Перейти до основного вмісту

Не стукайте – і вам не відчинять

Кінець епохи євроінтеграції
Источник

Примітка редакції. Про тривожні ознаки зміни вектору міжнародної політики України «Зе!Командою» — в аналітичній замітці Бориса Бахтєєва для «Детектор медіа».

З активного лексикону української влади зникає слово «євроінтеграція»

«Минає день, минає ніч», а вакуум інформації про цілі та наміри нової влади майже не заповнюється. Така ось виходить інформація — не лише без посередників, а й без інформації.

Суспільству пропонують прямувати у світле майбутнє із зав’язаними очима. І якщо ви скажете, що це й є нове слово в комунікації влади із суспільством, я вам заперечу: 30 років тому щось дуже подібне вже було. Вожді, що й без нас усе знають, і громадяни, яким відведено роль сліпо вірити вождям — це теж є досить стара, навіть давня, комунікаційна модель.

І якщо досі все це можна було пояснити то острахом влади зіпсувати собі результати виборів, то організаційним періодом, то тепер чимдалі важче розуміти комунікаційну логіку влади. І не лише розуміти, а й бодай просто знаходити.

З публічних виступів представників нової влади зникли (за дуже рідкісними винятками) згадки про російську агресію. Паралельно із цим зникли згадки про європейську та євроатлантичну інтеграцію. Так, слова про євроінтеграцію були дуже популярними в риториці Петра Порошенка та його сподвижників — часто доречно, а часто недоречно. Так, вони приїлися.

І можна було б зрозуміти представників нової влади, якби вони не згадували про євроінтеграцію всує, заради красивого слівця, а тим паче щоб відвернути увагу від інших питань. Якби вони просто усунули дисбаланс між словом і справою. Але ж вони не згадують про це практично взагалі!

Дедалі частіше складається враження, що вся комунікація (і добре, якщо лише вона, а не практична діяльність) нової влади вибудовується за принципом: «В пику Порошенкові відморозимо вуха». Нова влада зберігає дивовижну залежність від попередників, хай і зі знаком «мінус».

Й ось нарешті сигнал надійшов — навіть одразу два. Віце-прем’єр із питань євроінтеграції Дмитро Кулеба оприлюднив колонку в НВ. Зміст її не просто обнадіює, а надихає. Вчитайтеся: «Має ефективно запрацювати система координації європейської та євроатлантичної інтеграції... Україна і ЄС мають стати єдиним економічним простором... Ми будемо подорожувати до Німеччини, Франції і куди завгодно, відчуваючи себе частиною Європи».

І все було би зрозуміло, якби не другий сигнал. Ось цитата: «Ми не повинні стояти біля дверей і стукати в зачинені двері та благати "візьміть нас". Ми повинні працювати таким чином, щоб вони зрозуміли, що без нас вони слабкіші, ніж із нами». І ще одна, там само: «Співпраця України з НАТО має залишатися динамічною і максимально повноформатною».

Кому належать ці розпливчасті слова? Тому самому Дмитрові Кулебі, тільки мовлені в офіційному контексті. І саме тому стає тривожно.

«Співпраця», «співробітництво», «партнерство». Ці слова вживав «багатовекторний» Кучма. Янукович, який відверто підкладав Україну під Росію — й той, мов соловей, співав і про співробітництво, й про партнерство. Бо «співробітництво» — річ така, що під нею можна розуміти що завгодно. Перерізали стрічечку в чотири руки, з’їздили один до одного в гості — ось вам теж співробітництво.

Так склалося, що в українській політичній лексиці вислів «співпраця з НАТО» став антонімом до слова «інтеграція». Набув значення «неінтеграція»: мовляв, у нас своя компанія, у вас своя, але ми співпрацюємо. Усілякі робочі групи, напрацювання планів співробітництва й подібні високі слова — так уже склалося — на практиці можуть означати щось зовсім несуттєве, pro forma.

Що ж до «ми не будемо стукати в зачинені двері»... Тут відчуття дежавю стало ще сильнішим. Бо досі лунає у вухах тисячу разів чуте: «В НАТО нас не чекають». Це завжди було «об’єктивною» обставиною, якою обґрунтовували небажання прагнути стати членом НАТО: мовляв, не чекають, і все тут. І про «коли вони зрозуміють, що ми їм потрібні», теж доводилося чути й за Кучми, й за Януковича.

Так ось, не зрозуміють. Ніколи. Он, Фінляндія — як же з нею було би краще: НАТО мало б спільний кордон із Росією не в кілька десятків кілометрів, як зараз (Норвегія), а в понад тисячу. А з іншого боку — Ірландія, ворота в Атлантичний океан. Однак НАТО не вмовляє ані Фінляндію, ані Ірландію. Не благає: мовляв, ну вступіть! Не вступають — то й не вступають.

Можна, звісно, гордовито не стукати в зачинені двері — ось тільки ніхто нам їх тоді не відкриє. Бо просто не знатиме, що ми хочемо потрапити всередину. НАТО нас і справді не чекатиме — допоки ми самі не заявлятимемо, що хочемо прийти. Візьмімо безвіз із Шенгенською зоною. От цікаво, коли б він став реальністю, якби ми гордовито стояли й чекали, що сама Шенгенська зона зрозуміє потрібність України для неї?

Це тільки російська пропаганда твердить, що «агресивний блок» буцімто всупереч домовленостям поглинув східноєвропейські країни. Насправді ж «агресивний блок» агресивним не є, й тому весь тягар активності зі вступу до НАТО лягає на країну-претендента: заохочувати й підбадьорювати альянс нікого не стане. Ну, а «на колінах приповзуть і стануть благати» — це точно не про НАТО, й не про Україну так само.

Дедалі важче відкараскатися від враження, що євроінтеграцію поставлено на паузу. Ось тільки в українській ситуації не може бути паузи зі збереженням статус-кво — пауза дорівнює відкочуванню назад, на схід.

...Коли бракує точної інформації, вона заміщується здогадками. Які можуть бути влучними, а можуть — помилковими. Тридцять років тому саме такою була кремлінологія. Дедалі більше спокус почати вправлятися в ній знову — стосовно вже України. Так ось, з активного лексикону української влади зникає слово «євроінтеграція». І водночас спостерігаються тривожні ознаки потепління у відносинах країн Європи з Росією. Що це — просто дві обставини, які збіглися в часі? А чи причина й наслідок? І якщо останнє, то що з них тоді причина, а що наслідок?

''отсканируй
и помоги редакции
Загрузка...