Мій 18-й текст
Примітка редакції. Що ж, це рано чи пізно мало статися. Передаємо Богдана Мельника в надійні руки його нової сім’ї.
Вітаю любих читачів, із якими останнім часом став набагато менше перетинатись у
мережі. Думаю, в наш час нескладно зрозуміти, що саме сталося, тож сьогодні перейдемо до суті.
Почну з лірики. На «Петрі і Мазепі» я стартував із невеликої помилки, яка багато в чому відображає мою поведінку в реальному житті. Написавши доволі великий (на той час) текст, я гордо надіслав його на пошту Дорогої редакції та забув підписатись.
Порівняно нещодавно я поповнив лави Збройних сил України. Тож можна жартувати, що ще одне пророцтво Дорогої редакції збулося, хоча насправді я дійшов туди сам!
Якщо ви читаєте цей текст, я уже точно перебуваю у своїй першій військовій частині. Можливо, встиг поїхати на БЗВП.
Ця історія почалася півроку тому, коли через дивну помилку рекрутерів одного підрозділу моя анкета «загубилася» невідомо де. Певний час я чекав відповіді (жарт про дружину моряка), звісно. Коли цієї відповіді не отримав — продовжив пошуки, вивчаючи доступні посади та напрямки.
Скажу чесно, обирати було не надто легко. Людей в армії мало. Коли ти готовий, обирати є з чого. І ось у цей час із «того боку» нарешті провели аналіз своєї діяльності, тобто таки знайшли мою анкету. Подзвонили, уточнили актуальність моїх планів.
Щоправда, на той момент я встиг пройти співбесіду в іншій частині (і більше там не з’являвся). Тож, підозрюю, навіть на такому ранньому етапі служби я вже встиг комусь не сподобатись у війську. Якщо казати точніше, десь у НГУ. Ох, не носити мені тепер «хижак».
Усе узгодили. На жаль, довелося підписувати контракт. Така плата за бажання приєднатися до конкретного підрозділу, не пішовши воювати раніше. Зараз теж був би гордим мобілізованим. Проте нічого страшного, втягнусь. Та поки що, любі читачі, мене тут дійсно стане трохи менше.
Хоч я і цікавився армійськими аспектами життя раніше, за порівняно короткий період буду змушений пройти це все самотужки. Як хлопчик, який довго придивлявся до чужих велосипедів, а тепер отримав свій. Така аналогія, підозрюю, багатьом не сподобається.
Насправді я дуже вдячний за те, що хтось узагалі захотів розміщати в себе на сайті моє творіння і витрачати власний час на те, аби навчити мене писати краще. І тим, хто це читав. І тим, хто підтримує цей проєкт копійчиною. Кажу так, бо зараз планую компенсувати власну нестачу для Дорогої редакції так само.
Просто я хочу, щоб проєкт існував і далі. Дякую «Петру і Мазепі», що стільки років писали для «яструбів» і державників. Та під час війни «яструби» і державники мають підтвердити свою позицію на ділі.
Що б там із нами не було — вірю, що цю війну переживе наша держава. Це головне. Без власної держави як центру суспільства та монополії на насильство будь-яка наша перемога не матиме значення.
Багато громадян не приховують, що із задоволенням розміняли б цю державу на безкоштовний виїзд за кордон. Що ж, це дитяча позиція. Що особливо неприємно — озвучують її найчастіше ті люди, які з дитячого віку вже давно вийшли і тепер цілком належать до призовної категорії. Не про те думають.
Свою державу важливо не втратити, і вже потім поліпшувати. Тільки відвертий ідіот захоче втратити державу лише з тієї причини, що йому в ній щось не подобається.
Добре, що з часом цю просту істину доведеться прийняти всім нашим громадянам. Це не кастинг держав. Це кастинг нас як людей, які звикли бути громадянами та мати відповідний статус. Так, за нього треба платити.
Можна не звати мене «попаяним» — вибачте, ще не встиг «попаятись». Це попереду. І ніхто тут не каже, що Богдан Мельник — справжній козак та герой. Ні, в жодному разі.
Як і багато інших громадян, я не пішов до зони АТО. Як і багато інших громадян, я не пішов воювати в 2022 році. І в 2023-му, і аж до 2026-го. Не буду приховувати, що мав законні підстави не йти, але все ж підкреслю: не планую ставити себе на один щабель із тими, хто взяв на себе тяжку ношу саме тоді.
Та війна так чи інакше зачепила всіх нас, плюс зачепить іще багатьох. І, щось мені підказує, зачепить навіть тих, хто від неї накивав п’ятами. Однак я хоча б обрав собі підрозділ, чого не зможуть зробити інші — ті, хто згадає про всі запропоновані місця лише тоді, коли перевірка їхніх документів раптово завершиться уточненням даних.
У світі завжди мало справедливості. Та тут ви бачите саме її прояв.
Колись, якщо доживемо, ми знову будемо писати власні думки. Топити тих діячів, яких вважаємо небезпечними для державності. Підтримувати тих, хто спромігся заробити кредит моєї, вашої чи нашої довіри.
Але це все буде потім.
Особисто у мене немає планів воювати, щоб жити як раніше, бо «як раніше» вже не вийде. Я не планую тікати до Європи, щойно стихне звук останнього пострілу цієї війни. Хоча б тому, що не маю твердої впевненості в тому, що являтиме собою Європа. На все потрібен час.
Одні люди кажуть, що світ стрімко змінюється. Інші скаржаться, що він дедалі більше нагадує якусь історичну замальовку, й обов’язково додають той рік, який їм дуже не подобається. Представникам обох категорій я відповім лише одне: світ живе не для того, щоб комусь із нас подобатись.
Після війни всім нам доведеться лікувати свої рани, фізичні чи моральні. Я обрав бути тим, хто не лише лікуватиме свої, а й завдасть ворогу таких самих (чи ще більших).
І навіть якщо я не побачу кінець війни на власні очі — вже ніхто не скаже, що я не спробував його наблизити найбільш правильним способом.
Як автор, я підготував для «Петра і Мазепи» 17 текстів. Не рахую переклади, бо це більше механічна робота з розумінням контексту подій. Та ось що хочеться сказати наостанок.
Сподіваюсь, колись я напишу тут і свій вісімнадцятий текст.