Із невмирущим словом Кобзаря

Людство постійно веде психологічні та інформаційні війни. Вони відбуваються не тільки в період прямого військового протистояння, а й у мирний час. За допомогою психологічної та інформаційної війни, наприклад, можна знищити окупований народ. Для цього треба не дозволяти підкореному народу активно вивчати свою історію та мову, пишатися своїми героями. Натомість необхідно нав’язувати йому мову загарбника і вивчати історію країни-окупанта. На п’єдесталі пошани мають бути історичні постаті, яких шанує окупант.

Мета окупанта в таких випадках одна: перетворити населення окупованої території на несвідому спільноту людей, яка не має власного світогляду і слугує лише «гумусом, на якому виростає» могутність окупантів.

В культурних війнах важливу роль відіграє творча еліта: письменники та поети, а також митці й композитори. Якщо ж немає творчих особистостей, які цілеспрямовано зберігають і примножують культурний потенціал народу, передусім його колективну гідність та історичну пам’ять — народ приречений на зникнення. А ось якщо з’являються письменники чи поети, які героїзують минуле — тоді відбувається піднесення національного духу підкорених і дає надію на майбутнє відродження. Патріотично налаштовані твори наснажують народ на боротьбу за власне славетне майбуття.

Агресор, своєю чергою, усіляко маргіналізує як творчість митців-патріотів, так і їхні особисті людські якості. Натомість пропонує своїх митців, які мають «замістити» у свідомості підкореного народу митців-патріотів, щоб той усіма силами прагнув стати органічною частиною окупаційної системи.

У ХІХ сторіччі над «малєнькай Расієй», яка населена «смішними хохлами», зійшла велична зірка Кобзаря. який нагадав українцям, «чиї вони діти». Кобзар нагадав українцям, що славетні пращури-козаки були не смішними «казачками» на кшталт Івана Карася з опери «Запорожець за Дунаєм», або «напівдикими радєтєлямі за русскава царя» на зразок Тараса Бульби, а вільними людьми, які боролися за «світ правди». Тарас Шевченко писав «Кобзар» в умовах тотального етноциду українського народу. Історичні події в Україні та постаті, що в них фігурували, Тарас Шевченко змальовував як прояв трагічної величі.

Культурна війна Москви проти України, яка триватиме ще дуже довго, саме Тараса Шевченка позначає як головного, а може, і єдиного супротивника. Недарма українська «вата» погрожувала у відповідь на знесення пам’ятників Леніна почати зносити пам’ятники Шевченкові. Сучасна антиукраїнська пропаганда зображає Тараса Григоровича як «невдаху», «пиятика», «ксенофоба», «невдячну та зрадливу» особу, і, головне, приписує поету патологічну схильність до насильства. Цю «теорію» розробив і активно пропагував відомий активіст «русскава міра» О. Бузина.

Насправді Тарас Григорович Шевченко викривав лицемірство російської імперської пропаганди, тому його творчість та постать сучасна антиукраїнська пропаганда намагається маргіналізувати в очах усіх патріотів України, незалежно від їхньої національної та конфесійної приналежності. Російська пропаганда, яка спрямована проти України, не змінилася протягом століть, тому антиукраїнські пропагандисти досі бояться Шевченка.

Постать Тараса Шевченка, його творчість будуть актуальні доти, доки існуватиме Україна. Актуальність слів великого Кобзаря не згасла і сьогодні. Згадаймо події на Майдані, який проходив під портретами великого Кобзаря. Поема «І мертвим, і живим, і ненародженим…» ніби списана із сучасних реалій. Тож роль Шевченка у формуванні української політичної нації дуже важлива. І зараз, і завжди маємо берегти пам’ять про Кобзаря, який не дав померти козацькому волелюбному духу. Тож ніколи не забуваймо:

Наша дума, наша пісня не вмре, не загине.
Он де, люди, наша слава — слава України!