Вибори як жнива: чому ЗМІ розміщують «джинсу»

Замовні матеріали, або «джинса», в українських ЗМІ — досі звична практика. Навпаки, багатьох дивують і сприймаються як «білі ворони» ті медіа, які не практикують розміщення «джинси», особливо під час виборчої кампанії та незадовго до її офіційного початку. Адже цей період для низки ЗМІ — своєрідні довгоочікувані «жнива», а замовні політичні матеріали — інструмент для заробітку додаткових коштів, які допоможуть редакції довше і краще протриматись на плаву…

Роками тривають розмови про те, що ЗМІ мають подавати свої матеріали чесно та неупереджено, проте й надалі бачимо безліч таких публікацій — без маркування словами «Агітація», «Політична реклама» чи «На правах реклами», без дотримання основних принципів журналістики (неупередженість, достовірність, баланс думок…), часто також без передбаченої законом офіційної угоди між редакцією ЗМІ та кандидатом чи політичною силою про розміщення матеріалу і про оплату за це з коштів виборчого фонду.

І всі ніби звикли, що споживачеві інформаційних послуг друкують «джинсу», видаючи її за актуальні матеріали, новини. Замовник нерідко розраховується за це готівкою або іншими корупційними способами, а споживач замість об’єктивного збалансованого погляду отримує однобоку позицію, тобто брехню або напівправду.

Звісно, свідомий читач або глядач може обирати інші ЗМІ, які, на його думку, є більш об’єктивними. А «джинсовим» медіа ставити питання на кшталт: «Як вам не соромно? На чиєму ж ви боці — політиків чи народу?». Але варто почути й думку тих, хто каже, що й раді б відмовитись від «джинси», але…

Візьмімо за приклад регіональні газети. Як відомо, більшість комунальної преси (так званих районок, тобто газет районних рад і РДА, обласних газет, що належали обласним радам і ОДА, газет міських рад) пройшли процедуру роздержавлення. Ентузіасти цього процесу голосно заявляли, що «роздержавлення принесе самостійність», що такі ЗМІ стануть тепер не обслуговуючим персоналом адміністрацій, а «гравцями на медіаринку»… Про скорочення штатів у роздержавлених редакціях такі ентузіасти говорили вже менш голосно. Бо, як зазвичай у нас трапляється, обіцяної великої підтримки ні з боку держави, ні з боку «колишніх господарів» такі газети (та й колишні комунальні телеканали) не отримали, натомість утратили фінансування, а дехто ще й утратив матеріально-виробничу базу. Яку ж свободу отримали натомість? Певно, трохи більшу свободу у виборі замовників, на користь яких доводиться «джинсувати».

Наївно було б вірити, що замовні матеріали про місцеву владу в таких ЗМІ зникнуть одразу після роздержавлення. Дуже часто вони є і надалі, але вже не як вдячність за щорічне фінансування комунального ЗМІ окремим рядком у бюджеті органу місцевого самоврядування, а як матеріали в рамках угоди про висвітлення діяльності органу місцевого самоврядування. Іноді треба похвалити і поза рамками цієї угоди, щоб ОМС залишався прихильним і не відмовився ту угоду укласти.

А якщо місцеві представники ОМС ангажуються у виборчий процес? Логічно, що на їхньому боці в цей процес занурюється і роздержавлена газета — тепер «незалежна». Звісно, є і приємні винятки — зразки незаангажованості, «неджинсовості». Але в таких випадках редакція або дуже талановита і творить якийсь суперцікавий інформаційний продукт, за який у неї є передплатники, або вона має певного суто бізнесового інвестора та процвітає за рахунок комерційної реклами. Та це поки той бізнесмен не вирішить піти в політику…

Звісно, ЗМІ мусить заробляти, і з однієї лише передплати важко покрити витрати на зарплату, друк чи зйомку, розповсюдження, техніку. А якщо ще й очільник ЗМІ хоче не лише зарплату своїм підлеглим підвищити, а й собі машину купити чи дачу добудувати — ну як тут відмовитись від «джинси»? Щоправда, в позавиборчий період на замовні матеріали політичної тематики звертають менше уваги і прирівнюють до комерційного «замовлення».

Тоді медійник наче пам’ятає собі законодавчу мантру про те, що «інформаційний, авторський чи редакційний матеріал, у якому привертається увага до конкретної особи чи товару та який формує або підтримує обізнаність та інтерес глядачів (слухачів, читачів) щодо цих особи чи товару, є рекламою і має бути вміщений під рубрикою «Реклама» чи «На правах реклами»…» (ч. 3 ст. 9 Закону України «Про рекламу»). Але лише в моменти особливого загострення сумління іноді маркує такі матеріали зірочкою чи малопомітною літерою «р» (неналежне маркування). Ігнорує законодавчу норму про те, що прихована реклама заборонена, і ЗМІ вважає, що «іноді можна» просто в новинах поінформувати про новий торговельний центр, нову лінію сирів чи нового або старого політика.

А ось у період офіційно визначеного агітаційного процесу «джинсувати» ще важче, бо до закону про рекламу додається ще й дія законодавства про вибори, і порушувати вже доводиться їх обидва. Як відомо, порушувати легше гуртом, тобто спільно із замовником, який теж вважає, що заборона включати передвиборчу агітацію до новин та інформаційних програм, також вимога відокремлювати таку агітацію від інших матеріалів — це порожні слова, не варті уваги. А ще ж є вимога укладати угоду і брати кошти за розміщення політичної реклами лише з виборчого фонду певного кандидата чи партії. Та й вимога щодо маркування діє «з подвійною силою»…

Проте ж чітко вказано у ч. 5 ст. 51 Виборчого кодексу України про те, що прихована передвиборна агітація, розміщення або поширення матеріалів передвиборної агітації, не позначеної відповідно до вимог цього Кодексу, заборонені. Реклама друкованих видань (газет, журналів, книжок), інших товарів і послуг із використанням прізвищ чи зображень (портретів) кандидатів, назв чи символіки політичних партій – суб’єктів виборчого процесу вважається передвиборною агітацією. До неї також належить використання символіки (гімну, прапора, розпізнавального знаку, девізу) або логотипів партії – суб’єкта відповідного виборчого процесу, використання передвиборних слоганів, гасел кандидатів, партій (організацій партій) – суб’єктів відповідного виборчого процесу, а так само повідомлення про проведення видовищних чи інших публічних заходів на підтримку партії, кандидата або про підтримку зазначених заходів кандидатами, партіями (організаціями партій) – суб’єктами відповідного виборчого процесу, а також привернення уваги до участі у таких заходах партій чи певних осіб як кандидатів.

Та уявімо ситуацію, коли представник кандидата, зацікавлений заплатити не з виборчого фонду, а з конверта, приносить редакторові певний матеріал для друку. А редактор ставить умову: розмістимо лише через виборчий фонд і лише з маркуванням «Політична реклама». Можливо, це буде їхня остання зустріч. Очільник ЗМІ може забути про підвищення зарплати своїм журналістам, а представник кандидата піде до такої редакції, яка не відмовиться поставити два десятки «джинсових» матеріалів без маркування в один номер. Так, не впродовж місяця, а в один номер, і це не перебільшення, а реальне «досягнення» однієї вінницької газети 2014 року…

Тим паче, наївно вимагати не «джинсувати» від тих ЗМІ, які належать політикам. Якби вони були офіційно зареєстровані як партійні медіа, то могли б не дотримуватись вимоги про укладання угоди та надходження коштів за друк агітаційних матеріалів лише з виборчого фонду, також могли б спокійно не маркувати політичну агітацію, бо і так було б зрозуміло, що вся ця газета (чи сайт) — одна суцільна агітація. Але виходить, що у статутних документах таких ЗМІ немає згадки про заснування партійним осередком, але доводиться бути партійним, бо як же відмовиш власникові?

Тому якщо редакція хоче бути справді вільним гравцем на медіаринку, хоче «поширювати повідомлення про перебіг виборчого процесу, події, пов’язані з виборами, базуючись на засадах достовірності, повноти і точності, об’єктивності інформації та її неупередженого подання»; «не допускати замовчування суспільно необхідної інформації, що стосується цих подій, якщо вона була їм відома на момент поширення інформації»; «збалансовано висвітлювати коментарі всіх партій та кандидатів у депутати щодо подій, пов’язаних із виборами», то треба або заручитись підтримкою передплатників (їхня кількість невпинно зменшується, бо ж «усе це є в Інтернеті»), або навіть жертводавців (як це практикують суспільні ЗМІ в багатьох країнах з усталеною демократією), або отримувати дохід зі ще якихось джерел, або знайти собі такого інвестора/власника, який буде фінансувати, не вимагаючи порушувати журналістські стандарти.

Здається, відповідь на питання «Хто в цьому винен?» більш-менш зрозуміла — це і редакції ЗМІ, і замовники, які хочуть «піаритися» непрозоро, і держава, яка не забезпечує виконання законодавчих норм, і користувачі, які все ж споживають такий інформаційний продукт. А що ж робити? Певно, відповідь класична та універсальна для багатьох галузей: покарання, заохочення та просвітницька робота.