Перемогу нічим не заміниш
Ранній доступ: Patreon
Примітка редакції. Ви думали, що тільки в нас є проблеми? Це не зовсім так.
Президентство Байдена, яке супроводжувалося невдачами стримування — в Афганістані, Україні та на Близькому Сході — мало світлу пляму у вигляді політики щодо Китаю.
Адміністрація зміцнила зв’язки США в Азії, обмежила доступ КНР до критично важливих американських технологій і схвалила двопартійний настрій на конкуренцію. Та адміністрація марнує ці досягнення, потрапляючи в уже знайому нам пастку.
Марнує, віддаючи пріоритет короткостроковій відлизі з лідерами Китаю за рахунок довгострокової перемоги над їхньою стратегією. Політика Байдена щодо «керування конкуренцією» з Пекіном ризикує зробити акцент на дипломатичних ініціативах, які спрямовані на співпрацю, та породжують лише самовдоволення.
Сполучені Штати не повинні конкурувати з Китаєм. Вони мають перемогти. Пекін проводить низку глобальних ініціатив, спрямованих на дезінтеграцію Заходу та встановлення антидемократичного порядку. Він підтримує експансіоністські диктатури в Росії, Ірані, Північній Кореї та Венесуелі. Починаючи з 2020 року, КНР більш ніж подвоїла свій ядерний арсенал і нарощує свої звичайні сили швидше, ніж будь-яка інша країна після Другої світової війни.
Такі дії свідчать, що Китай не хоче опинитись у глухому куті. США також не повинні.
Як би виглядала перемога? Комуністичні правителі Китаю відмовилися б від спроб перемогти в гарячому чи холодному конфлікті зі Сполученими Штатами та їхніми друзями. І китайський народ — від правлячих еліт до звичайних громадян — знайде енергію для нових моделей розвитку й управління, які не покладаються на репресії чи нав’язливу ворожість зовні.
Окрім ясності щодо мети, Штати мають визнати: для її досягнення потрібні більші тертя в американсько-китайських відносинах. Вашингтону доведеться взяти на озброєння риторику та політику, які можуть здаватися конфронтаційними, але насправді необхідні для відновлення кордонів, які порушують як Пекін, так і його помічники.
Це означає наслідки на китайського лідера Сі Цзіньпіна за його сприяння глобальному хаосу.
Це означає відверто говорити про те, як Китай завдає шкоди інтересам США.
Це означає швидке нарощування оборонних можливостей США, аби досягти безсумнівних якісних переваг над Пекіном.
Це означає припинення доступу Китаю до західних технологій і зрив зусиль Сі перетворити багатство своєї країни на військову міць.
І це означає ведення інтенсивної дипломатії з Пекіном лише з позиції американської сили.
Жодна країна не повинна насолоджуватися веденням ще однієї холодної війни. Проте лідери Китаю вже ведуть холодну війну проти Сполучених Штатів. Замість того, щоб заперечувати існування цієї боротьби, Вашингтон повинен керувати нею та перемогти.
Як і Холодну війну, новий конфлікт не можна виграти непевними кроками чи боязкою риторикою. Для перемоги потрібно відкрито визнати: тоталітарний режим, який чинить геноцид, розпалює конфлікти та погрожує війною, ніколи не буде надійним партнером. Як і політика розрядки, яку Вашингтон вів із Радянським Союзом у 1970-х, нинішній підхід мало сприятиме співпраці з боку китайських лідерів. Водночас це зміцнить їхнє переконання, що вони можуть дестабілізувати світ абсолютно безкарно.
Спочатку політика адміністрації Байдена щодо Китаю була багатонадійною. Президент залишив мита, які президент Дональд Трамп наклав на китайський експорт у відповідь на нестримну крадіжку інтелектуальної власності США. Він оновив з деякими поправками виконавчі укази Трампа щодо обмеження інвестицій у компанії, пов’язані з китайськими військовими. Було блокування імпорту китайських технологій, які вважаються загрозою національній безпеці.
Особливо важливим кроком стало те, що в жовтні 2022 року Байден значно посилив контроль над експортом високоякісних напівпровідників та обладнання, яке використовується для їх виготовлення. Так плани Пекіна на домінування у виробництві передових мікрочипів були значно уповільнені.
По всій Азії працювали дипломати Байдена. Вони зблизили давніх союзників і нових партнерів, організували перші саміти Чотиристороннього діалогу з безпеки. Ці кроки об’єднали лідерів Австралії, Індії, Японії та США, і скликали тристоронні саміти високого рівня за участю лідерів Японії та Південної Кореї. Байден також запустив AUKUS, оборонний пакт між Австралією, Великою Британією та Штатами.
Проте, як виявилося, агресія пришла з протилежного напрямку — з Європи. Менш ніж за три тижні до вторгнення в Україну президент Росії Володимир Путін підписав із Сі Цзіньпіном угоду про безпеку. Здійснюючи розумний крок після вторгнення, Байден накреслив червону лінію, попередивши Сі під час відеодзвінка: уряд США запровадить широкі санкції, якщо Китай надасть «матеріальну підтримку» Москві.
Проте Сі знайшов багато способів підтримати російську військову машину. Він надсилає союзникам мікрочипи, дрони, порох та інші товари. Китай також давав Москві вкрай необхідні їй гроші в обмін на великі поставки російської нафти. За даними Державного департаменту США, китайські чиновники навіть витратили на проросійську пропаганду в усьому світі більше грошей, ніж сама Росія.
Пекін тісно співпрацював з Іраном і КНДР, поки вони надсилали зброю на допомогу Москві, аби та вела війну у Європі. І все ж Вашингтон проводив закриту політику — водночас чинив опір Росії, заспокоював Іран, стримував Північну Корею та поєднував суперництво і взаємодію з Китаєм. Вийшло не надто послідовно.
Ситуація, яку Сі передбачив на початку правління Байдена, стала реальністю: «Найважливіша характеристика світу — хаос. І ця тенденція, ймовірно, триватиме», — так він сказав на зборах високопоставлених чиновників Комуністичної партії Китаю в січні 2021 року. Тоді Сі чітко дав зрозуміти, що це корисна подія для Китаю.
У березні 2023 року Сі продемонстрував, що бачить себе не лише бенефіціаром світових негараздів, а й одним із їхніх архітекторів. «Зараз відбуваються зміни, яких ми не бачили 100 років. І ми разом рухаємо ці зміни», — публічно заявив він Путіну перед камерами, завершуючи візит до Кремля.
Коли настав час звинуватити Пекін у розпалюванні хаосу та системно змусити його платити за такі дії? Це був початок 2023 року. Байден незрозумілим чином зробив навпаки.
1 лютого 2023 року жителі штату Монтана помітили масивну білу кулю, що дрейфувала над ними на схід. Адміністрація вже відстежувала китайський летючий об’єкт, але планувала дозволити йому пролетіти над головами американців, не повідомляючи їм про це. Під політичним тиском Байден наказав збити повітряну кулю, лише коли вона досягла Атлантичного океану.
Тоді державний секретар Ентоні Блінкен відклав заплановану поїздку до Пекіна на знак протесту проти вторгнення. У пресі повідомляли, що адміністрація мовчала про повітряну кулю, аби зібрати про неї розвідувальну інформацію.
У червні 2023 року до ЗМІ потрапили дані, що Пекін планував побудувати військову базу на Кубі та вже розробив там об’єкт радіотехнічної розвідки, націлений на США. Коли представник Ради національної безпеки назвав повідомлення про шпигунську базу неточними, офіційний представник Білого дому, який анонімно спілкувався з пресою, мінімізував їх. Та припустив, що китайське шпигунство з боку Куби «не є чимось новим».
Також адміністрація Байдена знизала плечима після доказів того, що COVID-19 міг поширитися після випадкового витоку з китайської лабораторії. Вірус, який призвів до смерті приблизно 27 мільйонів людей у всьому світі. Якби він виявився штучно доповненим, це відкриття стало би поворотним моментом в історії людства. Нарівні з появою ядерної зброї. І ця ситуація вже спонукала б владу США керувати небезпечними біологічними дослідженнями в усьому світі.
Навесні 2023 року дії Пекіна стали більш сміливими. Байден вирішив не нав’язувати Пекіну витрати та наслідки, а підлеститися йому. До Китаю відправили п’ятьох чиновників. У червні до Піднебесної поїхав Блінкен. Вперше за багато років Сі успішно позиціонував Штати як прохача у двосторонніх відносинах.
Що американці отримали за всю цю дипломатію? Обіцянку відновити переговори між супротивними державами, які Пекін в односторонньому порядку призупинив. Новий діалог щодо відповідального використання штучного інтелекту — технології, яку китайці вже використовують проти США. А також співпрацю над тим, аби зупинити потік хімічних прекурсорів, що сприяє кризі фентанілу в Сполучених Штатах. Щоправда, ці хімічні речовини і так переважно постачаються китайськими компаніями.
Будь-які сумніви в тому, що Сі вважав американську позицію слабкою, були розвіяні 7 жовтня, після атаки «ХАМАС» на Ізраїль. Пекін скористався атакою, поширюючи нескінченну антиізраїльську й антиамериканську пропаганду через TikTok, чиї алгоритми контрольовані Комуністичною партією Китаю (КПК).
Китайські та російські дипломати зустрічалися з лідерами «ХАМАС» і забезпечували дипломатичне прикриття для терористичного угруповання. Вони ж наклали вето на резолюції Ради Безпеки ООН, які б засуджували «ХАМАС».
І немає жодної ознаки того, що Пекін зважає на прохання Вашингтона та зробив бодай щось, аби приборкати атаки хуситів на комерційні судна і військові кораблі США в Червоному морі. Хоча китайським кораблям, як це не дивно, хусити дають вільний прохід через зону ураження.
Зрозуміло, що Сі бачить перевагу в розпалюванні серії кризових моментів, які (як він сподівається) виснажать США та їхніх союзників. У середині жовтня Байден, здавалося, усвідомив серйозність ситуації. «Ми стоїмо перед точкою перелому в історії — одним із тих моментів, коли рішення, які ми приймаємо сьогодні, визначатимуть майбутнє на десятиліття вперед», — сказав він тоді.
І все ж дивно. Байден навіть не згадав про Китай, головного спонсора агресорів, яких він описав у своїй промові: Ірану, Північної Кореї та Росії. Байден дав фору Пекіну.
Цей момент неймовірно нагадує 1970-ті. СРСР підривав інтереси США в усьому світі, не попереджаючи про раптовий напад свого союзника Єгипту на Ізраїль у 1973 році. Допомагав комуністам в Анголі, Португалії, В’єтнамі. Також він інтенсивно розширював свій ядерний арсенал.
Це були гіркі плоди розрядки — низки політичних заходів, започаткованих президентом Ніксоном і його головним радником із зовнішньої політики Кіссінджером, який залишився і продовжив цей підхід за президента Джеральда Форда. Використовуючи тиск та применшуючи ідеологічні розбіжності, Штати намагалися спокусити росіян стабільною рівновагою у світі.
Під час розрядки Вашингтон скоротив витрати на оборону й ігнорував порушення Москвою прав людини. Американці покладались на те, що апетит Радянського Союзу до дестабілізаційних дій за кордоном певним чином буде самообмежуватися. Але росіяни мали власні уявлення про користь розрядки.
Як зауважив історик Джон Льюїс Геддіс, СРСР «можливо, навіть розглядав розрядку як власний інструмент для сприяння самовдоволенню Заходу, поки не завершено підготовку остаточного тиску — свого становлення як повномасштабного військового суперника США».
Ніксон і Кіссінджер вважали, що розрядка забезпечить радянську допомогу в управлінні кризами в усьому світі. І, як сказав Геддіс, «заплутає СРСР у мережі економічних відносин, які ускладнять (якщо не унеможливлять) для комуністів такі дії в майбутньому». Однак ця політика не досягла своїх цілей.
Президент Джиммі Картер прийшов у 1977 році з наміром зберегти розрядку. Але ця політика також не спрацювала для нього. Радянський Союз став більш агресивним у всьому світі. Конгрес, утративши віру в щирість Москви, не став ратифікувати SALT II (договір про контроль над озброєннями, який команда Картера ретельно обговорювала).
А Збігнєв Бжезінський, радник Картера з національної безпеки, дедалі більш скептично ставився до розрядки. Він відчув, що поворотний момент настав у 1978-му, коли СРСР підтримав Ефіопію у війні із Сомалі. Радянське вторгнення в Афганістан наступного року стало «останнім цвяхом у труну» і для переговорів про контроль над озброєннями, і для політики розрядки.
До того часу, як президент Рейган увійшов до Білого дому (1981 рік), винахід Ніксона та Кіссінджера перебував на останньому етапі свого життя. «Розрядка була вулицею з одностороннім рухом, яку Радянський Союз використовував для досягнення своїх цілей», — категорично заявив Рейган на своїй першій прес-конференції як президент, фактично поховавши цю концепцію.
Рейган хотів перемогти у Холодній війні, а не просто керувати нею.
Різко відрізняючись від своїх попередників, він відверто говорив про природу радянської загрози. Визнав, що автократи часто змушують демократію мовчати, зображуючи чесність як форму агресії. У 1987 році Рейган готував промову біля Берлінської стіни, та деякі помічники благали його не казати фразу, яку вважали надто провокаційною. Однак він усе ж озвучив чи не найбільш знакове гасло свого президентства: «Містере Горбачов, знесіть цю стіну».
Вашингтон має прийняти подібну позицію сьогодні, докладати більше зусиль для поширення правдивої інформації в самому Китаї та надання можливості громадянам Китаю безпечно спілкуватися один з одним. Руйнування «Великого брандмауера» Китаю має стати таким же важливим у сьогоднішньому підході Вашингтона, як демонтаж Берлінської стіни для Рейгана.
Пекін веде запеклу інформаційну війну проти Штатів, які її програють, незважаючи на свої переваги. Китайці ведуть боротьбу проти Заходу, про що ясно свідчить офіційна публікація Сі від 2014 року:
«Битва за "контроль розуму" відбувається на полі бою, але без диму. Це всередині ідеології. Той, хто контролює це поле бою, може завойовувати серця. Він буде володіти ініціативою. Коли йдеться про боротьбу в ідеологічній сфері, у нас немає місця для компромісу чи відступу. Ми повинні досягти повної перемоги».
Для Сі інтернет є «головним полем битви» цієї війни. Для нього в епоху інтернету не так важливо, де правда, а де брехня. Головне — контролювати дискурс. Тож не дивно, що Китай вклав мільярди доларів у розбудову та використання того, що є «зовнішніми механізмами дискурсу», а інші китайські лідери особливо виділяли платформи короткого відео (TikTok) як «мегафони» свого дискурсу. І вони не бояться використовувати ці мегафони.
Згідно зі звітом Управління директора національної розвідки за лютий 2024 року, облікові записи TikTok, якими керують китайські пропагандистські підрозділи, «імовірно, були націлені на кандидатів від обох політичних партій під час циклу проміжних виборів у США в 2022 році».
Оскільки Китай прагне встановити свій глобальний дискурс, він хоче від США та решти Заходу мовчання. Мовчати про порушення прав людини Китаєм, мовчати про його агресію проти Тайваню, мовчати про незручні дії. Саме мовчання Америки, а не її відвертість, є провокаційним. Воно сигналізує: Китай просувається вперед, а Штати відступають.
Посадовим особам США насамперед потрібна ясність щодо боротьби з Китаєм. Вони мають визнати, що зростання напруженості неминуче в короткостроковій перспективі, якщо Штати хочуть перемогти. Пора запровадити іншу політику: переозброїти армію США, зменшити економічний вплив Китаю, зібрати ширшу коаліцію проти ворога.
Сі готує країну до війни за Тайвань. На поточній траєкторії Штати ризикують не стримати цей удар, який може вбити десятки тисяч військовослужбовців США, завдати економічної шкоди на трильйони доларів та призвести до кінця того світового порядку, який ми звикли бачити.
Єдиний спосіб уникнути такого майбутнього — негайно створити та збільшити свою потужність, щоб перешкодити Сі у вторгненні на Тайвань. Проте останній бюджетний запит адміністрації Байдена зменшує вкрай необхідну бойову потужність. Навіть пропонує вивести з експлуатації 10 кораблів і 250 літаків, знизити цільове виробництво підводних човнів класу «Вірджинія» із двох за рік до одного.
Буде лише половина від мільярда доларів, який Конгрес дозволив президенту використати на військову допомогу Тайваню. У додатковому запиті на 2023 рік Білий дім просив трохи більше ніж 5 млрд доларів на озброєння та витрати на промислову базу для Індо-Тихоокеанського регіону — це близько 5% від усього запиту. Дивлячись на такий бюджет, можна подумати, що зараз 1994 рік, а не 2024-й.
Адміністрація Байдена повинна негайно скасувати скорочення витрат на оборону, нехай і з поправкою на інфляцію. Замість того, щоб витрачати приблизно 3% ВВП на оборону, Вашингтон повинен виділяти 4-5%. Це той показник, який усе ще буде на нижньому рівні витрат часів Холодної війни.
Для короткострокового стримування в Тайванській протоці треба витрачати додатково по 20 млрд доларів щороку, і так п’ять разів. В ідеалі ці гроші мали б зберігатися у спеціальному «фонді стримування», яким керує міністр оборони. І вже він виділяв би ресурси на проєкти, які найкраще відповідають запитам Тайваню на оборону.
Пріоритетом мають бути наявні виробничі лінії, а також створення нових виробничих потужностей. Вони працюватимуть над постачанням боєприпасів до Азії — наприклад, протикорабельні та зенітні ракети для знищення цілей на великих відстанях.
Пентагон має швидко ухвалити творчі рішення. Він міг би, наприклад, розосередити ракетні установки, заховані в комерційних контейнерах. Або застосувати Powered Joint Direct Attack Munition — недорогий комплект, який перетворює стандартні 500-фунтові бомби на крилаті ракети з точним наведенням.
Щоб сили США справді стримували Китай, їм треба мати можливість пересуватися в радіусі удару. Зважаючи на морську географію Індо-Тихого океану та загрозу, яку ракетний арсенал Китаю становить для баз США, Державному департаменту потрібно буде розширити угоди про розміщення та доступ із союзниками і партнерами. Тобто розширити присутність своїх військових у регіоні.
Але Штати можуть стримати китайську армію і все одно програти нову холодну війну, якщо Китай триматиме Захід в економічних заручниках. Пекін хоче використати свій контроль над глобальними ланцюгами поставок і домінування над критично важливими технологіями. Як зменшити вплив Китаю? Зробити так, щоб саме американці, а не китайці розробляли ключові технології майбутнього. А для цього Вашингтону потрібно змінити умови економічних відносин.
Починати варто зі скасування статусу постійних торговельних відносин, який надає Китаю доступ до американських ринків на доволі щедрих умовах. Так, можна перевести Китай на нові мита, передбачивши поступове підвищення ставок на товари, критичні для національної безпеки та економічної конкурентоспроможності США.
Куди витрачати доходи, отримані від підвищення тарифів? На компенсацію витрат, яких зазнають американські експортери в результаті неминучих заходів у відповідь Китаю. І на зміцнення американських ланцюжків поставок стратегічно важливих товарів.
Вашингтон також має зупинити потік американських грошей і технологій китайським компаніям, які підтримують нарощування військових сил Пекіна та високотехнологічну систему спостереження. Є виконавчий наказ адміністрації Байдена від серпня 2023 року, який обмежує певну частину зовнішніх інвестицій у Китай. Це був крок у правильному напрямку. Але він не йде достатньо далеко. Доведеться розширити інвестиційні обмеження, щоб включити критично важливі технології, такі як гіперзвукові апарати, космічні системи та нові біотехнології.
Слід покласти край тривожній практиці фінансових компаній США пропонувати публічні фінансові продукти, такі як біржові фонди та взаємні фонди, що інвестують у китайські компанії. Ще й компанії, які перебувають у чорних списках США.
Китай подвоює свою економічну самостійність. Він поступово припиняє імпорт промислових товарів із Заходу. Тому Штатам доведеться залучати коаліцію партнерів для поглиблення взаємної торгівлі, укласти двосторонню торговельну угоду з Британією — вона оновить свою двосторонню торговельну угоду з Японією та укладе нову з Тайванем. Торгівля Індійсько-Тихоокеанського регіону сприяла б вільному потоку між дружніми державами, беручи за основу стандарти Угоди США, Мексики та Канади.
Щоб капітально відремонтувати свою напівзруйновану оборонно-промислову базу, Штатам доведеться посилити інновації в оборонній промисловості. Щороку уряд США видає приблизно 10 тисяч віз за програмою EB-5. Вона дає можливість іммігрантам отримати грін-карту, якщо вони інвестують сотні тисяч доларів в американський бізнес. Програма рясніє шахрайством і відійшла від цільової мети — програми створення робочих місць. Замість робітників нею користуються китайські мільйонери. Пора перепрофілювати ці візи як дозволи на роботу для громадян країн-партнерів, які мають науковий ступінь у сферах, важливих для оборони.
Уряду США потрібні наступні покоління, щоб застосувати їхні таланти у протистоянні з Китаєм. Це має початися з подолання кризи у вербуванні до армії.
Незважаючи на всі відмінності між СРСР «тоді» та Китаєм «сьогодні», політичні діячі зневажливо ставляться до терміну «холодна війна». Особливою рисою зовнішньої політики США сьогодні є те, що адміністрації приходять і йдуть, ніколи не формулюючи чіткої мети, як закінчиться конкуренція. Адміністрація Байдена пропонує управління конкуренцією як мету. Але це не мета. Це метод, до того ж контрпродуктивний. Вашингтон дозволяє своїй політиці щодо Китаю перетворитися на щось інше: зустрічі, які мають бути інструментами, за допомогою яких просуваються інтереси, стають головними цілями самі по собі.
Покоління американських лідерів розуміли, що було б неприйнятно, аби холодна війна закінчилася війною або капітуляцією США. Якщо 1970-ті чомусь і навчили Вашингтон, так це тому, що спроба досягти стабільного балансу сил (розрядки) з могутньою та амбітною диктатурою приречена на зворотний ефект для самих Штатів.
Перемога США була побудована на доробках президентів від обох партій. Це видно по таких документах, як NSC-68 — програмний документ адміністрації Трумена від 1950 року. Він стверджував, що «політика та дії Штатів мають бути такими, аби сприяти фундаментальним змінам природи радянської системи». Від цього документа можна провести пряму лінію до Директиви про національну безпеку 75, наказу адміністрації Рейгана 1983 року, який закликав до «внутрішнього тиску на СРСР, щоб послабити джерела радянського імперіалізму». У певному сенсі саме роки розрядки, а не роки Рейгана, були відхиленням у стратегії Холодної війни.
За іронією долі, Рейган прагнув до більш продуктивної взаємодії з СРСР, ніж будь-хто з його попередників. Але після того, як економічні, військові та моральні позиції Вашингтона стосовно Москви зміцніють. І лише після того, як Радянський Союз матиме лідера, з яким Рейган міг досягти реального прогресу. Рейган розумів, що послідовність — це все.
Він також знав, що перша фаза конфронтації не буде легкою чи зручною. Його перша директива щодо стратегії національної безпеки, видана у травні 1982 року, передбачала: «Десятиліття вісімдесятих стане найбільшим викликом для нашого виживання з часів Другої світової війни». Це був напружений період, під час якого Рейган називав СРСР «осередком зла в сучасному світі» і свідомо послаблював його економіку. Проте це окупилося.
Сі, який паплюжив Горбачова і створив власний стиль керівництва за прикладом Сталіна, неодноразово доводив: він не той лідер, з яким американці можуть розв’язувати проблеми. Він радше агент хаосу. Вашингтон має послабити джерела китайського імперіалізму й отримати такого лідера в Пекіні, який менше поводитиметься як ворог. Це не означає насильницької зміни режиму, підривної діяльності чи війни. Але це означає розуміння того, що Компартія Китаю не має бажання нескінченно співіснувати з великими державами, що пропагують чужі цінності і становлять фундаментальну загрозу для її правління.
Нинішній масовий вихід китайців зі своєї батьківщини свідчить: вони хочуть жити в країнах, які шанують верховенство права та пропонують широкий вибір можливостей. Як показує приклад Тайваню, Китай також може бути таким місцем. Дорога туди може бути довгою. Але для власної безпеки США та всіх жителів Китаю це єдиний придатний пункт призначення.
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!