Військторг «Арктика»
Арктика змінюється — так само, як і ландшафт загроз уздовж північного кордону Європи. Росія з її агресивною політикою розширює свою військову присутність у регіоні. США, які тривалий час вважалися гарантом безпеки Європи, демонструють дедалі більшу байдужість до європейського континенту.
У цьому невизначеному середовищі Норвегія, Швеція та Фінляндія змушені брати на себе більшу відповідальність за оборону Крайньої Півночі. У цій статті розглянуто, якими спроможностями володіють ці прифронтові держави та як вони готуються до потенційного конфлікту з Росією, а також підкреслено ключові можливості, які вони привносять у ширшу архітектуру оборони Європи.
Кліматичні зміни стрімко трансформують Арктику. У міру відступу льоду з’являються нові можливості та ризики. Насамперед це економічні перспективи — танення криги відкриває торговельні маршрути, такі як Північно-Західний прохід і Північний морський шлях, які можуть скоротити час перевезень між Азією та Європою, обійти вузькі місця на кшталт Суецького каналу та знизити транспортні витрати.
Арктика також містить значні запаси нафти, природного газу, рідкісноземельних мінералів і рибних ресурсів, що підвищує її геополітичне значення. Великі держави, насамперед Китай, США та Росія, стратегічно позиціонують себе, щоб першими скористатися цими змінами.
Китай, який називає себе «приарктичною» державою, має статус спостерігача в Арктичній раді та активно інвестує через ініціативу «Полярний шовковий шлях», щоб закріпити за собою вагому присутність в Арктиці. Росія, яка нині намагається розширити свою територію на захід за рахунок України, водночас використовує значне арктичне населення й інфраструктуру військових баз часів Холодної війни, щоб підкріпити свої арктичні амбіції.
Для Європи ці зрушення можуть мати серйозні наслідки. США стають більш непередбачуваними. Це підкреслюють заяви Трампа щодо Гренландії, промова Джей Ді Венса в Мюнхені, скандал під час зустрічі Трампа і Зеленського в Білому домі, витоки чатів у Signal, а також невизначеність щодо тарифів.
Усе це ще більше ускладнює ситуацію, порушуючи питання надійності США як партнера. Європейські держави змушені посилювати колективну безпеку не лише на Східному фланзі, а й в Арктиці, де глобальне суперництво також набирає обертів.
Як єдина європейська держава, що має і сухопутний, і морський кордон із Росією в Арктиці, Норвегія займає ключову позицію на Крайній Півночі. Її північні райони межують із Кольським півостровом, де базуються російські підводні човни другого удару, що робить її арктичною передовою. Стратегічну роль Норвегії посилюють суперечки навколо архіпелагу Шпіцберген та великі обсяги експорту газу з Норвезького континентального шельфу і Баренцевого моря.
Норвегія утримує відносно невелику, але боєздатну армію чисельністю приблизно 25 300 військовослужбовців активної служби та 40 000 резервістів Сил самооборони. Ядром сухопутних військ є бригада «Норд» — механізоване формування та єдина бригада у складі армії.
Наземне командування Фіннмарка, розміщене в прикордонному регіоні Фіннмарк, слугує першою лінією оборони Норвегії у разі російського нападу. Загалом аналітики сходяться на думці, що Норвегія не здатна самостійно відбити повномасштабне російське вторгнення — її стратегія закцентована на сухопутних силах на Крайній Півночі, щоб стримувати агресію та виграти час для прибуття союзних підкріплень.
Водночас зберігаються структурні обмеження — бронетанкові й артилерійські підрозділи зосереджені у бригаді «Норд», а загальна кількість основних бойових танків, зокрема застарілих Leopard 2A4 (приблизно 36 одиниць), і самохідних гаубиць K9 Thunder (приблизно 24 одиниці), залишається обмеженою.
Аби усунути ці суттєві прогалини, Міністерство оборони Норвегії у 2024 році оголосило плани розширення армії за рахунок двох додаткових бригад. Одна з них буде створена з нуля — бригада «Південь», а друга — модернізація наявного підрозділу Фіннмарка до повноцінної бригади, яка, зокрема, також отримає артилерію.
Подальші плани передбачають закупівлю 54 нових танків Leopard 2A8 NOR для необхідного нарощування кількості та підвищення якості оснащення сухопутних військ. Що стосується протиповітряної оборони, то системи середньої та малої дальності наявні, але системи великої дальності повністю відсутні в нинішньому арсеналі Норвегії, що робить її вразливою до далекобійних російських ударів.
У морській сфері Королівські ВМС Норвегії балансують між стратегічною необхідністю й обмеженими ресурсами. Вони експлуатують чотири фрегати класу «Фрітьйоф Нансен» і шість застарілих дизель-електричних підводних човнів класу «Ула», які найближчими роками мають бути замінені на більш спроможні підводні човни класу Type 212CD.
Водночас морська безпека ускладнена віддаленістю та вразливістю Шпіцбергена. Єдиний криголам берегової охорони, хоч і є критично важливим, залишається обмеженим активом у кризових сценаріях з огляду на величезні арктичні простори, які він має покривати. Помітною спроможністю є Marjata IV, сучасне судно радіоелектронної розвідки, що значно підвищує обізнаність Норвегії про ситуацію в арктичних водах.
Повітряні сили Норвегії надають національній та союзній обороні свої найсучасніші й найефективніші активи. Маючи 52 винищувачі п’ятого покоління F-35A Lightning II і п’ять патрульних літаків P-8A Poseidon, Норвегія володіє передовими авіаційними та протичовновими можливостями.
Проте ця технологічна перевага має і зворотний бік — обидві платформи американського виробництва. Отже, здатність Норвегії діяти автономно в умовах затяжного конфлікту частково залежить від безперервних поставок зі США та політичної волі Вашингтона.
Норвезькі збройні сили добре інтегровані в структури НАТО та роблять вагомий внесок у розвиток арктичної експертизи. Вони приймають Центр передового досвіду НАТО з ведення бойових дій у холодну погоду та регулярно беруть участь у спільних навчаннях Альянсу.
Попри відсутність арктичного узбережжя та прямого кордону з Росією, значна північна територія Швеції, близькість до регіону Баренцевого моря та глибока співпраця з північними сусідами ставлять її в центр європейської арктичної безпеки, даючи змогу виступати стратегічним тиловим районом для операцій і ключовим вузлом координації регіональної оборони.
Збройні сили Швеції налічують близько 14 850 бійців та 21 500 резервістів. Не маючи прямого доступу до арктичних вод, ВМС Швеції відіграють більш обмежену безпосередню роль в арктичних операціях, зосереджуючись переважно на обороні Балтійського моря, особливо навколо острова Готланд. Водночас їхні сили роблять внесок через регіональну взаємосумісність і морську мобільність уздовж північної осі.
Ядро сухопутних військ Швеції становлять дві механізовані бригади. У своєму розпорядженні вони мають 110 основних бойових танків Leopard 2A5 (Strv 122), понад 300 бойових машин піхоти CV9040 (Strf 9040) і різноманітні інші гусеничні машини, що є важливою перевагою на Півночі, адже гусенична техніка забезпечує кращу прохідність у засніженій або мерзлій місцевості, типовій для субарктичних регіонів.
Артилерійські батальйони використовують 26 самохідних гаубиць Archer і різні мінометні системи. Парасолька протиповітряної оборони є ширшою, ніж у двох інших країн, і включає сучасні платформи на кшталт Patriot PAC-3 MSE та IRIS-T SLS, здатні протидіяти широкому спектру ракетних загроз.
Попри розвинені спроможності та більші запаси техніки, чисельність сухопутних військ Швеції (приблизно 6 850 осіб) залишається меншою, ніж у Норвегії (приблизно 8 300 осіб). Проте, як і Норвегія, Швеція планує сформувати ще дві бригади, які будуть субарктичними механізованими підрозділами, що підкреслює зростаюче стратегічне значення Крайньої Півночі.
Повітряні сили Швеції мають боєздатний і за європейськими мірками відносно великий парк винищувачів. Його основу становлять 96 багатоцільових винищувачів JAS 39C/D Gripen вітчизняного виробництва. Хоча більш сучасний JAS 39E Gripen проходить випробування, тривають дискусії щодо продовження строку служби версій C/D для підтримання боєготовності.
У 2024 році Швеція завершила свою багаторічну політику позаблоковості, приєднавшись до НАТО, після укладення у 2023 році Угоди про оборонне співробітництво зі США, яка надала американським силам доступ до 17 військових об’єктів, включно з ключовими північними авіабазами в Лулео та Кіруні.
Навіть після вступу до НАТО Швеція зберігає переваги своєї тривалої стратегічної автономії та опори на власні розробки, такі як винищувач Gripen і гаубиця Archer, що робить її менш структурно залежною, ніж сусіди — Норвегія та Фінляндія.
Ця самодостатність може стати активом у разі скорочення залученості США у європейську оборону, надаючи Швеції вищий рівень стійкості в дедалі більш невизначеному трансатлантичному середовищі.
Фінляндія займає стратегічне положення на Крайній Півночі — її найпівнічніший регіон Лапландія простягається за Полярне коло, а довжина кордону з Росією становить 1340 кілометрів. Для захисту своєї території в таких географічних умовах Фінляндія утримує збройні сили, які суттєво відрізняються від сил Норвегії та Швеції.
Фінська оборона вирізняється особливою зосередженістю на концепції тотальної оборони та потужною резервною системою. У мирний час підтримується близько 23 850 військовослужбовців активної служби, тоді як воєнна чисельність сягає приблизно 280 000 мобілізованих осіб за рахунок значно більшого резерву.
Гусенична техніка становить основу сухопутних військ Фінляндії, оптимізованих для дій у лісистій і арктичній місцевості. Для воєнної чисельності у 180 000 солдатів армія має близько 200 основних бойових танків (Leopard 2A4 і Leopard 2A6), яких підтримують понад 200 гусеничних бойових машин піхоти (CV9030FIN і модернізовані BMP-2MD часів Холодної війни) та майже 320 гусеничних бронетранспортерів (радянські варіанти MT-LBu).
Ці гусеничні платформи забезпечують необхідну прохідність у снігу та на мерзлому ґрунті, що є типовими умовами для Лапландії та півночі Фінляндії.
Спеціалізовані арктичні спроможності зосереджені в Єгерській бригаді, що базується в Лапландії та підтримує постійну готовність до дій у північному регіоні. Бригада готує війська спеціально для розвідувальних, рейнджерських, протитанкових і логістичних завдань в екстремальних умовах.
Артилерія залишається наріжним каменем фінської сухопутної могутності — велика кількість систем забезпечує далекобійний вогонь, зокрема модернізовані самохідні гаубиці K9 Thunder і реактивні системи залпового вогню. Фінляндія продовжує розвивати спроможності точного ураження для підтримки маневрових операцій на великих північних просторах.
Проблемою є нестача систем протиповітряної оборони середньої та великої дальності. Близькість до Росії дещо знижує потребу в таких системах, але, з огляду на масштаби Росії, вони все одно необхідні для адекватної протиракетної оборони.
У повітряному вимірі ВПС Фінляндії експлуатують сучасний парк з 62 багатоцільових винищувачів F/A-18C/D Hornet, оснащених різними ракетами, включно з далекобійною крилатою ракетою AGM-158 JASSM.
Авіакрило Лапландії, що базується в Рованіємі, є одним із двох основних авіакрил і забезпечує спостереження та повітряне патрулювання над північчю Фінляндії, слугуючи головним північним вузлом протиповітряної оборони. Триває перехід на 64 винищувачі F-35A Lightning II, що суттєво посилить авіаційні можливості країни.
Залежність Фінляндії від авіації та боєприпасів американського виробництва викликає занепокоєння на тлі нещодавньої непередбачуваності США. Крім того, база та логістична інфраструктура Фінляндії залишають Північ доволі ізольованою — більшість баз розташовані на Півдні, насамперед у районі Гельсінкі.
Це ускладнює швидке реагування та логістику в кризовій ситуації на Крайній Півночі. Фінляндія також експлуатує 20 транспортних гелікоптерів NH90 TTH, які забезпечують середні транспортні можливості, однак ці моделі мали стільки проблем із надійністю, що Норвегія та Швеція відмовилися від своїх контрактів на них, залишивши суттєву прогалину в логістичних можливостях Фінляндії.
Норвегія, Швеція та Фінляндія перебувають у подібному становищі — кожна з них відіграє життєво важливу, але неповну роль у гарантуванні арктичної безпеки Європи.
Норвегія вирізняється в повітряній і морській сферах, проте її сухопутні сили надто малі та не мають достатньої кількості сучасного озброєння для тривалого конфлікту. Невелика, але боєздатна норвезька армія глибоко інтегрована в союзні структури та пропонує цінну експертизу ведення бойових дій в Арктиці.
Водночас давня залежність від озброєнь американського виробництва, особливо в авіаційній сфері, робить Норвегію вразливою до зростаючої невизначеності трансатлантичних відносин. Поточні зусилля з розширення збройних сил і модернізації систем є критично важливими кроками до підвищення стійкості та подолання прогалин у кількості й якості порівняно з двома іншими країнами.
Швеція, навпаки, демонструє сильний приклад самодостатності та оборонного виробництва. Її збройні сили добре оснащені в усіх родах військ і використовують конкурентоспроможні системи власної розробки.
Проте, попри найбільше населення серед трьох країн, військо Швеції є найменшим і має обмежені можливості масштабування через відносно скромний резерв. Водночас у кризовій ситуації Швеція стала б незамінним постачальником високотехнологічних систем і критичної маси сил. Її модель оборонної автономії підкреслює важливість збереження власних спроможностей у процесі зміцнення безпеки Європи.
Фінляндія пропонує найбільш стійку структуру сил. Вона має найбільший резерв і здатність швидко нарощувати активні сили у кризовій ситуації. Стратегія зберігання великих запасів сучасної техніки гарантує, що мобілізовані підрозділи можуть бути ефективно оснащені. Проте, як і Норвегія, Фінляндія стикається з логістичними труднощами, пов’язаними з відстанню між населеним Півднем і арктичною Північчю, а також, як і Норвегія, частково залежить від американських систем.
Жодна із цих країн не здатна самостійно гарантувати безпеку свого північного флангу в умовах великого арктичного конфлікту, хоча Фінляндія наближається до цього найбільше. Разом вони формують переконливий, але все ще крихкий стримувальний потенціал. Їхній досвід підкреслює ключові уроки для всієї Європи: важливість масштабування сил, забезпечення стійкості матеріально-технічних ресурсів, інвестування в укріплену інфраструктуру та поглиблення регіональної інтеграції.
У міру того як Європа входить у добу зростання оборонних витрат, ці три держави демонструють і сильні сторони, на які варто спиратися, і вразливості, які необхідно усунути. Фінляндія та Швеція пропонують взаємодоповнювальні моделі — перша робить ставку на масштаб і готовність, друга — на самодостатність, і ці підходи варто уважно вивчати не лише Норвегії, а й усій Європі.
Арктична безпека, як і європейська безпека загалом, залежатиме не від зовнішніх гарантій, а від власної здатності Європи вибудувати стійкий, самопідкріплюваний щит, закорінений у північних спроможностях і підтриманий ширшою континентальною силою.