«Майже українці»: з історії русинської ідентичності. Частина 3. Греко-католики: від Хмельницького до Австро-Угорщини

Подібність і спорідненість мов сама по собі ні до чого не зобов'язує. У XIX столітті, коли почали формуватися сучасні національні держави Європи, населення Німеччини та Італії розмовляло численними діалектами, носії яких насилу розуміли один одного, а загальнонаціональна мовна норма для багатьох виглядала штучною, і в школах її доводилося впроваджувати буквально з-під палки. Навпаки, голландська і французька мови в Бельгії майже не відрізняються від тих, якими розмовляють у Франції й Нідерландах, проте ж бельгійці не захотіли бути частиною ані тієї, ані іншої — з причин культурних, економічних, релігійних і ще багато яких. Ну, приклад британців і американців уже просто банальний.

Тут у дію вступає фактор, для якого відносно недавно гуманітарії придумали маркер «ідентичність». Він означає, що якщо формується якийсь народ, етнічна спільність, то у неї має бути своє «обличчя», свої закони, своє неписане розуміння того, чому «ми» — такі, а «вони» — інші, бачення спільного минулого і якоюсь мірою навіть спільного майбутнього.

Для української ідентичності ключовою подією стала війна Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої середини XVII століття. Якщо до того термін «Україна» був скоріше регіональним і позначав відносно невелику територію України сучасної, то після повстання Богдана слово «українець» стало ключовим моментом ідентифікації для тих, хто не хотів залишатися з католицькою конфедерацією, яка занепадала, а шукав себе в новій православній козацькій спільноті — яку, щоправда, сусіди не поспішали визнавати окремою державою. Ідентичність продовжувала зберігатися і зміцнюватися навіть після Переяславського поглинання України Московською Руссю (під виглядом захисту «православних братів»). За українською ідентичністю стояли не лише «тот же русский язык, испорченный польским», але також культурна спадщина, яка в той момент перевершувала московську — в духовній літературі, архітектурі, живопису, іконопису, музиці, в загальному рівні грамотності населення. Після Переяславського поглинання старі терміни «Русь» і «руський» хоча й жили в народній пам'яті, але дедалі більше сприймалися саме як архаїчні, історичні (що видно, наприклад, з того, як їх уживали в політичному памфлеті «Історія русів» кінця XVIII століття).

А що ж греко-католики на польських, а тим більше мадярських землях? Вони ж хоча і говорили «по-нашому», однак під визначення «православних» не підходили, та й Хмельницького у війні не підтримали.

Але тут у дію втрутився ще один фактор, завдяки якому українська ідентичність продовжувала рости й розширюватися ще кілька століть після Богдана.

Втратою України не закінчилися лиха Речі Посполитої — держава, яка мало не припинила існування внаслідок «шведського потопу», увійшла в затяжну економічну кризу. Результатом цих потрясінь стало зростання релігійної нетерпимості, через яку навіть місцеві греко-католики стали для поляків виглядати як «ті самі українці, тільки збоку» — їх піддавали різним утискам поряд зі звичайними православними. Аналогічні процеси відбувалися й на Закарпатських землях, якими володіли угорські феодали — для них місцеві слов'яни греко-католицького віросповідання мало чим відрізнялися від українських або навіть московських православних: яка різниця, щось там белькочуть незрозумілою мовою і взагалі холопи.

Ані Річ Посполиту, ані угорців подібна нетерпимість не врятувала. Спочатку, не встигнувши звільнитися від турецького панування, угорці потрапили під владу австрійців (разом із підлеглими закарпатськими слов'янами), а до кінця XVIII століття стався поділ Речі Посполитої між Росією, Німеччиною й Австро-Угорщиною, причому греко-католицьке населення опинилося в основному у складі останньої. Таким чином, в Австро-Угорській імперії зустрілися носії близькоспоріднених діалектів Галичини і Закарпаття — гуцули, бойки, лемки — і задумалися, як себе називати і до якого народу себе віднести.

Чому саме на межі XVIII-XIX століть склалася проблема етнічної ідентичності? Кріпосне землеробство було економічно далеко не ефективним способом виробництва, але до часу інших не було. Поступова індустріалізація принесла з собою недороге книгодрукування (принаймні, до кінця XIX століття селяни вже точно могли собі дозволити масову друковану продукцію), а також міграцію населення й поступовий відрив його від землі. Раніше людина відчувала конкуренцію тільки на рівні кланів власного села — виявилося, що світ навколо величезний і недружній, і скрізь живуть конкуренти. Врятуватися від них можна, тільки об'єднавшись зі «своїми», а «своїх» якось треба визначити. Звідси й зростання націоналізму в Європі саме в XIX столітті — до цього навіть не замислювалися над тим, що таке «нація», важливо було, на землі якого феодала ти жив.

Серед греко-католиків в Австро-Угорщині, які розмовляли «нашими» діалектами, поступово склалися три течії.

Українофіли («народовці») говорили: дивіться, по той бік кордону, у «Малоросії» під росіянами, живуть такі самі «наші», як і ми самі. Їхні діалекти дуже схожі на наші, ми можемо зрозуміти їх без перекладу. Єдина відмінність між нами — це релігія: ми головним чином греко-католики, там — православні. Але ви ж самі бачите — хіба є у них вибір? Цар Микола I в середині XIX століття, так само як і Сталін через століття, примушував на своїй території греко-католиків переходити у православ'я.

Москвофіли, навпаки, зауважували: українська мова або «малоросійське наріччя» — це лінгвістичне питання, але без держави це не більше, ніж безправний діалект. Чи є українська держава? Її немає. Ось Російська імперія — сильна держава, яка вже простягнула руку допомоги «братам» на Балканах, у Сербії та Болгарії. Ми можемо в побуті говорити рідною говіркою, але літературна мова повинна орієнтуватися на московські стандарти, тому що в цьому жорстокому світі маленькі народи не виживають — тільки великі імперії.

Нарешті, «місцеві» казали: дайте нам спокій із вашою «розбудовою націй», ми просто хочемо спокійно жити на своїй землі. Нехай влада нам не заважає вчити церковний катехізис і молитися рідною говіркою, а ми за це будемо вірними підданими Його Величності Франца-Йосипа.

Перший рух представляла в основному інтелігенція, другий складався приблизно наполовину з інтелігенції і священиків, а в третьому священики переважали (відповідно, за політичними поглядами «народовці» були найбільш радикальними, а «місцеві» – найбільш консервативними). Але межі поміж трьома течіями були дуже умовними і розмитими, часто бувало так, що один і той самий письменник або культурний діяч встигав побувати прихильником і того, і другого, і навіть третього – а іноді вже і після його смерті історики замислюються, «чий» же він був, врешті-решт?

Але якщо для карпато-української громади всі три течії були «внутрішньою сімейною справою», то для влади було дуже важливо, «хто є хто». Причому в австрійській частині імперії (до якої належала більша частина Галичини) влада дивилася на ці ідентичності принципово інакше, ніж в угорській частині (де знаходилася і майбутня Закарпатська область). У Галичині влада поставила на «українофільський» рух (як «менше зло» порівняно з «москвофілами»). В угорській же частині влада наполегливо культивувала окрему «русинську» ідентичність, яку підтримали як «місцеві», так і — з деякими застереженнями — «москвофіли». Чому так вийшло?

Про це розповімо в наступній частині.