Перейти до основного вмісту

Нам потрібен закон про масові зібрання

Ризикований, але шанс

Серед документів, що надійшли до новообраної Верховної Ради, був законопроект №1200 «Про гарантії свободи мирних зібрань». На тлі іншого безладу його майже ніхто не помітив, але профільні експерти все ж встигли висловити свої традиційні критичні зауваження і на сьогодні законопроект уже зняли з розгляду. Я вважаю, це було дуже погане рішення. Поки в Україні залишається хоч якась можливість впливу на владу, було б непогано ухвалити хоч якийсь закон про масові зібрання, бо далі буде гірше.

Так історично склалось, що в Україні немає окремого закону про мітинги та протести, а є лише кілька окремих положень у різних документах. Найголовніший із них — стаття 39 Конституції, у якій сказано: «Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей». Щодо строку «завчасного повідомлення» маємо якісь рішення Конституційного суду, але воно містить лише загальні формулювання на кшталт «тривалість строків завчасного сповіщення має бути у розумних межах».

Більше конкретики є у статтях 280 та 281 Кодексу адміністративного судочинства, які дозволяють судам у деяких випадках забороняти мирні зібрання. Проте вони стосуються досить специфічної ситуації та їх рідко використовують.

Ще можна згадати про купу всякого мотлоху на кшталт статті 11 європейської Конвенції про захист прав людини, статті 21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, окремі абзаци з Керівних принципів щодо свободи об’єднань БДІПЛ ОБСЄ і Венеціанської комісії Ради Європи тощо.

Найвідомішою є стаття 185-1 КупАП «Порушення встановленого порядку організації або проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій». Фактично вона не має змісту і використовувати її не можна, оскільки цього самого «встановленого порядку» в Україні немає. Проте час від часу знаходяться особливо розумні менти і навіть судді, які намагаються покарати громадян за проведення пікетів або мітингів. Останнім відомим прикладом такого стала справа, порушена проти активістів Дарини Коцюруби та Романа Філюка у Рівному. На початку 2019 року статтю 185-1 збирались скасовувати, але щось десь не склалось.

Об’єднати це все разом у спеціальному законі про масові зібрання намагались кілька разів, але щоразу зіштовхувались із сильним спротивом із боку так званих правозахисників. Основне заперечення можна побачити, наприклад, у цьому пості Михайла Лебедя: «Ухвалення будь-якого спеціального закону про свободу зібрань в українських умовах загрожує подальшим погіршенням його тексту шляхом внесення в нього змін». Експерти повторюють це твердження вже десяток років, лише трохи підлаштовуючись під зовнішні обставини. Скажімо, 2015 року для закону №3857 воно поєднувалось з істерикою про «шоколадну диктатуру», а зараз пишуть про «небезпеку схиляння нової влади до підписання з Росією “Мінська-3”». Цікаво, що ті ж самі люди вимагають ратифікації Стамбульської конвенції, і їх зовсім не лякає, що в процесі голосування депутати чисто випадково можуть ухвалити «Домострой».

В реальному житті аргумент «як би чого не сталося» було спростовано 16 січня 2014 року, коли депутати Януковича запросто прийняли пачку диктаторських законів, і жодні демократичні традиції їм не завадили. Зараз ми маємо таку саму ситуацію: дресировані зелені мавпочки в Раді готові проголосувати за будь-що, навіть не читаючи.

Однак справжня проблема полягає в тому, що ситуація вже прямо зараз погана, бо відсутність регулювання дозволяє поліції час від часу розганяти мирні зібрання просто так. Приклади:

  • улітку 2018-го поліція розігнала мітинг противників гей-параду. Ну то таке, «правозахисники» звикли закривати очі, коли порушення прав відбувається щодо людей із неправильними поглядами;
  • у лютому 2019 року поліція затримала активістів акції «Хто вбив Катю Гандзюк?», які прийшли на мітинг Тимошенко;
  • нарешті, 2019 року поліцейські заборонили проводити акцію «Безсмертний Грут» у тому місці, де цього хотіли організатори.

Publiée par Демократична Сокира sur Jeudi 9 mai 2019

Поки що розгони стаються досить рідко, тому що умовній владі зручніше якось інакше реагувати на протестувальників. Коли в майбутньому політичні обставини зміняться, виявиться, що жодного іншого захисту немає. Якби в нас був чіткий закон, на нього можна було б посилатися в суперечках із правоохоронцями. Можна було б подавати позови проти тих, хто його не виконує, до судів усіх рівнів аж до ЄСПЛ. Ситуація була б схожою на те, як зараз, маючи недолугу статтю 185-1, активісти посилаються на відповідні рішення ЄСПЛ.

Навіть якби закон вийшов дуже поганим, можна було би боротись за узвалення конкретних змін, які б його поліпшили. При цьому донесення до людей однієї конкретної вимоги (скасування положень закону) стало б набагато легшим завданням, ніж ті аморфні зауваження, які висловлюються до наявних норм.

На жаль, поки що експертне середовище вперто ігнорує такі проблеми, ховаючись за загальними фразами про цінність масового волевиявлення. Можливо, вони гарно звучать на різних там круглих столах і панельних дискусіях про права людини, але реальної користі від них не буде.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.
''отсканируй
и помоги редакции
Загрузка...