Країна повсюдного плагіату

Серед охочих захистити наукові роботи в українських інститутах, на жаль, нерідко трапляються люди, які нахабно плагіатять російські дисертації.

Чому саме російські? По-перше, люди не вчать мов і дуже часто не знають жодної іноземної, крім російської, яка для більшості з них не є іноземною і не потребує окремого вивчення. Тому вибрати собі інші «зразки» для «запозичень» вони просто не здатні. До того ж, російська краще за більшість європейських мов надається до гугл-перекладу на українську, а на помилки типу «договір було ув’язнено» ніхто просто не звертає уваги за відсутності бодай побіжного редагування.

По-друге — і це насправді значно гірша проблема — існує тяглість зв’язків. У представників старшого покоління, які стають керівниками й рецензентами дисертацій молодих українських науковців, безпосередні зв’язки з колегами з Росії зберігаються ще з радянських часів. При цьому контакти з академічними інституціями цивілізованого (себто не-пострадянського) світу розвиваються дуже слабо, тому й молодшим поколінням передаються старі схеми «не знаєш — спитай у Іванова з МГУ».

Послуговуватися російсько-радянською науковою («науковою»?) мережею значно простіше, психологічно комфортніше та дешевше, ніж вписуватися до високих та динамічних стандартів всесвітньої англомовної академічної спільноти — тому й звичка рівнятися на московські зразки нікуди не поділася. Поки що…

Я вже не кажу про те, що боротьба з плагіатом у цивілізованому світі значно жорсткіша, ніж у Росії, тому «толерантне» ставлення багатьох українських «наукових» установ до плагіату також можна назвати елементом спільного російсько-радянського спадку, за який так ревно тримається дехто з наших високочолих академіків.

На жаль, політична ситуація в Україні останнім часом така сама печальна, як і стан науки. Новий (хоча вже не дуже новий) «президент» та його молода команда чимдалі більш явно плагіатять путінські практики.

Чому саме путінські? По-перше, їм занадто важко вивчати складну та різноманітну систему європейського чи американського державного управління з його багатовіковою історією та міріадами регіональних, національних і релігійних варіацій. По-друге, у цій сфері існує не просто тяглість, а дуже міцна прив’язка до Росії та до радянського спадку.

І у самого Зеленського, і в більшості людей з його оточення, і в їхніх неофіційних спільників є безпосередні контакти у російських політичних та бізнесових колах, від яких ніхто з них не збирається відмовлятися. Крім того, особисто Володимир Олександрович, схоже, цілком щиро вважає Володимира Володимировича найкращим зразком для наслідування (можливо, навіть плекає потаємну мрію стати українським Путіним), і тому старанно повторює російську політику часів раннього путінізму.

Заклики до «миру й братерства» та нахабне ігнорування постійних обстрілів з боку «братів»; байки про демократію та лібералізацію за явних намагань встановити цілковитий контроль над парламентом, судами й силовими структурами; бре́хні про розвиток свобод на тлі затримань опозиційних активістів і «наїздів» на незалежні ЗМІ; прикривання мафіозних «розборок» та корупції обіцянками «покращення» після Нового Року — все в дусі чудових часів кар’єрного злету молодої зірки КВН. Добре, що Зеленський хоч не має свого «Курська» (який потонув). Поки що…

Ні, я не вважаю усіх поголовно російських науковців відвертими ворогами України. Гадаю, більшість із них (як і взагалі більшість росіян, які ще спроможні думати замість повторювати штамповані фрази кісєльових-скабєєвих) насправді є латентними ворогами. Зазвичай вони спеціально не замислюються над українським питанням, але шовінізм сидить у глибині їхніх душ і може знайти найбільш неочікувані прояви, тож їх все одно слід остерігатися.

Так, я вважаю, що всі зв’язки з російськими науковцями, митцями, технарями, бізнесменами тощо потрібно припинити. Будь-які прояви пострадянської інерції — це якір, який тягне Україну назад до УРСР. А там не було нічого настільки виняткового, що б не мало альтернатив у цивілізованому світі, і настільки цінного, що б вартувало жахливих наслідків війни. Навіть якщо серед сучасних російських плагіаторів, халтурників, імітаторів та пропагандистів і досі трапляються окремі «адекватні люди», в умовах війни зв’язки з ними втрачають свою цінність.

Ні, я не вважаю, що якісні досягнення західної науки, культури чи політики треба тупо плагіатити. Плагіат — це взагалі примітивно, неефективно та неетично, а тому злочинно. Взагалі-то вартість дисертації визначається насамперед її оригінальністю, а не майстерністю компіляції тексту. Але часто українські горе-здобувачі не просто крадуть чужу інтелектуальну власність, а ще й обирають найгірші її зразки.

Те саме відбувається й у політиці: замість того щоб адаптувати найкращі здобутки світового досвіду і на їх основі виробити оригінальну українську державну систему, зеленська команда обрала тупо копіювати, та ще і з найбільш відсталої країни сучасної Європи (географічної). Причому обрала не свідомо, а просто з небажання (чи нездатності) думати над пошуком більш раціональних альтернатив.

Допоки існують фейкові науковці та пострадянські інститути, готові приймати їхні захисти — відбуватиметься профанація та імітація української науки.

Допоки існують фейкові політики та виборці, готові віддати свою свободу за яскраву картинку в телевізорі — відбуватиметься профанація та імітація української державності.

Висновків не буде. Поки що...

Натомість будуть два важливі риторичні запитання:

1. Де тут кінь, а де віз (між наукою і політикою)?
2. Коли і в якій формі Зеленський отримає свій «Курськ» (або свій Майдан)?