальної людини не є достатнім доведений факт убивства політичним режимом хоча б однієї людини для того, щоб зневажати, не підкорятися та діяти?

СРСР визнавали країною, де найбільше у світі читають, але це не заважало їй вторгатися в Угорщину 1956 року, Чехословаччину 1968-го та Афганістан 1979-го. Це не заважало найбільш читаючій країні у світі розстріляти своїх громадян 1962 року в Новочеркаську. І це не завадило найбільш читаючій країні світу формувати найжорстокіші банди в 1990-ті роки.

Мабуть, головне не те, що країна вміє читати, а те, що саме країна читає.

Держава-горе, або Країна «телебачення, що перемогло»

Навіть з офіційної радянської історії ми знаємо, що сільське населення СРСР почало отримувати паспорти тільки з 1974-го, а до цього року для переїзду в іншу місцевість колгоспникам була потрібна довідка від колгоспу, що заміняла посвідчення особи. А закордонні паспорти, що дають змогу громадянам країни вільно виїжджати до інших держав, почали видавати вже після розвалу СРСР, 1993 року.

За спогадами моєї мами, 1930 року народження та українки за паспортом, що все життя пропрацювала вчителькою російської мови та літератури, їй уперше вдалося досхочу наїстися лише після смерті Сталіна 1953 року, а її предки прийшли з Малоросії через територію нинішнього Казахстану до Росії в період, відомий як голод у Російській імперії 1891–1892 років.

Вторгнення Росії в Україну й млява реакція російського суспільства, що послідувала за цією трагедією, а також спокійне прийняття населенням «за свою» неприкриту фашистську риторику та символіку «спецоперації», на мій погляд, ставить питання про «якість російського народу».

Цей термін не науковий, але зрозумілий для всіх. Тим паче, що росіяни, як здавалося, завжди чітко бачили різницю між Батьківщиною та державою, а День Перемоги над фашистською Німеччиною був для них священним святом.

Тут можна говорити про 22 роки шаленої пропаганди при Путіні, коли через екрани телевізорів влада разом із народом, що народився у СРСР, ностальгувала за радянськими часами і спочатку обережно, а потім і відкрито звинувачувала США й колективний Захід у всіх бідах Росії, відволікаючи населення «великим» радянським минулим та путінським «світлим» майбутнім від державної брехні, тотальної корупції, засилля силовиків і соціальної несправедливості сьогодення.

Треба визнати, що ступінь довіри до телевізора у більшості росіян, особливо тих, хто застав СРСР, надзвичайно високий. Досить згадати масове божевілля країни на телесеансах Кашпіровського, Чумака або фінансову піраміду «МММ».

Радянська влада завжди цією довірою користувалася, щоб донести до народу політику партії. Але якщо за часів СРСР влада знала міру, то за президента Путіна, який упродовж свого першого президентського терміну підкорив собі всі центральні телеканали, через телевізори брехня полилася річкою.

Брехня про чесні вибори, геніальність Путіна, непереможність російської армії та загниваючий Захід загальновідома і не потребує коментарів. Більшої уваги заслуговує той зрозумілий Путіну примітивний погляд на світ усезнайок-«охоронців-таксистів», який транслювався Кремлем через телевізор і сформував тих самих тагільських Гену та Вована з «Наша Russia», які сьогодні «чинять свавілля» в Україні. Ось тільки не вони сьогодні зло жартують із німців у Туреччині на День Перемоги, а німці сумно сміються з них в Україні, спостерігаючи за втечею росіян від мобілізації до Монголії та впізнаючи в них себе у власній історії поразки у Другій світовій війні.

Президент України Володимир Зеленський в інтерв’ю телеканалу BBC 7 жовтня 2022 року дев’ять разів сказав про мотивацію, зокрема про відсутність у російських солдатів аргументації воювати з українцями.

Безсумнівно, відсутність мотивації необхідно враховувати під час аналізу поразки російської армії, але вона аж ніяк не є основною. Адже жодна російська батальйонна тактична група (БТГ) не вийшла з війни добровільно до початку вторгнення або одразу після неї, заявивши про відсутність мотивації. Про відсутність мотивації заговорили лише тоді, коли російська армія зазнала колосальних утрат в Україні через успішні дії ЗСУ.

Навіть зараз, з оголошеною 21 вересня Путіним мобілізацією, десятки тисяч росіян покірно вирушають на вірну загибель під наглядом офіцерів, чия одна з найулюбленіших приказок іще з радянських часів така: «Куди солдата не цілуй, скрізь же… (одне місце)».

1918 року російський академік І. П. Павлов — нобелівський лауреат — у своїй лекції «Про розум загалом, про російський розум зокрема» написав: «Ви бачите, що російський розум не прив’язаний до фактів. Він більше любить слова й оперує ними… Це вирок над російською думкою, вона знає тільки слова і не хоче доторкнутися до дійсності».

Мені свого часу довелося жити у Владивостоці ще за радянських часів. У 1990-ті роки я навчався в ДВГУ — мабуть, найліпшому на той момент університеті на Далекому Сході. Професори вже тоді, за кілька років до розквіту Reverse Engineering — золотої епохи копіювання в Китаї, передрікали Росії швидку залежність від сусідів, а ми — жовтороті студенти, просякнуті легендами про непереможність усього радянського — вірили в невідворотне вставання Росії з колін. До речі, про це вічне вставання з колін серед політиків на Заході досить популярний жарт: «Захід намагався поставити Росію на коліна, але вона продовжувала лежати».

7 жовтня 1959 року Хрущов, перебуваючи у Владивостоці, порівняв його з американським Сан-Франциско і висунув гасло зробити столицю Примор’я містом кращим, ніж Сан-Франциско. Відтоді минуло 63 роки, в американському місті стоїть 58 хмарочосів (тільки ті, що вище за 122 м) і 8 мостів, у Владивостоці — жодного хмарочоса і лише один «Золотий міст» через бухту Золотий Ріг.

Серед фахівців існує думка, що на Далекому Сході Росія нічого грандіозного для людей не будувала і не будуватиме, оскільки росіяни на цій території живуть тимчасово, і, рано чи пізно, Владивосток знову буде китайським Хайшеньвеєм*.

Тому не варто багато від цього російського народу чекати — він живе «на валізах» на величезних територіях, так і не пустивши коріння не у свою землю і готовий зірватися з місця за кращою долею будь-якої миті.

Хоч щось ядерне

Я дуже здивуюсь, якщо Путін не застосує ядерну зброю. Тоді горе-держава закінчить своє існування достроково до 2024 року. Недавній «прийом» до складу Російської Федерації «Донецької та Луганської народних республік», Запорізької та Херсонської областей і швидке їх звільнення армією України включить те саме формулювання з офіційної «ядерної доктрини» Росії про «загрозу існування держави», або про «екзистенційну загрозу країні », після чого Путін побачить собі «законне» право натиснути на «червону кнопку».

8 жовтня 2018 року на міжнародному форумі «Валдай» у Сочі Путін сказав: «Суть ядерної доктрини Росії в тому, що … відплата неминуча…. А ми як жертва агресії, ми як мученики потрапимо до раю, а вони просто здохнуть…».

Тоді, безперечно, з боку Путіна був блеф, бо він навіть у страшному сні не міг уявити, що Росія програватиме війну Україні й перед ним постане реальний вибір — застосувати ядерну зброю або визнати поразку.

Однак сьогодні Путін не блефує. 11 жовтня 2022 року в інтерв’ю телекомпанії CNN президент США Джо Байден сказав про Путіна: «Я вважаю, що він є раціональним гравцем, який серйозно прорахувався». Напевно, цей реверанс Путіну про його раціональність, знаючи зі слів канцлерів Австрії та Німеччини Карла Нехаммера та Ангели Меркель про те, що він живе «у своєму світі» — або таблетка заспокійливого, аби виграти час, або нагадування йому не робити найбільшої дурості у своєму житті. І, якщо правильне друге, отже, Байдену відомо все про велику ймовірність Путіним цю дурість вчинити. І Путіна можна зрозуміти і прорахувати в цій критичній ситуації втрати дуже важливого для нього «обличчя» перед «пацанами», коли «або пан або пропав».

Нині часто доводиться чути про те, що навіть якщо Путін віддасть наказ на застосування ядерної зброї, його наказ через, наприклад, системи «Казбек» і «Чегет», хтось із семи осіб не виконає. Однак чомусь ніхто не заперечив на це тим, що особа, яка за 22 роки змогла замкнути на себе процес ухвалення рішення з усіх ключових питань у країні, могла б і оперу «червоної кнопки» перетворити на сольну партію, або скоротити ланцюг із семи осіб до трьох.

Как развалить Россию? Желательно – по этой инструкции.

Крім того, навіть якщо в ланцюзі, як і раніше, сім осіб, немає перешкод для того, щоб ФСБ, або інша особлива служба, технічно розв’язала і це питання, грубо кажучи «приставивши пістолет» до голови будь-якої з відповідальних осіб у ланцюзі в момент ухвалення рішення.

Кінець. Усі вільні

Російська Федерація, це горе-держава, що історично виникла на кістках по-звірячому вбитої радянською владою царської сім’ї, і що стала державою-горем для десятків мільйонів, можливо, найвидатніших представників російського народу, має цього разу дійти до дна і припинити своє існування.

Не думаю, що в результаті 105-річної державної негативної селекції російського народу, хребет якого в результаті став складатися з репресивного апарату та пенсіонерів, які справно голосують за радянське минуле, ця гора-держава здатна на самовикриття та покаяння.

Станом на жовтень 2022 року Україна з боями повернула частину окупованої Росією території, продовжуючи переможно рухатися до кордону з РФ.

Зрештою, у Путіна не вийшло не те що завоювати Україну, а потім і Європу — «північні потоки» для цього і будувалися, — але він примудрився втратити навіть усіх традиційних союзників Росії, таких як Вірменія, Казахстан, Грузія і навіть Білорусь, де президент Лукашенко чекає на фінал війни, щоб кинутися в ноги переможцю із клятвою вічної дружби.

Складається враження, що Путін, наче злопам’ятна дитина, яку Росія образила колись, поклявся вирости і їй помститися. Можливо, саме ця дитяча образа і є причиною його колосальних, часом навіть здається свідомих, провалів в управлінні Росією, через яку горе-держава вкотре стоїть на краю прірви.

Адже своєю авантюрою в Україні путінський режим на десятиліття послабив російську економіку, критично виснажив військову інфраструктуру, а в сучасних технологіях відкинув країну з категорії «тих, що трохи відстають» до «відсталих».

Є думка, що якби Росія свою тактику захоплення військовими без розпізнавальних знаків поширила разом із Кримом на всю Україну того ж 2014 року, доля Путіна та путінської Росії склалася би благополучніше. Справді, те швидке захоплення Криму «зеленими чоловічками»-«іхтамнетами» приголомшило світ своєю ефективністю, і було схоже на застосування Росією нової зброї масової поразки, яку ніхто, крім неї, не має. Світ був зачарований і наляканий.

Відповідь на запитання, чому Путін запізнився на 8 років, слід пошукати в його психології, приблизно в тому ж розділі, де і відповідь на його посмішку і «вона потонула» про підводний човен «Курськ» в інтерв’ю американському CNN 2000-го, його поцілунок маленького хлопчика у живіт у Москві 2006 року, і його вже прочитаної цього року лекції дітям про те, що «працьовитість — це не просто гумова дупа».

Зрозуміло, що порівняно з 1991 роком, 2022-го путінська Росія програє Заходу не за очками, а нокаутом, на покоління вибуваючи з-поміж претендентів на роль великої держави і стаючи пересічною країною другого світу. Старий-новий «червоний млинець» став грудкою, або, я сказав би, комою.

Передбачити, як виглядатиме нова Росія, використовуючи наукові терміни, на кшталт «конфедерації», буде справою невдячною, оскільки, по-перше, президент Путін повністю перекрутив їхнє значення за роки свого горе-правління, по-друге, ця стаття призначена для широкого читача, оскільки саме йому відбудовувати нову країну.

Однак є переконаність у тому, що в «прекрасній Росії майбутнього», за термінологією політика Олексія Навального, кинутого путінським режимом до в’язниці після невдалої спроби отруєння, вся російська силова, політична й економічна еліта, яка допустила прихід до влади Путіна і диктатора, що виріс із нього, буде «відключена» від процесу ухвалення рішень. І не менш очевидно, що в новій Росії не буде «недоторканної» кадировської Чечні, яку народ терпів лише через страх перед Путіним.

Відцентрові тенденції, які перебували до 2022 року в «сплячому режимі», знову активовані програшем Росії у війні. І тут відколювання національних республік до нових старих центрів сили на основі загального релігійного фундаменту та історичної пам’яті досить передбачуваний. Але за 22 роки путінський режим поглибив розкол між Москвою (додавши до цього табору Пітер і Чечню) й «іншими» настільки, що навіть у традиційно «російських» суб’єктах Російської Федерації сформувалася ідеологія «ненависті до Москви», яка за градусом не набагато поступається цьому почуттю в українців як ставленні до росіян, і яка будь-якої миті може призвести до початку громадянської війни й утворення Уральської та Далекосхідної республік.

Не позаздриш і долі ФСБ, яка, як гнилий корінь усіх російських бід, має бути викорчувана із тканини нового громадянського суспільства на території Росії, а співробітники піддані люстрації та суду.

І тут дуже показовим для нової російської влади стане питання відкриття всіх архівів КДБ-ФСБ, які приховують докази їхньої причетності до багатьох трагічних подій у СРСР, Росії та світі. Ухвалення документа про допуск дослідників до цих архівів стане тестом на чесність нової влади перед своїм народом та міжнародним співтовариством.

2014 року, після анексії Криму Росією, темою мого дослідження в американському університеті була «Гра з нульовою сумою проти вертикальних національних інтересів». Я висунув гіпотезу про те, що російська та українська держави мають горизонтальні та вертикальні національні інтереси (ДПІ і ВНІ). Суть перших у тому, що вони змінюються залежно від поточних інтересів держави, тоді як другі ірраціональні та пов’язані з осьовою трансцендентальною ідеєю існування держави.

Висновок був такий — у війні за Україну переможе Захід або Росія, компроміс неможливий. Але оскільки ЗНІ Росії та України здавались мені схожими, Захід, зрештою, мав відступити. Сценарій «гарячої» війни Росії з Україною я не аналізував, оскільки він здавався не те що фантастичним, а навіть божевільним. Але, як казав Віктор Черномирдін, посол Росії в Україні з 2001 по 2009 рік: «Ніколи такого не було, і ось знову».

Якщо в історії залишилося ще хоч трохи почуття гумору (зважаючи на дату початку війни Росії з Україною 24 лютого (заснування НСДАП*), офіцерські петлиці російських військових дуже схожі на аналогічні в гітлерівській армії, а також латинську букву «Z» як символ «спецоперації», що явно скидається на фашистський хрест), війна повинна закінчитися (само)усуненням Путіна з допомогою «новачка»* і Потсдамською угодою 2.0 2024 року, з передачею російської ядерної зброї Україні або під контроль групи держав.

Нагадаю, що 1945 року Потсдамська угода зафіксувала підсумки Потсдамської конференції, де держави-переможниці (СРСР, США та Велика Британія) ухвалили рішення про новий політичний і територіальний устрій Німеччини, що програла війну, зафіксувавши колективну відповідальність держав-переможців за Німеччину загалом.

Громадянам Німеччини було запропоновано програму з чотирьох «Д»: денацифікацію (що так полюбилася Путіну через 77 років), демілітаризацію, демонополізацію та демократизацію. Був ще 5-й пункт — демонтаж (об’єктів німецької промисловості), та його переважно «виконував» СРСР із єдиною метою — знищити індустріальну базу Німеччини.

Під час розроблення цього нового потсдамського варіанта можна включити до нього пункт про «денуклеарізацію» Росії та спорудження стіни на російсько-білорусько-українському кордоні, аналогічної до Берлінської. Оскільки все російське сьогодні викликає відторгнення у світу, а будувати стіну буде Китай або США, назвати її можна буде Шанхайською, оскільки Китай, Росія та Білорусь (у статусі спостерігача) входять до Шанхайської організації співробітництва (ШОС), або Українською — на честь перемоги України над Росією.

Озираючись на 22-річне горе-правління Путіна, не перестаєш дивуватися тому, це наскільки треба бути неосвіченим і безвідповідальним, щоб не любити Росію та її народ так, що, не прорахувавши всіх ризиків, із сектантським фанатизмом наступити на ті самі «граблі», що і нацистська Німеччина. Тому з нетерпінням чекатиму на 2024-й, коли виповниться 100 років від дня смерті одного Володимира (Леніна) і, можливо, саме цього року ми станемо свідками сумного фіналу іншого Володимира — Путіна.

Цикл замкнеться, погану п’єсу під назвою «Горе-держава, держава-горе» надміру терплячий російський глядач, напевно, дасть відіграти бездарним акторам остаточно. Завіса.


Примітки

*Danke Shaun! — з німецької перекладається як «Красно дякую!».

*404 — помилка 404 або Not Found («не знайдено») в Інтернеті.

*Хайшеньвей — китайська назва Владивостока, територія якого ще в ХІХ столітті була частиною Піднебесної.

*НСДАП — Націонал-соціалістична німецька робоча партія — ультранаціоналістична екстремістська політична партія Німеччини, що існувала з 1920 по 1945 рік. На Нюрнберзькому процесі керівний склад партії був оголошений злочинним, а ідеологія НСДАП була визнана однією з головних причин розв’язання Другої світової війни.

*«Новачок» — отруйна речовина нервово-паралітичної дії. Розроблена як бойова отруйна речовина у СРСР та Росії.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.