Криза коригувальника
Цей текст уже вийшов на нашому Patreon. Будь ласка, підтримайте редакцію!
СБУ заарештувала в Кропивницькому чергового горе-навідника. Мріяв собі дядько про Росію і наближав її владу всіма доступними методами. Тобто коригував вогонь.
Здавалося б, що тут нам у новинку? Начебто й нічого. Однак люди часто запитують у чатах, коментарях і навіть в особистих повідомленнях: як же так, чому досі всіх цих виродків не переловили?
Навіть не знаю, що відповісти. Хоча стоп. Знаю! Бачте, навідники все ще є, і звичайних ждунів вистачає серед нас. Кажу про це легко і невимушено. Так, проблема була і є. Чи «буде» — питання до нас. Адже здивування моїх співгромадян може бути пов’язане лише з одним фактором.
Легко повірити, що ти переміг усередині країни. Щоправда, це не зовсім так.
Давайте я на льоту назву одразу три фактори, які допомагають агентурі ловити хвилю і йти проти нас. Перший — політичний.
Якщо бачити внутрішню перемогу як нездатність РФ заявитися в Київ — це круто. Тільки ми не перемогли свою внутрішню заразу. І криза навідника не стала його крахом. Пані та панове, ну яке «перемогли»? Так, змусили їх ненадовго замовкнути, поки розбиралися з іншими справами. У нас у Верховній Раді досі перейменована ОПЗЖ сидить і ніжки звісила. Політика свідчить: ми не лікуємося.
Другий фактор — кордон. Він перекритий, але якось дивно і неправильно. У підсумку виходить стимул для «ватника», який може накоїти тут усякого і врятуватися у рідній йому імперії.
У Росії зараз живе такий собі Семченко, гроші заробляє у Соловйова за допомогою занудної програми «Выживший» (не плутати з фільмом, де Ді Капріо). Це шепеляве опудало було тут. Як утекло, як перейшло кордон і опинилося в РФ — не маю поняття. Тільки російська агентура, що притихла в Україні, все це бачить інакше. Мовляв, можна наламати дров будь-якого розміру, а потім тихенько змитися.
Юрій Дудкін, чули про такого? Права рука і ліве яйце Медведчука в плані ідейного наповнення. До нього нещодавно ходили представники СБУ. Потім мсьє затих і... Знову винирнув у Росії. І його приклад гірший за Семченка. Більше накоїв.
Поки кордон не на замку, втрачати береги агентура буде дуже часто. Хоча б тому, що сподіватиметься підняти грошей на нашій крові і так само звалити в РФ.
Фактор третій — ЗСУ тут не допоможуть. Їхня війна на фронті, в тилу лад навести мають безпосередньо цивільні.
Дивіться, як це працювало раніше.
У січні 2022 року «ватник» Стьопа бачить себе гауляйтером Львівської народної республіки, яку годує з руки Кірієнко. Візія міцна. Заради неї він іде на низку злочинів проти нашої держави.
Далі березень-квітень. Вступає фактор ЗСУ. «Ватнику» показують, що росіян кришать, хоч наші бійці теж зазнають утрат. Але Стьопі стає страшно.
А потім 2023 рік. Армія далеко, вона на фронтах. У тилу їй зрізають платню, нагинають із низки питань, Коля Тищенко в медійці помітний мало не частіше за Залужного. Зате горезвісні ОПЗЖ усе ще в порядку. Стьопа розуміє: якби ЗСУ були тут, йому б дупу на кермо вантажівки натягнули. Просто ЗСУ не тут. А з тими, хто тут — можна домовитися.
Як? Та легко. Зробити вигляд, що ти за Україну, і після цього завдати удару. Потім збереш торбинку і звалиш за прикладом Семченка або Дудкіна.
Де тут наша перемога? Вибачте, я її не бачу. Так, відтермінування дій із завдання шкоди нам же. Проблему все одно доведеться розв’язати. Поки не розв’язуємо — містер Стьопа наводить російську ракету, та лупить кудись, а самого мілорда лише потім ніжно скрутять працівники СБУ. Скільки таких Стьоп залишилося, біс його знає.
Факт у тому, що крутити їх будуть (здебільшого) за вже завдані збитки. Дуже дороге задоволення. Уявіть, що ловите рибу голими руками, і кожен промах вартий вибуху десь за спиною.
Не плутайте відтермінування завдання шкоди з перемогою. Тимчасове з остаточним.
Я чітко розумію: в Україні багато проросійських агентів. На жаль, це норма. Не для того нашу країну 30 років підтискали і 20 років усерйоз «засівали» грошима, щоб так усе закінчилося. А текст пишу лише з однієї причини. Щоб ви раптом не повторили помилку нашого ворога.
У Росії сам факт усвідомлення того, що поруч є ті, хто співчуває Україні, нагадував спробу атеїста п’ять хвилин не говорити про свій атеїзм. Біль, ганьба, лють.
Як так? Ми такі хороші — і ви проти? Вогонь навели? Здали координати?
Якщо опустити ідеологічні моменти, за якими я за Україну і проти РФ, у багатьох співвітчизників здивування збігається з ворожим. А даремно.
Адже витоки всього — у самому світогляді. Є країна, громадянин якої не згоден зі своєю владою. Є його дії, для держави (своєї) суто ворожі. Методи «наших» і ворожих навідників збігаються. Різниця лише в одному. І вона найважливіша за все на світі.
Російський навідник в Україні вірить, що стане частиною імперії і вислужиться перед нею за наш рахунок. Наш навідник «там» — що його країна не буде імперією.
Як на мене, це абсолютно різні підходи. Можу помилятися, звісно ж.
Визнаймо чесно і прямо. У нас залишилися лише ті проросійські агенти, які були занадто боягузливими для того, щоб узяти в руки зброю. Це вже непогано, повірте. А те, що вони залишилися — радше питання санітарних умов.
Не могло не залишитися навідників там, де Шуфрич живий-здоровий і у Верховній Раді. Там, де після втечі росіян із Півночі дехто наводить старі порядки.
Хочеш «як раніше» — будуть і ті, хто це «як раніше» бачать у плавному дрейфуванні в бік Росії. Не можна недооцінювати чужорідне тіло, навіть якщо воно їздить із вами в одному тролейбусі. Особливо коли для протидії їм досі нічого не зроблено. На що сподіватися? На відхід тарганів, не труячи тарганів?
Успіхи ЗСУ очевидні, адже вони змусили таких «героїв» заткнутися. Далі ЗСУ не допоможуть. Вони трошки зайняті.
А тил теж має бути з очима.
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!