Про що промовчав Денисенко

Цей текст уже вийшов на нашому Patreon. Будь ласка, підтримайте редакцію!

В мережі бомбить від спостереження радника голови МВС Вадима Денисенка. Той пропонує після війни заборонити чоловікам виїзд із країни впродовж трьох років. Ми б це не коментували, але надто багато уваги до фрази.

Бо вона влучила в нерв суспільства. Може здаватись випадковістю (і, найімовірніше, нею і є). Але окремі випадковості лише підкреслюють загальні тенденції. Одразу кажемо: ми не експерти з демографії. Ми — звичайні люди, які не тікали з держави зараз і не маємо планів щодо переїзду потім.

Почнемо здалеку. Коли люди говорять про зарплатню футболіста, вони можуть зовсім не цікавитись професійним спортом. Навпаки, їх цікавлять власні статки в порівнянні.

Коли люди, далекі від демографії, починають масово про неї говорити — це індикатор занепокоєння. І не такого, як в ООН, а справжнього. Щирого. Бо українцям боляче відчувати втрати, вони прагнуть жити в державі з майбутнім. А майбутнє важко уявити, коли навколо стає менше людей.

Цю занепокоєність варто зустрічати без сарказму. Треба говорити.

Якщо спустити чергову проблему на жартах чи суперечках, вона не розв'яжеться. І тоді трапиться найстрашніше: люди почнуть додумувати. Бо тривога лишилась.

Що ж для нас важливо прямо зараз? Те, що в Україні село вимирало ще задовго до початку повномасштабної війни. І задовго до окупації Криму. Це був процес, який закладав іще СРСР — і з цим жодним чином не боролись, аби хоча б пом’якшити ефект. Один автор — із Чернігова, інший — із Чернігівщини. Ми знаємо, про що говоримо.

Роками була вибудована певна система. Коли ти сидиш у селі, твій сусід поїде до Києва виконувати ту ж роботу. Так, він проїздить чотири години на день. Так, він рано постарішає. Так, його рано чи пізно вб’ють розхитані нерви — але заробить він більше.

Цьому процесу трохи завадила децентралізація. Гроші почали осідати на місцях, не йдучи в кишеню центральній владі. Йой, тобто в держбюджет! Але одна зміна в контурах регіонів не може змінити дещо глибше. Це наше ставлення до областей, які вкриті селищами. Вся увага прикута до міст. Це логічно, бо саме у мегаполісах живе політика… Але ми не мали права так робити.

Ця тенденція надто дорого коштувала. Аграрна держава наче забула, де схована її серцевина. А щоб претендувати на статус столиці стартапів, треба для початку провести детінізацію економіки. Це ми теж якось забули.

Тобто всі пхаються до обласного центра, або просто містечка побільше. Кому щастить — той у Київ одразу. Та все одно люди тікають із села.

Чому? Жити там немає особливої вигоди, все занедбане й тримається виключно на ентузіазмі місцевих жителів. Якщо його немає (а так часто буває), хочеться поїхати. Так лишаються спорожнілі хатки обабіч дороги. Ви минаєте їх трасою і навіть не помічаєте, адже поряд немає неонової реклами чи бодай якоїсь заправки. Так, їхали й проїхали.

Втім, навіть зараз село народжує активніше за міста. І це той фактор, який треба хоч трошки підтримати. Ну, якщо демографія турбує.

Не хочете радикального скорочення населення? Тут вам не допоможуть закриті кордони. Всі тупі (вибачте, легкі) рішення працюють рівно доти, поки з паперу не перейдуть на практику. Коли проблема визрівала роками, потрібне комплексне рішення. Інакше вона зрітиме далі й нас поховає.

Щоб вас втішити, зазначимо головне — у Європі та ж проблема. Це взагалі інтернаціональне лихо, із яким лише вчаться боротись.

Отже, нам є на кого подивитись. Вкрасти пару ідей.

Яскравий приклад — Чехія. Ось живеш ти в Празі чи Брно. Влітку думаєш: гайнути б у рідне селище з невимовною назвою, там гарно й працювати віддалено можу так само.

Здавалося б, слушна ідея! Але потім підкрадається реальність. Вона виглядає таким чином — будинок старий та занедбаний, бо тобі було влом туди кататись. Траву косити треба із батальйоном командос. Вікна застали вбивство ерцгерцога Фердинанда. Всередині будинку можна знімати фільми жахів, не витрачаючись на декорації та освітлення.

Тобто тобі є куди їхати, але їхати не хочеться. І не захочеться ще довго.

Бо кожен ремонт потребує коштів. А тут раз-два, новий айфон вийшов. Новий комп’ютер із новим процесором, новий гарячий тур. Або ти познайомився із гарною дівчиною. Коли одружились і народилась дитина — стало зовсім не до того.

Хоча кого ми обманюємо. Грошей на стару халупу й так не знайшлося б. То що робити в такій ситуації державі? Чехія продемонструвала, як досягти результатів.

Вона запровадила державну програму субсидій на ремонт сільських хаток. Тут можна перефразувати: держава хоче, аби ти хоч іноді катався до своєї сільської хатинки. Дорогою заправиш машину, купиш хот-дог на заправці. В селищі сходиш попити чаю, там наче якась кафешка дивом уціліла. Загалом, ти почнеш там хоча б з’являтись.

Для цього тобі треба поремонтувати будинок за смішні кошти. І все, ти почнеш кататись. Бо там тепер комфортно й не соромно в Instagram фоточку викласти.

Контракт підписуєш напряму. Якщо хтось одразу подумав про чергового депутата Толю Пищенка, який підпише на тендері 100 хатинок під ремонт для свого кума — ні, тут ця витівка не пройде. Для державного бюджету це дріб’язок. А об’єднати лоти в один тендер, аби хоч вкрасти з шістьма нулями, вже не вийде. Що вкрадеш із однієї хати? Мішок цементу?

Для чехів це питання рівномірності розселення людей. Для нас — один з аспектів виживання та повоєнної відбудови. Бо наше село цього дуже, дуже чекає.

Україна стала країною міст, а має берегти село. Навіть якщо люди не хочуть. Після війни буде багато проблем. Якщо ми хочемо їх позбутись або хоча б пом’якшити, треба думати про село вже зараз. Від того, наскільки там можна жити, буде залежати й темп нашого відновлення. Інфраструктура. Освіта не в сільській шаразі. Пропозиції на ринку праці. Доступ до медицини, яка не нашкодить більше, ніж допоможе. Все це важливо.

Закриєте кордони — лише збільшите корупцію. Хочете, аби люди не тікали? Пора робити для цього умови, а не сподіватись плювком у стелю.

А виїзд Денисенко може своїй мамці перекрити. Удачі йому!