«Майже українці»: з історії русинської ідентичності. Частина 1. «Майже один народ»

Чи є американці, австралійці, британці та канадці «одним народом»? Адміністративно і територіально вони розділилися сотні років тому. Ще півтори сотні років тому американці припинили суперечки про легітимність і розв’язали територіальні претензії з британцями та канадцями. А пізніше британці так само були змушені розпрощатися з більшою частиною Ірландії та зробити поступки Шотландії.

При цьому всі перераховані народи не тільки розмовляють однією мовою, а й дивляться одні й ті ж фільми, мають купу спільних «культурних мемів», зрештою, між цими країнами існує «маятникова міграція» (тобто переїжджають як туди, так і у зворотному напрямку).

Існують і більш складні випадки. Наприклад, Сербія, Чорногорія, Боснія і Хорватія: відмінності між їхніми мовами — не як між українською й російською, а радше на рівні сусідніх регіональних варіантів української мови, на кшталт закарпатського і галицького діалектів (тобто до певної місцевої лексики доводиться звикати, але граматика загалом одна й та ж).

А ось щодо матеріальної культури, усталених кланів та й «настрою», розбіжності такі, що хорват навряд чи зрадіє, якщо його переплутають із сербом. Поруч із ними розташовані Північна Македонія і Болгарія, де приклад радше протилежний: через низку політичних причин вони вже навряд чи об’єднаються в одну державу, і мови теж мають різну орфографію — але у народів є відчуття спільної історії, спільних героїв, спільних культурних пам’яток.

Життя в різних державах і навіть на відстані один від одного далеко не завжди призводить до того, що люди починають сприймати себе як різні народи. Візьмімо, наприклад, діаспору вихідців з України в Північній Америці та Європі (до якої належу і я). Ця діаспора утворилася відносно недавно, в основному за останнє сторіччя, і у багатьох діаспорян є і родичі в Україні, хоча б навіть і дуже далекі, і пам’ять про села та регіони предків. Певна частина третього-четвертого покоління діаспорян можуть уже забути про своє українське коріння, але ті, хто не забув, відчувають себе «канадськими (американськими, європейськими) українцями», а не якимось особливим народом, чия мова випадково схожа на українську.

Питання про «українськість» цих груп — це питання про їхню ідентичність, яка визначається не лише тим, наскільки їхня мова та святкові вишиванки схожі на українські, а й тим, наскільки вони самі ототожнюють себе з Україною

Проте, окрім діаспорян, існують також «майже українські» етнічні групи, які вже давно, як мінімум кількасот років, живуть за межами сучасних кордонів України. Це, наприклад, білоруські поліщуки, кубанські і ставропольські козаки, жителі Білгородщини або західних районів Ростовської області. Їхні діалекти, якими ще на початку XX століття розмовляла більшість місцевого населення, не дуже відрізняються від київсько-полтавського літературного стандарту. Зараз, на жаль, ці діалекти забуваються і витісняються російською мовою (не без допомоги асиміляторської політики імперії). Пам’ять про спорідненість з Україною живе в основному в піснях, приказках, у мові старшого покоління.

Питання про «українськість» цих груп — це питання про їхню ідентичність, яка визначається не лише тим, наскільки їхня мова та святкові вишиванки схожі на українські, а й тим, наскільки вони самі ототожнюють себе з Україною. Взяти сучасних кубанців — з одного боку, вони постійно поминають Голодомор, що дуже дратує російських урядовців.

З іншого, серед тих, хто поминає, дуже просто можуть виявитися як ті, хто співчувають Україні, так і збирачі коштів для «друзів із ДНР», і, нарешті, просто байдужі до того, що діється за межами «порєбріка». На жаль, найчастіше ставлення виражене таким чином: «Україна — це інша країна. Ані я, ані мої діди там не жили».

Однак розповідь про «майже українців» буде неповною, якщо зачепить тільки землі колишнього СРСР.

Зараз ви гадаєте: «руснаки», «лемки», «русини» — за чи проти України? Із кінця 1980-х у Східній Європі, на землях, які ніколи не входили до складу Романівської або більшовицької імперії — в Словаччині, Сербії, Хорватії, Польщі — виникає рух за відродження русинського народу. Причому цей рух торкнувся українців безпосередньо.

Спочатку українські етнічні організації, що існували в цих країнах ще в період соціалізму, одна за одною стали оголошувати себе не українськими, а русинськими, і переходити на місцеві діалекти замість стандартної української літературної мови — у викладанні (у місцевих початкових школах), книжках, журналах, театральних п’єсах і навіть на радіо. При цьому не можна сказати, щоб розрив був повним: русинські видання досі час від часу публікують окремі статті про події в Україні, Русинський театр імені Духновича у Пряшеві час від часу ставить українську класику, існує і взаємодія між «русинськими» і «українськими» організаціями за межами України — але пріоритети, безумовно, змістилися радикально.

Єдина так звана русинська літературна мова так і не склалася, ані сама собою, ані зусиллями лінгвістів

Зрозуміло, рух не міг виникнути без «двигуна»: ним став професор-історик із Канади Павло Роберт Маґочій, книжки якого відомі і в Україні. Чималу фінансову підтримку руху надав канадський меценат Стівен Чепа. Активістами руху стали (тоді ще молоді) журналісти, педагоги, театральні діячі словацького Закарпаття, польської Лемківщини та сербської Воєводини. Спочатку рух ставив перед собою досить амбітні плани, включаючи створення загальнорусинського літературного стандарту. Сьогодні, коли вже минуло понад 30 років після зародження руху, видно, що цілі далеко не відповідали можливостям.

Єдина літературна мова так і не склалася, ані сама собою, ані зусиллями лінгвістів — у кожному регіоні користуються своєю діалектною нормою. З приводу єдиної ідентичності теж не можна сказати, щоб вийшло щось, замість однієї досі існують радше три — «лемки» в Польщі, «руснаки» в Сербії та Хорватії, і «русини» у Словаччині і двох угорських селах. Але принаймні, раз на рік-два проходить Всесвітній конгрес русинів, який об’єднує активістів з усіх зазначених регіонів.

З одного боку, здавалося б, яка українцям справа, якщо всі ці рухи діють на територіях, що ніколи не входили до складу України? Прикро, що не вважають себе часткою єдиної української спільноти, але ж не сваритися ж через це з Польщею, Словаччиною, а тим паче з територіально віддаленими Сербією і Хорватією? Однак на початку 1990-х «карпаторусинський рух» виникає і в Закарпатській області України — спочатку за підтримкою місцевого обкому КПУ, а із середини 1990-х, як пишуть, його неформальними спонсорами стали брати Балоги.

Усередині «карпатського русинського руху» на території України відразу оформляються дві течії. Одна з них — умовно «проєвропейська» — групується навколо книговидавця Валерія Падяка, який публікує книжки на місцевому діалекті (причому видавництво процвітає, отже, на книжки є попит) і розвиває зв’язки з русинськими організаціями в інших країнах Східної Європи. Лейтмотив цього руху — ностальгія по «золотій добі» Підкарпатської Русі 1919–1938 рр. у складі довоєнної Чехословаччини.

Друга течія — «Сойм підкарпатських русинів», лідером якого є отець Димитрій Сидор, із самого початку не приховувала своєї промосковської орієнтації й активно роздмухувалася російською пресою. З точки зору «сидорівців», русини були не просто окремим народом, але частиною «русскава міра», який був «несправедливо» включений до складу України і який Москва повинна була «почути» (очевидно, так само, як кілька років згодом вона «почула Домбас»).

«Момент істини» настав іще за кілька років до революції 2014 року — отцю Сидору довелося давати пояснення СБУ, а потім і постати перед судом за сепаратизм.

Політика України щодо «русинів — майже українців» повинна бути проукраїнською і водночас реалістичною, спиратися на спільні ідеали та інтереси

Після революції «проєвропейські русини» виступили на підтримку України і проти Сидора, а рух «сідорівців» зійшов нанівець. Але не можна сказати, що зараз питання закрите. Шановний професор Маґочій охоче дає інтерв’ю українському ТБ і газетам, де сміливо пропонує у відповідь на «русскій мір» створити «український світ» на Кубані й у Воронежі, але при цьому те, що він сам писав із приводу Закарпаття, тактовно обходить:

Я вважаю, що потрібна виразна політика України щодо закордонних громад, які позиціонують себе як «русини». Називати їх «сепаратистськими» безглуздо — вони діють на територіях, які ніколи не входили до складу України, тобто вони вже відділені за фактом. Також безглуздим, уже вибачте за відвертість, мені видається буркотіння в низці українських лінгвістичних видань: мовляв, коли ж ці словако-карпатці припинять випендрюватися і перейдуть на літературну українську мову замість своїх діалектів. На це можна сказати, що мова українських газет у довоєнному Львові теж не надто була схожою на мову газет УРСР, проте до 1939 року жителі Львова не особливо страждали через те, що були відокремлені від радянського «раю для робітників і селян» — де мова, можливо, була «більш правильною», але при цьому українську інтелігенцію там знищили майже цілком.

Іншими словами, політика щодо «русинів — майже українців» повинна бути проукраїнською і водночас реалістичною, спиратися на спільні ідеали та інтереси, а не на символізм і нереалістичні забаганки.

Із другою частиною матеріалу можна ознайомитись тут.