Управління заощадженнями: Сінгапур та анти-Сінгапур. Перший варіант

Ця стаття — про економічне диво в Сінгапурі, але в ній жодного слова не буде про Лі Куан Ю. Точніше, ми обмежимося твердження, що він був геніальним політиком. Решта тексту присвячена цифрам і фактам щодо фінансових ресурсів для економічного дива та інструментам для їх накопичення і використання.

Тим, хто не любить тексти, в яких багато цифр і сухих фактів — читати не рекомендую. Але про фінансові показники по-іншому не розказати.¹

Усім відомо, що в момент набуття незалежності у 1965 році Сінгапур був бідною країною третього світу. Усім відомо, що подолання бідності досягається шляхом економічного зростання і розвитку, а для цього потрібні капітальні інвестиції. Емпірично доведено: рівень інвестицій має бути, принаймні, на рівні чверті ВВП і вище.

Основні показники інвестиційного процесу в Сінгапурі в перші 20 років незалежності наведені в таблиці 1.

Як бачимо, після 1968 року рівень інвестицій стабільно перевищував поріг у чверть ВВП. Понад те, з 1970 року цей рівень постійно був близько 40% від ВВП. Подібну картину ми бачимо в Китаї наприкінці ХХ і на початку ХХІ сторіччя.

У будь-якій країні — навіть у такій маленькій як Сінгапур, який у рік набуття незалежності налічував 1,9 млн жителів, менше за нинішню Харківщину, — основним джерелом інвестицій є внутрішні заощадження. Як бачимо, до 1971 року рівень валових заощаджень тут був недостатнім, жодного разу не перевищивши 20% від ВВП.

Але темпи зростання були стабільно високими, більше 10% щороку. Це сталося завдяки двом факторам — низькій стартовій базі та значним надходженням інвестицій з-за кордону.

У середині 1970-х років ситуація змінилася, рівень заощаджень перевищив 30% від ВВП, а на початку 1980 років — 40% від ВВП. У цей період Сінгапур мав найвищий рівень заощаджень у світі. Таким високим він залишився й понині (у 1990-2010 роках на рівні близько 45%, що приблизно вдвічі-втричі вище, ніж у нас в Україні).

Ще раз про Сінгапур

Лі Куан Ю всі згадують. А чим цей досвід може нам допомогти (або ні)?

Вадим Новіков

12:00 20.11.2021

Такий обсяг внутрішніх заощаджень покривав більше 90% валових інвестицій, які в той період далеко перевищили 40% від ВВП. Ця ситуація — найвищий у світі рівень внутрішніх заощаджень і рівень валових інвестицій — забезпечила високі темпи зростання на багато років поспіль. Результатом став прорив, що дав назву книжці: «Із третього світу у перший».

Найвідомішим інструментом внутрішніх заощаджень був і є Центральний ощадний фонд (ЦОФ) Сінгапуру, який виник за 10 років до незалежності як державний накопичувальний пенсійний фонд. У 1968 році уряд ухвалив рішення, що перетворило пенсійний фонд на ощадний, а саме — дозволив використання заощаджень на придбання житла.

У 1965 році Сінгапур отримав незалежність, так би мовити, мимоволі. Населення здебільшого складалося з іммігрантів, переважно китайців, тому малайські націоналісти не мали шансів отримати тут владу і виключили Сінгапур з федерації. Він вважався економічно нежиттєздатним, особливо у разі повернення іммігрантів на батьківщину.

Одним із запобіжників такого сценарію було політичне рішення: надати права власності на житло якомога більшій кількості мешканців, а кошти для цього взяти в першу чергу з ЦОФ.

Житло будувала держава в рамках державної програми розвитку. Зараз цим житловим фондом управляє державна компанія, яка його збудувала. Тепер 80% мешканців Сінгапуру проживають у таких збудованих державою квартирах. Ще 10% найбільш забезпечених мешканців володіють житлом, збудованим приватними забудовниками, і тільки 10% населення мешкають в орендованому житлі.

Нині кошти, накопичені в ЦОФ, дозволено використовувати на пенсії, на придбання житла, на лікування й освіту. Внески до ЦОФ є обов’язковими для кожного роботодавця і робітника. Внески розподіляються на три рахунки: пенсійний, медичний, на житло й освіту. Все у пропорції, встановленій нормативно.

Спочатку внески становили 10% від заробітної плати, з них працівник мав внести 5%. З 1968 року внески зросли до 16%, по 8% з кожної зі сторін. У середині 1980-х років внески до ЦОФ зросли до свого найвищого рівня — 50% від зарплати (по 25% з кожної сторони). Нині вони становлять 37%, з яких працівники вносять 17%, а решту — роботодавці.

На початку незалежності роль ЦОФ у національній фінансовій системі була незначною: близько 10% валових заощаджень, що менше 2% ВВП. Постійне зростання ролі ЦОФ за 20 років призвело до того, що в ньому акумулювалося близько чверті валових заощаджень країни, що становило 12-13% ВВП (Таблиця 2).

Таким чином, у 1980-х роках заощадження до фонду становили приблизно таку частку ВВП, як валові заощадження в українському ВВП останніми роками.

Як їх використовували? Цілком і повністю на купівлю державних облігацій. При цьому ніякого вторинного ринку облігацій в Сінгапурі тоді не існувало — уряд не мав потреби не лише в ринку облігацій, а й у запозиченнях узагалі.

За перші 20 років бюджет Сінгапуру майже завжди (крім трьох років) був профіцитним. Тому випуск ОВДП запроваджували не для покриття дефіциту бюджету, а перш за все з метою утворити фінансовий інструмент для вкладання коштів ЦОФ.

У той період фонд тримав приблизно три чверті державних облігацій. Решту використовували банки і страхові компанії для формування ліквідного резерву відповідно до законодавства. Вторинний ринок ОВДП виник у Сінгапурі лише після 1987 року. Тільки наприкінці 1970-х років невелику частку коштів ЦОФ стали вкладати в акції компаній, контроль над якими належав державі.

Уряд вкладав кошти від продажу облігацій в інвестиційні проекти у сфері інфраструктури й житлового будівництва. Для цього створили спеціальні інституції — наприклад, Раду житлового будівництва і розвитку (Housing and Development Board), державну холдингову компанію.

Величезні заощадження в ЦОФ дозволяють забезпечити високий рівень державних інвестицій без інфляційних наслідків і без високих податків.

На момент здобуття Сінгапуром незалежності уряд володів (повністю або частково) різними місцевими компаніями, такими як Singapore Airlines і Singapore Telephone (зараз Singapore Telecommunications).

У рамках заохочення іноземних приватних інвестицій уряд протягом перших десяти років після здобуття незалежності придбав міноритарні пакети акцій у низці місцевих компаній — суднобудівній Keppel Shipyard, виробникові військової техніки ST Engineering, а також судноплавну компанію Neptune Orient Lines.

У 1974 році було створено спеціальну компанію Temasek для інвестування й управління державними активами, які раніше належали безпосередньо уряду Сінгапуру. Мета полягала в тому, щоб Temasek володів і керував цими інвестиціями на комерційних засадах. Це дозволило б Міністерству фінансів і Міністерству торгівлі та промисловості зосередитися на розробці й упровадженні політики.

У момент заснування уряд передав Temasek активи на 350 млн сінгапурських доларів. Зараз у його власності перебувають активи, вартість яких перевищує 400 млрд сінгапурських доларів. Крім того, в управлінні Temasek перебуває активів на суму понад 500 млрд доларів США.

Для порівняння: за даними Держстату, всі матеріальні активи в економіці України на початок 2020 року становили 4123 млрд грн, що за номіналом становить близько 150 млрд доларів США.

У результаті такої інвестиційної політики в Сінгапурі цілі галузі економіки повністю або переважно належать державі: авіатранспорт й аеропорти, морський транспорт і морські порти, оборонна промисловість, телекомунікації, житлове будівництво і виробництво будматеріалів, банки, громадський автотранспорт тощо.

Широка приватизація державних підприємства, яка практикувалася в сусідній Малайзії, в Сінгапурі не проводилася. Робота в державному апараті і державних компаніях тут вважається дуже престижною і високо оплачується.

Приватні інвестиції, в тому числі іноземні, превалюють у виробництві експортної продукції та у сфері обслуговування. Наприклад, товарний експорт на три чверті забезпечують компанії з іноземним приватним капіталом.

Досвід такого економічного зростання підтверджує деякі широко визнані тези, а деякі — спростовує. Приклад Сінгапуру підтверджує, що:

• прискорений розвиток економіки потребує валових інвестицій на рівні принаймні 30% від ВВП протягом принаймні 20 років поспіль;
• головним джерелом інвестицій, навіть у маленьких країнах, є внутрішні заощадження;
• прискорений розвиток вимагає заощаджувати принаймні чверть ВВП протягом двох-трьох десятків років поспіль;
• примусове заощадження доходів у державних ощадних або пенсійних фондах може бути ефективним інструментом розвитку.

Приклад Сінгапуру спростовує, що:

• для накопичувальних фондів (пенсійних, ощадних) потрібен розвинений фондовий ринок;
• держава завжди є неефективним інвестором, власником і менеджером.

Далі буде

¹ Цифрові дані про заощадження та інвестиції в Сингапурі у 1965-1984 роках взято зі статті Роджера Сендайлендса (Roger J. Sandilends) в журналі «Заощадження і розвиток» (Savings and Development, Vol. 16, No. 2 (1992))