«Майже українці»: з історії русинської ідентичності. Частина 4. Три ідентичності до Першої світової війни

Із першою, другою і третьою частинами матеріалу можна ознайомитися тут, тут і тут.

В Австрії головною дошкульною проблемою для влади були поляки, які опинилися її підданими внаслідок недавнього поділу Польщі. Їх було багато, і вони звикли, щоб до їхніх прав ставилися з повагою. Оскільки українська ідентичність спиралася на пам’ять про війну Хмельницького проти поляків, австрійці вирішили: це було саме те, що треба, аби протиставити полякам і нейтралізувати їхню «деструктивну» діяльність.

«Австрійському генштабу» (який, згідно з московськими пропагандистами, нібито винайшов українську ідентичність) навіть не треба було напружуватися: українська література на підлеглих Австрії землях існувала, на неї був попит, вона навіть проникала потайки через кордон на територію сусідньої імперії, де гербом теж був двоголовий орел, і де українців було набагато більше. Отже, було що (і кого) протиставити полякам.

Що ж до галицьких москвофілів, то їхній рух пережив розквіт у середині століття, коли йшли революції у Європі, але ближче до кінця століття радше йшов на спад. Якщо навіть Іван Франко (і низка інших значних фігур) спочатку симпатизували москвофілам, то з часом до них стало доходити: царську імперію «брати по той бік кордону» цікавлять лише як спосіб розхитати Австрію, не більше того. Книжки, опубліковані в Австрії москвофілами російською мовою, в Росію пробивалися дуже важко, через цензуру, ну а ставлення влади до української мови в «Малоросії» було відомо яким (тим, кого детально цікавить історія русифікації України, від Петра і до СРСР, рекомендую блог tipa_bandera, де ключові події русифікації та боротьби за збереження української мови добре задокументовані).

«Місцева» ж ідентичність серед освічених греко-католиків Австрії взагалі не користувалася успіхом — винятком були хіба що селянські громади лемків. Товариство сприймало їх як найбільш відсталі й консервативні, загалом вони такими і були, особливо на тлі жителів індустріально розвинених регіонів імперії. В австрійській частині імперії «старорусини», спочатку численні, незабаром майже повністю перекочували в табір «москвофілів».

Зовсім інакше були справи в угорській частині імперії. Тут найважче довелося українофілам, а боротьба за вплив ішла в основному між москвофілами і «місцевими». На те було кілька причин.

По-перше, зіграли роль низький рівень освіти і низька мобільність населення порівняно з Австрією. Це для інтелігента Івана Франка сюжети Шевченка і Нечуя-Левицького із «закордонної України» сприймалися як майже свої, майже рідні. А ось для жителя закарпатського села «Кобзар» був малозрозумілою екзотикою, на кшталт розповідей про життя індіанців; проблема була не тільки в іншому діалекті, а й у тому, що реалії, які описував Шевченко, були закарпатцям не завжди зрозумілі. Як можна вважати «своєю» далеку і закордонну Полтавщину, якщо навіть сусіднє село — не зовсім «свої» (в карпатських селах подекуди досі беруть у дружини в основному односельчанок, а одружитися на дівчині з іншого села — сенсація, про яку говоритимуть роками).

Це не означає, що українофілів у Карпатах узагалі не було. Їх чисельність поступово зростала, а пізніше, в XX столітті, саме з їхніх лав вийшли бійці Карпатської Січі, які героїчно билися за український вибір свого краю проти угорців, а потім влилися в рух ОУН (Мельника). Проте у XIX столітті їхні ідеї здавалися більшості селян Закарпаття занадто відірваними від карпатських реалій.

По-друге, зіграла роль досить сувора асиміляційна політика угорців. Навіть прогресивна, начебто, Угорська революція 1848–1849 років насамперед узялася за будівництво «великої Угорщини», заявивши претензії на всі землі, якими заправляли спадкові феодали угорського походження. «Борці за свободу Угорщини» були навіть більш радикальними, ніж імперія: якщо для імперської влади досить було просто стягувати податки з підданих слов’ян, то революціонери не сумнівалися, що місцеві слов’яни повинні були згодом перетворитися на угорців і перейти на угорську мову. Саме тому карпатські слов’яни радісно вітали війська Миколи І, які прийшли на допомогу Віденському урядові, щоб придушити революцію — і при цьому розмовляли більш-менш зрозумілою для них мовою. Офіцери розмовляли російською, а серед простих солдатів 2-го, 3-го, 4-го і 5-го корпусів було багато українців. Особливо швидко з миколаївськими військовими мову знаходили священики, завдяки знанню церковнослов’янської.

Одним із цих священиків був Олександр Духнович, який прославився тим, що багато зробив (часто за власний кошт, або займаючись активним збором громадських коштів) для поширення грамотності серед карпатських селян. У наші дні в словацькому Пряшеві та певною мірою в українському Ужгороді ім’я Духновича — такий же символ місцевої ідентичності, як Франко — в Західній Україні, а Шевченко — для української культури загалом. Саме Духнович ввів в обіг слово «русин» як позначення етнічної ідентичності карпатських слов’ян, яку він сам же активно конструював. Те, що Закарпаття до складу Київської Русі ніколи не входило, для концепції Духновича не дуже важило — йшлося про уявну, ідеальну «Русь, близьку за духом і мовою», приблизно так само, як Римська імперія була ідеалом для створеної в той самий час Румунії.

У творах Духновича очевидна думка: не бійтеся, карпатські русини, ви не маленький народ, у вас є могутній захисник. Якщо вас угорці ображатимуть, Москва прийде і наведе лад, як 1849 року! (Між рядками малося на увазі, що на українофілів сподіватися — марно, це друзі австріяків).

Що ж стосувалося мови, то Духнович вважав, що діалектів у Карпатах — надміру багато, тому потрібно орієнтуватися на якусь ідеальну слов’янську мову. Такою мовою для нього (як і для москвофілів в австрійській Галичині) було «язичіє» — штучна суміш російської мови з карпатськими словами.

Щойно серед москвофілів з’явилися такі сильні фігури, як Духнович, частина «місцевих» перейшла на москвофільські позиції. Парадоксом може здатися велика кількість серед «москвофілів» греко-католицьких священиків — таких, як Духнович. Ці священики, очевидно, воліли заплющити очі на те, як їхніх побратимів по вірі в Російській імперії примушували переходити в православ’я — образа на угорців і недовіра до занадто ліберальних і «безбожних» українофілів здавалися їм актуальнішими, а крім того, православні священники користувалися тією ж церковнослов’янською мовою, яку і греко-католики використовували у своєму богослужінні.

Утім, симпатії до Москви охопили не всіх карпатських слов’ян. Була й інша частина, яких противники презирливо називали «мадяронами», звинувачуючи в асиміляторських настроях. Самі «мадярони» в реальності здебільшого зовсім не поспішали трансформуватися в угорців — вони дозволяли собі переказувати Святе письмо на місцевих говірках своїм парафіянам, іноді навіть видавали на місцевих діалектах літературу розважального характеру. Але гріхом «мадяронів», з точки зору промосковської течії, було те, що вони не морочилися такими питаннями, як етнічна ідентичність або пошуки союзників серед братів-слов’ян. Тому й угорська влада до «мадяронів» особливих претензій не мала.

Я зазначив би, що залежно від поворотів політики у Будапешті одні й ті ж особи могли виступати то з москвофільськими, то з «мадяронськими» гаслами. І взагалі, оскільки карпатські русини були відносно невеликою етнічною групою, розбіжності в їхньому середовищі радше виглядали як «внутрішня сімейна справа», яку стороннім важко зрозуміти. Певне порозуміння між «місцевими», «мадяронами» і «москвофілами» було навіть із приводу мовного стандарту. Навіть ті, хто пропонував викладати серед русинів-лемків місцеві діалекти, а не російську мову, все одно орієнтувалися на церковнослов’янські стандарти, на консервативну орфографію з «ятями».

Із книжок, опублікованих тієї пори на карпатських-русинських діалектах, видно неозброєним оком — карпатські говірки були майже незрозумілі для «москалів», зате, хоча і з труднощами, їх могли зрозуміти українці (кому цікаво, може знайти чимало прикладів у бібліотеці русинської літератури XIX століття, яку зібрав Ігор Керча). А діалектів було дуже багато. Один з ідеологів «русинства» Гіадор Стрипський писав: «Бийтеся в груди, а признайте, что знаете хиба язык свого села або околицѣ, а вже дальше не засѣгаете» (джерело).

Щойно почалася Перша світова війна, «москвофільство» в Австро-Угорщині зникло як фактор, завдяки чому в австрійській Галичині поступово перемогла українська ідентичність, а в угорському Закарпатті набирала силу «місцева» ідентичність, яка, втім, успадкувала від Духновича і москвофілів самоназву «русини».

Далі буде.