Грабувати злодія
Примітка редакції. Коли держава від одних вимагала за канонами соціалізму, а від інших брала як при лібертаріанстві — і виходять такі тексти.
З дитинства нам пояснювали, що перерозподіл ресурсів — це погано. Прийшли більшовики, все забрали, всіх розстріляли, решту заслали. І взагалі, не чіпай чуже. Це злочин і аморальність.
Урок засвоєний. І от ми сидимо із цим рефлексом і намагаємося його застосовувати в реальності, яка від тієї, для якої рефлекс розроблявся, відрізняється принципово. Тож сьогодні поговорімо не про сам грабунок, оскільки за кадром залишаються його мотиви.
Більшовики перерозподіляли ресурси з конкретною ідеологічною метою — знищити будь-який натяк на середній клас. Тих громадян, які заробили або накопичили достатньо, щоб почати хотіти більшого. Бо це небезпечно.
«Більше» означає незалежність, власну думку, здатність впливати на процеси. СРСР потрібні були громадяни, чиї мрії не виходять за межі вечері. Бажано не дуже ситної. І щоб до колгоспу ходили, не обурюючись далі власної хати.
Це цілком мета. Ідеологічно вмотивована і злочинна за своєю суттю.
Перерозподіл ресурсів сам по собі є нейтральним інструментом. Ось як молоток. Ним можна вбити людину, а можна збудувати їй дім. Те, що більшовики обрали перший варіант, не робить молоток злочинним предметом. Воно робить більшовиків більшовиками.
Тепер — про сучасну Україну.
Є два процеси, які відбуваються паралельно і разом утворюють суцільну картину. Вона настільки виразна, що не помітити її може лише той, хто дуже старанно не хоче відкривати очі.
Один процес стосується людей, які весь цей час не забували про війну. Це ті, хто воює, водночас закриваючи цілий список власних потреб замість держави. І ті, хто їх у цьому підтримує, планомірно втрачаючи гроші і власну платоспроможність. Не по приколу, просто є щось більше за кожного з нас, окремо взятого.
А є інший процес. Він обертається навколо людей, яким про війну нагадують хіба що тривоги і комендантська година. І вони планомірно наживаються. Причому часто саме на категорії людей із першого процесу.
Симптоматика конкретна. Військові тижнями не можуть закрити збір на ремонт пікапа, який уже старший за пересічного бійця ЗСУ. Не на новенький. Ви що, який іще новий, звідки гроші на нього?! На ту колимагу, яку ще можна якось полагодити і поставити на колеса, хай і з молитвою.
Хороші люди знайдуть гроші для інших хороших людей. Погані люди продадуть їм послуги, запчастини, навіть певні контакти з логістики. І, як свідчить практика, частенько підвищать ціну до такого рівня, наче заробити більше немає на чому.
Тим часом кур’єр Glovo отримує більше за тилового військового. Але кур’єра не грабуватимуть. Ось така гарна і високоморальна логіка. Подобається?
Тим часом десь подалі від фронту масово з’являються іномарки із заниженим кліренсом. Спорткари красиві й дорогі. Немов з іншого життя, але конкретно зараз — абсолютно непридатні для жодної дороги, що існує в Україні.
Що з ними робитимуть власники у разі нашої поразки? Питання риторичне, бо їх у будь-якому випадку грабуватимуть переможці. А на спорткарі, як я чув, через кордон прориватися не дуже зручно.
Держава в цій ситуації зробила поганий вибір. Вона годувала з руки найменш вдячних і найменш надійних громадян — тих, чий внесок у виживання країни вимірюється хіба що своєчасною оплатою комунальних послуг. І одночасно перекривала фінансовий кисень тим, хто вкладав у це виживання буквально все.
Запит на справедливість не виник сам по собі. І сам по собі не зникне.
Тут я можу почути певні заперечення. «Але це ж не по-демократичному». Так, демократія — для рівних, а я бачу великий перепад між вкладеними силами та ресурсами.
«Але приватна власність священна». У мирний час буде священною. До мирного часу ще треба дожити з фронтом не по кордонах Львівської області. Чи, може, нам іще й утікачів до РФ не грабувати, бо у них теж щось священне?
Де були ці захисники священної приватної власності, коли власність тих, хто воює, зменшувалася на очах? І як вони допомогли? Чи вони взагалі допомогли, чи чекали допомоги виключно для себе?
Коли орендодавці піднімали ціни на будь-яку халупу, розуміючи, що військові не зможуть просто туди не приїхати і будуть змушені шукати житло?
Коли постачальники накручували ціни на все, що потрібно фронту, бо попит гарантований і альтернатив немає?
Коли люди, що монетизували війну — від чиновників до приватних підрядників — будували собі статки на державних контрактах, призначених для захисту країни? Ще й виконували їх так-сяк?
Усі мовчали. Принаймні більшість. Бо тоді, мабуть, перерозподіл відбувався в правильному напрямі. Від тих, хто воює і підтримує — до тих, хто рахує і наживається.
Що ж, тоді скажу чесно: пограбувати злодія — це нормальний і справедливий життєвий процес. Я розумію, що ця теза різатиме слух людям із витонченим правовим мисленням. Проте право не існує у вакуумі. Воно функціонує в суспільстві.
І коли суспільство роками спостерігає, як правові механізми захищають лише тих, хто наживається, і залишають беззахисними тих, хто захищає, — воно робить висновки. Не завжди зручні для теоретиків правової держави.
Тут не йдеться про повторення більшовицького сценарію. Жодного такого кадра розстрілювати не треба. Мета — не знищити тих, хто має більше. Краще зробити так, щоб наживатись на армії у воєнний час коштувало відповідного внеску.
Така базова логіка суспільного договору у воєнний час, яку більшість розвинених демократій так чи інакше застосовує, коли опиняється у подібних обставинах.
Британія під час Другої світової запровадила податок на надприбутки. І там начебто нікого не назвали більшовиками. США ввели ставку прибуткового податку понад 90% на найвищі доходи — і щось ніхто не плакав над загибеллю вільної торгівлі та економіки.
Бо була війна, де на кону стояло все. І була зрозуміла відповідь на запитання «А хто платитиме за все це?».
У нас теж є відповідь на це запитання. Просто ми поки що соромимося її сказати вголос. Мабуть, через той самий рефлекс із дитинства. Рефлекс зазвичай корисний. Однак не тоді, коли тебе вже пограбували і тепер хочуть зафіксувати свій прибуток.