Ядерні вовки
Росія вкотре вирішила зняти трейлер кінця світу. Ну, це вона так думає. Насправді трейлер вийшов якісний: ті, хто на Заході боялись війни та хотіли її пересидіти на відстані, будуть змушені трохи ворушитись.
Та йдемо за хронологією. Спершу був пробний пуск «Буревісника». Ракети із ядерним двигуном, яка мала пролетіти та налякати всіх. Так, щоб Європа бігла коридорами історії з мокрими штанами, готова на все. А США щоб не лізли.
Сюжет простий. Ось дивіться. Ми можемо долетіти куди завгодно, вбити кого завгодно. Нам не цікаві ваші компроміси, бо у нас «компроміс» одразу на ядерній тязі. На папері гарно. У змонтованих роликах іще гарніше. А от у реальності — якось ні.
Бо так вийшло, що з 2022 року цих погроз уже було надто багато. Світ просто не реагує на московський театр тіней так, як раніше. Там, де політики бояться говорити про війну, армія та оборонка переозброюються. І чим більше таких вибриків, тим швидші тенденції.
Тож немає нічого дивного в тому, що західний світ запуск ракети якось проігнорував. Думаю, політики знову стиснули щось крізь кишеню штанів, аби не протікало, але загалом публічної реакції не було. Полетіло й полетіло. Дуже раді за вас, а тепер до важливих новин (тобто не до вас).
Коли дешева лялька не спрацювала, хоча в неї вгатили багато грошей, росіяни дістали іншу. В рази дорожчу. Російський міністр оборони Бєлоусов якось нудьгував і запропонував уже «повноцінні» ядерні випробування на Новій Землі. Путін «випадково» схвалив. Та це все не залякування, ви чого. Це ж ненароком. Точно не спроба двічі пожартувати одним і тим самим анекдотом, щоб було вдвічі смішніше.
Йшов, послизнувся, впав обличчям у ядерний полігон. Віримо. Тобто нічого нового.
І тут США протерли пил на власній ядерці. Анонсували технічні пуски. Без зайвих фанфар, без погроз. Віце-президент Венс узагалі каже, що всі так роблять і треба самим теж робити.
А що, хіба Штатам не можна? Так, вони десятиліттями уникали ядерних розваг, це правда. І намагались решту держав світу від цього відсторонити. Хороша була ідея, насправді. Але озирніться навколо — здається, вона не спрацювала. І тепер дедалі більше держав навколо вимахують своєю ядерною дубиною, зовсім позабувши про твою.
Отже, треба нагадати і про свою. Це ж не бойове застосування, врешті-решт. Просто ми звикли, що США про існування своєї ядерної зброї згадують хіба що у стендапі.
Та, якщо чесно, важливіше інше. Існує формула, яка пояснює і кремлівську політику, і наші фронтові будні. Щоразу, коли Росії підсовують бодай кістяк реалістичної рамки зупинки війни, вона обов’язково втрачає цей шанс.
Де їй пропонують щось менш болюче, вона вимагатиме подвійної дози знижок. Де їй прямо говорять: «Бери, бо краще вже не буде», — вона не бере, а хоче ще більше. Де можна пригальмувати й розіграти збереження обличчя — натискає на газ. І робить це так, ніби від цієї педалі залежить її життя.
Так і виходить головна сильна риса нашої зовнішньої політики. Де у Росії є можливість виставити нас безсилими ідіотами — у підсумку вона виставляє так саму себе.
Як ви зрозуміли, щойно я прямо підкреслив, що наша зовнішня політика слабка та більше живиться за рахунок помилок ворога. Принаймні, говорю про це чесно.
Що буде із цим «ядерним вибриком» далі — не знаю. Якщо чесно, то й не дуже цікаво. Важливіше, що жоден із цих жестів не додає Росії м’язів. Вони не приносять союзників, бо далеко не всім подобається сидіти поруч із контуженим у магазині піротехніки.
Пуски ядерних ракет на забутому Богом полігоні не латають демографію, що сиплеться від мобілізації (ой-ой, тобто суто добровільних контрактів, чи як там кажуть). Не позбавлять Росію свіжих могил та дезертирства.
Ці пуски не пришивають російській економіці нові легені, бо кредити страху дають лише до першого зриву, а далі працюють таблиці втрат і реєстри санкцій. Кожна нова «ядерна» поза лише підштовхує світ прискорюватися там, де Кремль сподівався на паузи.
Найцікавіше, що повторні спроби лякати одним і тим самим трюком нагадують фальцет від здорованя на сцені. Таке враження, що когось у Кремлі бентежить єдине питання: «А чому ж ці не злякалися?». Один лисий хлопчик надто довго кричав про ядерних вовків.
Нам це вигідно. Кожна така сцена розбиває ще кілька міфів про «втомлений Захід» і «перелякану Європу». Так, там багато хто хоче показати себе втомленим. І, мабуть, в глибині душі дійсно переляканий.
От тільки такі дії не є передумовою спокійного розслаблення. Це поки танки в Україну їдуть. Не коли ядерні ракети літають, а тобі прямо на вухо верещать, що вони долетять куди завгодно. Аж до тебе. Або ще далі.
Якби Росія реалізувала хоч один шанс із тих, що їй пропонували, західні країни із превеликим задоволенням спали б собі. Бажано на хорошій м’якій перині. Їм цього реально дуже хочеться. Тільки це важко робити, коли сусід по дачній ділянці знову напився та бігає навпроти з дробовиком, в’язкою гранат і чимось схожим на міну Claymore.
Хтось скаже: небезпечно недооцінювати ядерні сигнали. Я і не раджу їх якось недооцінювати. Немає дурних. Просто я відмовляюсь їх переоцінювати.
