Декілька слів про культуру

Щодня ми спостерігаємо, як «слуги народу» намагаються довести світу, що кухарка може керувати державою. Став зрозумілим секрет їхньої популярності — якщо дурість робити впевнено і безапеляційно, то засумніватися у власних інтелектуальних здібностях може і достатньо освічена людина. Ну а на широкі народні маси такий стиль поведінки здійснює магнетичний вплив.

Спрацював ефект натовпу — люди в телевізорі знайшли вождя, який дає прості й неправильні відповіді на складні запитання. І це ще в кращому разі. Здебільшого відповіді взагалі не даються і кожен може додумувати їх у межах власного кругозору. Та відповіді на запитання часу — другорядний момент. Головне — сліпа віра у вождя. Те, що він не дає складних меседжів, тільки зміцнює його підтримку в ситуації, коли маса людей слабо розуміє, що відбувається.

Адепти віри прагнуть поширити її на всіх оточуючих, а в незгодних бачать ворогів, яких треба знищити. Це принципи діяльності секти, причому секти агресивної. У людей, що потрапили під її вплив, звужується свідомість, знижується здатність до самостійного мислення. В певному сенсі це психоз, хворобливий стан людини, вихід із якого може дорого коштувати її здоров’ю.

Зазначений алгоритм — типовий, давно описаний наукою спосіб маніпулювання свідомістю натовпу, який, до речі, успішно застосував Ленін, коли захоплював владу. На практиці він опирався якраз на цю наукову теорію, а зовсім не науковий комунізм, як хтось може подумати.

Агресивне нав’язування як вищої мудрості низькопробного кітчу та його творців-вождів у багатьох людей нічого, крім відрази, викликати не може. Ми маємо справу не просто з конфліктом ідей, а з конфліктом морально-етичним, ціннісним. Вихід із конфлікту на сьогодні не можливий через компроміс сторін, а лише через повну дискредитацію та крах однієї з позицій. Зрозуміло, що такий конфлікт може тривати досить довго та завдати колосальної шкоди суспільству.

Насправді ситуація навіть більш небезпечна, ніж це виглядає на перший погляд. Дикий стрес від війни, невизначеності, втрати орієнтирів, бідності тривав не один рік, поки не призвів до психологічного надлому. Неможливість подолати (в найближчій перспективі) справжнього ворога — Росію — спонукала до пошуку інших ворогів, які близько і яких можна перемогти — українських патріотів. Відбулось заміщення справжнього ворога на вдаваного, і що найстрашніше — внутрішнього. Громадянська війна зараз набагато ближча, ніж можна собі уявити в найстрашнішому сні.

Питання: хто винен у тому, що сталося? Найпростіша відповідь — соціальні низи, охлос, що відмовляється думати, відмовляється від суб’єктності. Однак одна і та сама людина, залежно від обставин, може бути і героєм, і твариною. Пересічна людина, як правило, лише реагує на зовнішні обставини, але не формує їх. Це функція еліт. Черговий (жахливий, чи грандіозний — як кому подобається) провал у будівництві української демократії / держави — насамперед на совісті українських еліт. Саме вони — найслабша ланка в ланцюгу, що потребує заміни. Еліти не тільки політичні. Не менша вина — на еліті економічній, а ще більше — культурній. У ситуації, коли люди перестали думати, вони опираються на ті культурні коди, які в них сформували. І коди виявилися фальшивими, недієвими, не здатними служити запобіжником для маніпуляції мізками. Звичайно, сьогодні це загальнолюдська проблема, але Україна має тут свої особливості.

Насамперед населення України не просто піддалося на цинічне маніпулювання. Воно, по суті, виступило проти власної ж державності. Коли ми подивимось на інші приклади грандіозних маніпуляцій зі свідомістю людей — італійський, німецький чи російський, — народ там погоджувався на страшні речі, але проти власної державності не виступав ніколи. В Україні ж почав знищувати сам себе.

Україна — постколоніальна держава, українська культура формувалася здебільшого в несприятливих умовах зовнішнього тиску, обмеження.

Російська культура була майже нічим до середини XVIII століття і значно поступалася українській. Однак із цього моменту відбувається різкий ривок у розвитку першої та деградація — другої. Це той самий момент, коли Московське царство остаточно перетворилось на Російську імперію. Російська культура від самого початку розвивалась як імперська культура.

Імперська культура — це не просто культура імперії. Вона сформована під потреби імперії й органічно розвивається, обслуговуючи її інтереси. Головний інтерес — домінування та контроль. Це стосується не лише російської імперської культури, а й будь-якої іншої подібної — британської, французької, німецької. З одного боку, саме на імперський період припав час розквіту англійської чи французької літератури, а з іншого — це робилось коштом пониження, нівелювання культур залежних народів. Повноцінні люди, повноцінні персонажі, не залежно від того, позитивні чи негативні — це завжди представники імперського народу. Тільки вони мають право на весь спектр людських почуттів, тільки вони можуть бути справжніми героями, мучениками, святими. Тільки вони можуть творити міф про справжніх людей і справжню націю. Тубільці — це завжди масовка, обслуга, прямо чи опосередковано. Це люди, яких позбавили повноцінного «Я», які не можуть так само відчувати і жити, як представники імперського народу, а лише підкреслюють його велич. В імперії формується і постійно відтворюється ситуація культурного домінування одних груп населення над іншими, культивується вищість одних та неповноцінність інших.

Важливо також зазначити, що кожна культура схильна до ієрархічної побудови. Особливо це видно на прикладі літератури. Так, в англійській (і західноєвропейській загалом) літературі письменник номер 1 — Шекспір. А в російській — Пушкін. І хоча за стандартами європейської літератури ХІХ століття Пушкін — письменник середньої руки, це ніяк не впливає на його статус у межах російської культури. Пушкін залишається точкою відліку для всіх інших російських прозаїків/поетів.

У межах російської імперської культури український письменник, якщо він, як Гоголь, не русифікується і не починає писати в імперському дискурсі (іншими словами, не приймає імперську ідентичність), ніколи, ні за яких обставин не може посісти достойного місця. Шевченко, письменник номер 1 української літератури і культури загалом — це антиГоголь, людина, що свідомо і принципово пішла проти російського імперського культурного дискурсу. Шевченко не прийняв імперську ідентичність, натомість створив новий міф про Україну — і таким чином став батьком нової нації та нової культури. Не випадково його так ненавидів Бєлінській.

Від часів Шевченка і Бєлінського і донині нічого принципово не змінилося. Українці чекають від російської ліберальної інтелігенції підтримки своїх прагнень, уперто не бажаючи розуміти елементарної речі — російська ліберальна інтелігенція не менш імперська, свідомо чи несвідомо, ніж силовики із ФСБ, уже через те, що вона є носієм російської імперської культури, яка залишається імперською до останньої крапки у букварі.

Що собою становить культурний продукт «слуг», яким вони годували населення 5 років війни? Це провінційна російська культура серед тубільного населення окраїни імперії. Малоросійщина. Населення сприйняло цю культуру як свою. Заради чого ж тоді боротись? А отже, справжні вороги — це ті, хто закликає до опору. Українські патріоти. І танків виявилось не потрібно — спрацювали письменники.

Українська національна культура повинна забезпечувати внутрішню єдність народу, його опірність до маніпуляцій, здатність до виживання в умовах агресії. Немає більше жодних інших засобів, що могли б це гарантувати. НАТО, США, а тим паче Європа — це не більше, як допоміжні інструменти, які не працюють, коли нема головного — внутрішнього налаштування нації на боротьбу за власне існування.

Чи зможуть українці забезпечити створення такої культури, перебуваючи у стані гібридної культурної окупації? Відповідь на це питання буде відповіддю на питання, чи буде існувати Україна.

На мою думку, зараз, принаймні, очевидно одне — якщо ми хочемо вижити як нація, необхідна сильна відповідь на капітулянтські дії влади і деморалізацію суспільства. Слабкість у будь-якій обгортці більше не працює. Настає час українського націоналізму і питання в тому, яким він буде. Якщо примітивним і деінтелектуалізованим — справи кепські. Потрібна саме інтелектуальна націоналістична сила, партія чи рух, яка зможе запропонувати наявність двох складових — захист та розвиток. Створення такої сили — виклик, на який необхідно дати відповідь.