Короткозорий Левіафан
Примітка редакції. Кожна держава — або Левіафан за канонами Гоббса, або тимчасовий об'єкт на мапі. Проблема в тому, що наш Левіафан короткозорий.
Нова армійська реформа дедалі менше схожа на модернізацію системи. І дедалі більше — на спробу відділу кадрів переконати працівників підписати новий договір, поки вони ще не дочитали старий.
У нормальному світі це називається «кадрова політика». У кадровій політиці хоча б інколи розуміють, що людина не є нескінченною батарейкою, яку можна переставляти з одного ліхтарика державності в інший.
Або розуміють і готові забезпечити цю батарейку всім необхідним, аби вона почувалася дійсно затребуваною. І її сім'ю також. Тоді людина віддана справі більше, ніж за наших обставин.
Будь-яка тривала війна рано чи пізно впирається в питання правил. Хто служить, скільки служить, на яких умовах, що отримує, коли має право вийти із системи, що буде з його родиною, здоров’ям, професією і майбутнім. Це суха стратегія людського ресурсу.
За логікою «реформи», служити мають одні й ті самі люди. Шансів піти зі служби та стати заслуженим ветераном — цього реформатори у свої документи не закладають.
І в цьому проблема. Держава намагається укласти новий контракт із військовими так, ніби попереднього контракту ніколи не існувало. Ніби не було 2014 року. Ніби не було людей, які роками жили між фронтом, пораненнями, втраченими професіями, розбитими сім'ями й біографіями, які тепер важко пояснити цивільному роботодавцю.
Ніби після 24 лютого 2022 року армія не тримається на тих, кого система часто не встигала нормально оформити, забезпечити, навчити, захистити від власної бюрократії. Система встигала лише одне: постійно від них щось вимагати.
Це і є головна хвороба нинішнього підходу.
Держава поводиться як недобросовісний роботодавець. Такий роботодавець завжди дуже любить слово «команда», коли треба працювати у вихідні. Але швидко згадує про «фінансові обмеження», коли доходить до оплати. Бо цей роботодавець змінює правила гри у процесі самої гри, не визнає попереднього стажу, пропонує майбутні бонуси замість уже зароблених гарантій і постійно говорить мовою «потім».
Потім буде реформа. Потім буде нормальний соціальний пакет. Потім буде відстрочка. Потім буде повага. Потім буде справедливість. Потім, можливо, навіть знайдеться людина, яка пояснить, чому всього цього не можна було зробити вчора.
Зайди ще раз у систему, виконай ще одне зобов’язання, підпиши ще один папір. Ризикни ще одним відрізком життя. А там подивимося. Держава як роботодавець із району, де зарплату видають «після об’єкта», а об’єкт чомусь ніколи не закінчується.
Для армії така логіка є руйнівною. Військова служба — це особливий політичний контракт. Держава вимагає від людини готовності бути інструментом легітимного насильства. Тобто виконувати найжорстокішу функцію, яка взагалі існує в політичній спільноті. Вона просить людину бути готовою померти.
Як для таких прохань, умови виглядають плювком в обличчя.
Якщо держава претендує на монополію легітимного насильства, вона не може поводитися з носіями цього насильства як дрібний шахрай із базару. Це, до речі, ще й небезпечно.
Не можна сліпо вимагати від людини гоббсівської покори Левіафану. Левіафан має бути страшним для ворога, а не слизьким для власного солдата. Наш український Левіафан чомусь короткозорий до саботажу в тилу, але прискіпливо дивиться на кожну солдатську копійку.
Найбільш показова історія — анонсовані доплати військовим. Так, саме надбавки.
Надбавка не створює відчуття стабільного статусу. Вона не є чесним визнанням вартості служби. Вона дає людині розуміння, що держава бачить її тимчасовим витратним матеріалом. На відміну від поліції, наприклад (там замість надбавки збільшили саму зарплату, ось і всі пріоритети).
Так український Левіафан залишає собі простір для маневру. Сьогодні надбавка є. Завтра її переглянуть. Післязавтра змінять умови отримання. Потім пояснять, що не вистачає грошей. Потім назвуть це «оптимізацією».
А ще через місяць хтось у студії з дуже серйозним обличчям розповість, що військові мають розуміти складну ситуацію в державі.
Військові, звісно, розуміють. Вони взагалі багато чого розуміють. І багатьох посадовців не чіпають виключно з тієї причини, що триває війна за наше виживання. Кепсько, що поліпи на тілі Левіафану сподіваються вічно ним прикриватись.
Ми б'ємося, щоб була держава. Люди, яких обрали на певний строк (і хочеться вірити, без подальшого переобрання), вважають себе державою. Що ж, один французький монарх так власної голови не дорахувався.
Багатьом нашим громадянам довелося в короткі терміни навчитись тому, чого вони ніколи не вміли. Стріляти з вогнепальної зброї. Бити з міномета. Спалити танк, який летить поряд. Керувати дроном, який несе термобар.
Сердити таких людей може лише ідіот без інстинкту самозбереження. Думаю, тут ми одне одного зрозуміли.