Перейти до основного вмісту

«Майже українці»: з історії русинської ідентичності. Частина 2. У потрібний час, у потрібному місці

Книжки, написані діалектом, маленький риночок та стабільність

З першою частиною матеріалу можна ознайомитись тут.

Власне, а що за привід змусив мене написати про русинів-лемків-руснаків саме зараз?

Я періодично шукаю на YouTube, чого б нового послухати. Оскільки нерідко шукаю відео українською мовою, сервіс послужливо підкидає мені нові посилання, де зміст подібний до вже переглянутого. І десь на початку грудня серед роликів «вискочили» кліпи незнайомого мені фолк-гурту Hrdza. Я відкрив перший — і від запальною мелодії самому захотілося танцювати.

Мені сподобалося. Дівчата — вогонь! Хореографія чудова, і костюми теж хороші. Щоправда, я звернув увагу на певні особливості мови: м’які свистячі приголосні були замінені шиплячими (наприклад, співачка вимовляла «просять» як «прошять»), або характерне слово «лем», яке означало «тільки». У субтитрах я теж зазначив цікаву деталь: там зустрічалися як українські літери И, І та Ї, так і російська Ы.

Наступний кліп виявився не менш яскравим.

Почав я шукати в Інтернеті, чому ж група не відома в Україні. Виявилося, що це словаки, а дві пісні «майже українською» мовою — радше виняток з їхнього репертуару. Втім, нинішня солістка Сусанна Яра — родом з України. Можливо, її рідний діалект — інший, не той, на якому вона співає, але якщо ці дві пісні почує українець — чудово зрозуміє без перекладу. У чому ж тут нюанс?

З точки зору сучасної української політики і законодавства, русини-лемки — частина українського етносу, хоч і відособлена, а русинські діалекти — частина української мови

Коротко я вже писав про «русинське питання» у своїй старій статті «Що там у сусідів» (і користуючись нагодою, хочу подякувати всім тим, хто залишив коментарі — особливо користувачу KIM, який вказав у статті на неточність у фрагменті про Молдову). З точки зору сучасної української політики і законодавства, русини-лемки — частина українського етносу, хоча і відособлена, а русинські діалекти — частина української мови. А ось точка зору самих русинів-лемків, які живуть за межами України, неоднозначна — частина визнають такий підхід, інші вважають себе особливим, окремим етносом. Назва «лемки» колись була глузливим прізвиськом (через згадане вище слово «лем»), але сучасні лемки в Польщі користуються словом із гордістю як своїм національним «лейблом». І «пряшівські русини» в Словаччині, і лемки в Польщі, і руснаки в Сербії та Хорватії видають книжки і журнали на своїх діалектах (причому на них є попит без будь-якого наказу зверху), влаштовують спільні конгреси і навіть намагаються, як я вже писав, виробити власну літературну мову, відмінну від української (але поки що не вийшло, три діалекти так і не зрослися в єдину норму).

Але ось що особливо цікаво — поряд із жителями Східної Європи, літературу на цих трьох діалектах (насамперед на «пряшівського-русинському») читають і купують і на території Закарпатської області в Україні. Досить великими для Закарпаття тиражами книжки русинською говіркою (або «мікромовою», як кажуть лінгвісти) виходять в Україні, в Ужгороді. Причому на цю літературу є попит, видавництво Валерія Падяка отримує від їх продажу прибуток, зростає і розвивається.

Напевно, для початку потрібно розібратися з історією питання. Передусім: звідки взагалі виникли русини-лемки-руснаки?

«Руські» від Середньовіччя до Богдана і «паралельний світ» Закарпаття

Який стосунок мають русини Закарпаття до історичної Київської Русі? Спойлер: майже жодного. Порівняймо історію Київської Русі та Речі Посполитої з тим, що в ті ж самі часи відбувалося в Закарпатті.

Коли була Київська Русь, то «руськими» були всі, хто її населяв. Однак і після татаро-монгольської навали поняття «Русь» не вмерло, а залишалося спільною історичною спадщиною народів, що населяли землі майбутніх України та Білорусі. Велика частина колишніх князівств-васалів Києва поступово зібралися в складі Великого князівства Литовського (ВКЛ). Своєю чергою, ВКЛ разом із Польщею об’єдналося в конфедерацію Річ Посполита. Але до бурхливих подій XVII століття ці дві частини залишалися відносно автономними, відрізнялися і в культурному, і в правовому сенсі.

Коли була Київська Русь, то «руськими» були всі, хто її населяв. Після татаро-монгольської навали поняття «Русь» не вмерло, а залишалося спільною історичною спадщиною народів, що населяли землі майбутніх України та Білорусі

Якщо на литовських землях Речі Посполитої місцеву «руську» літературну мову активно використовували в адміністративній сфері, то на польських її поступово витісняли польська і латина. Зауважимо, на той час книжна «руська» мова вже мала принципові відмінності від московського «русского языка». Як писав у мемуарах Ян Хризостом Пасек, посол Речі Посполитої в Москві, який володів, як і його свита, «руською», він погано розумів московитів і змушений був користуватися послугами перекладачів.

Однак «руська» була в основному мовою адміністративною, свого роду загальнозрозумілим стандартом для невеликої чисельності грамотних людей — дворян, освічених городян і духовенства. У побуті народ розмовляв не нею, а на безлічі говірок, тією чи іншою мірою схожих одна на одну.

В індустріальну епоху питання етнічної ідентичності поступово стало більш важливим, аніж питання, хто твій монарх

В ті часи, коли не було радіо, телебачення та дешевої преси, мова погано піддавалася стандартизації й мала сильні регіональні відмінності. Люди з дитинства звикали говорити повільно, напружуючи вухо, почувши «немісцевого», щоб продертися крізь малознайому лексику або інтонації — і так до кінця XIX – початку ХХ століття. Індустріалізація принесла із собою масове книгодрукування, зростання грамотності, трудові міграції збіднілих селян і масову мобілізацію в армію. Все це активно перемішувало народ із різних регіонів і сприяло стандартизації мови та витісненню діалектів, які не встигли стати літературними.

Так само лише в індустріальну епоху кордони між державами стали жорсткими, їх почали добре охороняти, а питання етнічної ідентичності поступово стало більш важливим, аніж питання, хто твій монарх. За часів Середньовіччя кордони існували лише остільки, оскільки на якихось шляхах можна було збирати митні збори, а військо давало можливість збирати данину з підконтрольних територій. У кого були гроші платити мито — міг їздити через кордони відкрито, а у кого не було — міг ризикнути і піти через ліс або гори, де йому загрожували не так «прикордонники», як вовки.

Якими мовами говорили жителі підпорядкованої території — феодалу було не дуже цікаво. Феодали могли час від часу переселяти піддане їм населення на нові землі. Мігрували також ремісники і городяни. Однак значна частина селян була прив’язана до землі, оскільки земля і майно були у своєму селі, а середньовічна «інфраструктура» була, м’яко кажучи, недружелюбною до мігрантів. Сільське населення жило консервативно і не поспішало змішуватися навіть із найближчими сусідами. Картина, коли в сусідніх селах жили слов’яни, румуни, угорці, не змішуючись, була для того часу звичайною (і стала причиною кривавої різанини в XX столітті, коли стало занадто тісно).

Якщо подивитися на сучасні межі поширення української та білоруської мов, то можна відзначити, що вони приблизно відповідають кордонам XV–XVII століть між польською та литовською частинами Речі Посполитої. Білоруська мова сформувався з тих «руських» діалектів, на яких в епоху Речі Посполитої розмовляли на території Великого князівства Литовського. Українська ж мова сформувалася в Україні, тобто периферії Польського королівства, відносно слабко контрольованій із Варшави.

Однак поряд із південно-східним кордоном Речі Посполитої існувало Закарпаття, де жили носії діалектів, близьких до українських, але із зовсім іншою історією державності та культури. Спочатку Закарпаття входило до складу Великої Моравії, величезної, але короткоживучої слов’янської держави в центрі Європи. У IX столітті угорці, які прийшли зі сходу, знищили Велику Моравію (від якої залишилося тільки маленьке Чеське князівство) і підкорили Закарпаття. У XIII столітті на короткий час угорці віддали карпатські землі Галицько-Волинському князівству, однак через певний час знову відвоювали. Надалі угорці самі потрапляли під владу спочатку османів, потім австрійців, але при цьому угорські феодали продовжували панувати на закарпатських землях, населених слов’янами.

"

На землях під владою угорських феодалів почали формуватися майбутні русинсько-лемківські діалекти. Про етнічну ідентичність ніхто тоді ще й не думав, навіть терміна такого не було

Зрозуміло, аж до XIX століття закарпатські слов’яни не були ні «руськими», ні «русинами» — до них ці маркери ідентичності стали застосовувати набагато пізніше. Значний вплив на їхні діалекти справили мови сусідів — словацька та угорська.
З одного боку, завдяки тодішній прозорості кордонів закарпатці продовжували спілкуватися зі своїми одноплемінниками в Польському королівстві. Знамениті карпатські опришки легко переходили польсько-угорський кордон в обидва боки (на фото — грамота опришка Федора Головатого, який жив на території сучасної Словаччини, але наводив жах на поляків). З іншого боку, Закарпаття, що не входило до складу Польщі, залишилося осторонь від ключових для української ідентичності подій — таких, як визвольна війна Богдана Хмельницького. Хоча якась частина біженців з українських земель у Карпатах осідала.

Ось на цих землях, під владою угорських феодалів, і почали формуватися майбутні русинсько-лемківські діалекти. Поки ще тільки діалекти — про етнічну ідентичність ніхто тоді ще й не думав, навіть терміна такого не було.

А що ж було далі, за Богдана Хмельницького та пізніше — розповімо в наступній частині.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

Борислав Борецкий рассуждает о последних новостях Молдовы – и не только. Присоединяйтесь, будет громко!
''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!

Загрузка...