Перейти до основного вмісту

Передчуття бананового краю: наслідки ринку землі, про які ніхто не говорить

Шкода, що влада це не прочитає

Залишимо за дужками всі правові, безпекові, релігійні, моральні та інші проблеми продажу землі сільськогосподарського призначення, крім економічних. У безмежному потоці інформації, який уже два десятки років створює проблема ринку землі, позитивні економічні наслідки є одним із двох тверджень, що не викликають заперечень (друге з них — це твердження про право людини на розпорядження своєю власністю). Я вважаю, що економічні наслідки ринку землі не такі однозначні й можуть бути не зовсім позитивними.

Хоча оцінки впливу різняться, але всі сходяться на тому, що ринок землі збільшить приплив інвестицій, що принесе зростання продуктивності. Зараз, за всіх якостей нашого знаменитого чорнозему, продуктивність землі в Україні нижча не лише порівняно з європейськими країнами, а й навіть порівняно з Росією, що взагалі виглядає соромом.

Чинниками позитивного економічного впливу ринку землі прийнято вважати, принаймні, два:

  • можливість використання землі її власником як забезпечення кредитів на розвиток господарства,
  • виникнення економічної зацікавленості власників у довгострокових інвестиціях у покращення родючості землі, в чому не може бути зацікавлений орендар землі.

Обидва чинника збільшують капітальні інвестиції в сільське господарство, що спричиняє зростання продуктивності й доходів. Але це, так би мовити, якісна оцінка. Щодо кількісної оцінки — тут складніше. Останнім часом серед загалу через ЗМІ були поширені дві кількісні оцінки.

Одна з них походить від ЄБРР і була названа в інтерв’ю економіста цього банку Сергія Гурієва: втрати України через відсутність ринку землі становлять близько 1% від ВВП, тобто зараз це майже 30 мільярдів гривень. Як ця величина розрахована — невідомо.

Друга оцінка належить співробітникам Київської школи економіки Ользі Галиці та Олегу Нів’євському: 2018 року, за їхніми розрахунками, ВВП України через відсутність ринку землі втратив 22,5 мільярдів доларів, тобто 17%. Їхній метод розрахунку оприлюднений, тому його можна перевірити.

Обидві оцінки були оприлюднені в липні цього року, тобто зроблені в однакових умовах. Те, що вони відрізняються в 17 разів, свідчить про одне — ми не знаємо, як розрахувати вплив ринку сільськогосподарської землі на продуктивність економіки. Нічого дивного тут немає, в економіці є багато явищ, які ми не знаємо, як вимірювати. Скоріше за все, реальний показник знаходиться між цими двома гіпотетичними величинами.

Припустімо, що реальний показник приросту ВВП становитиме не 1% і не 17%, а, скажімо, 10% від ВВП. У 2017 році наш ВВП становив 3 трильйони гривень, а сільське господарство (разом із рибним і лісовим) забезпечило 10% його. За гіпотетичного впливу ринку землі на зростання ВВП на 10% ми б мали ВВП 3,3 трильйони, із них 600 мільярдів дала б аграрна галузь, тобто 18%. Це приблизно як уся переробна промисловість, будівництво, науково-технічна діяльність, телекомунікації та інформація разом узяті. Якщо ви чули про «бананові республіки», то це той самий випадок.

Найбільша біда української економіки, яка робить країну найбіднішою в Європі, — це аграрно-сировинна структура економіки. Про цю проблему написано досить багато. Як на мене, найкращим дослідженням проблеми є монографія Сергія Корабліна «Макроекономічна динаміка України: пастка сировинних ринків». Якщо відкриття ринку сільськогосподарської землі призведе до зростання аграрного сектору економіки, то це значно поглибить наявну диспропорцію, зробить економіку ще більш уразливою до коливань сировинних ринків.

Щоб не допустити такого нарощування диспропорцій у структурі економіки, має бути якась протидія перекосу вбік аграрного виробництва. І тут нам не допоможе досвід Китаю або Південної Кореї, які починали реструктуризацію економіки шляхом швидкого нарощування трудомістких виробництв, типу кросівок або сорочок. У цих країнах аграрно-сировинну економіку долали наявністю величезного обсягу надлишкової молодої робочої сили. У нас навпаки: аграрно-сировинна економіка поєднана з депопуляцією та відтоком молодої робочої сили за кордон.

Тому відкриття ринку землі й потенційне зростання аграрного виробництва має бути поєднане з одночасним імпортом технологій та створенням нових виробництв на їх основі. І іноземні інвестиції, на які традиційно моляться всі уряди України, тут нам не допоможуть, бо вони підуть туди, де менше ризиків і зрозуміла швидка окупність, тобто в аграрний сектор. Іншим очевидним наслідком відновлення іноземного інвестування може бути закріплення тенденції, яку показують кілька збудованих за останні роки заводів із виробництва автомобільної електропроводки: перенос з Китаю в Україну виробництв продукції для європейського ринку, в собівартості якої є велика частка заробітної плати. Ця тенденція виникла кілька років тому, коли на китайських заводах заробітна плата перевищила українську. Але масового характеру ця тенденція не може набути, бо для цього просто не вистачає робочої сили, яка масово залишає Україну.

Компенсувати загрозу остаточного перетворення на «бананову республіку» може лише державна науково-технічна політика. Розказувати про наявні приклади перетворення країн-рисоводів на світових лідерів мікроелектроніки немає сенсу, бо вони всім відомі. На жаль, шансів переконати наших «лібертаріанців» у першочерговості структурних реформ економіки та створенні необхідних для цього інституцій немає ніяких. Що то за нова політика, яка має назву «технологічний націоналізм» і вже застосовується не лише у США та Китаї — їх не цікавить.

Тож ласкаво просимо до нас у Гондурас.

Рубрика "Грінлайт" наповнюється матеріалами позаштатних авторів. Редакція може не поділяти думку автора.
''отсканируй
и помоги редакции
Загрузка...