Перейти до основного вмісту

ПОРП і Польща у серпні 1980 року...

Як комунізм покинув Польщу
Источник

Примітка перекладача. Майкл Доббс — кореспондент газети The Washington Post в Польщі. 1980 року став першим західним журналістом, який описав страйк робітників Ґданської корабельні.

В серпні 1980 року Польська об’єднана робітнича партія (ПОРП) утратила моральне право на владу. Я був першим іноземним журналістом, який описав страйк робітників Ґданської корабельні. Бачив, як працівники набиралися сміливості.

Американські ЗМІ цікавились Польщею за радянських часів, оскільки вона була більш незалежною від СРСР, ніж будь-яка інша країна центральноєвропейського регіону. Польща ніколи не була до кінця комуністичною. Як казав Сталін: «Поляки, як редька, зовні вона червона, а всередині — біла». До того ж, ситуацію змінило обрання Кароля Войтили Папою Римським 1978 року.

Саме ця подія привернула увагу газети The Washington Post до Польщі. Я знав цю країну, бо раніше тут працював мій батько. У 1962–1964 роках він був торговельним радником Посольства Великої Британії. 1980 року я працював журналістом у Белграді для кількох газет, зокрема, The Washington Post. Там отримав інформацію про те, що в Польщі розпочалися страйки — в Любліні та Свіднику. Їх одразу почали порівнювати із хвилями протестів у 1970 та 1976 роках. Тоді постало питання: до чого вони приведуть цього разу? Тому мене попросили оформити візу та поїхати до Польщі, щоб розповідати про ці акції протесту.

''

 

Іноземних журналістів не допускали до страйків на Любельщині. Але 14 серпня розпочався протест робітників Ґданської верфі. Це був четвер, а моя двотижнева віза закінчувалась у неділю. Я вирішив негайно почати шукати спосіб, як дістатися до Ґданська. Разом із Крісом Ніденталом ми намагалися потрапити туди. Це було непросто, бо весь громадський транспорт страйкував. Врешті-решт, нам удалося знайти авіарейс LOT, яким — через Бидгощ — ми прибули до місця призначення в п’ятницю пополудні. Водій таксі за один долар (у тогочасні Польщі за один долар можна було купити майже все) відвіз нас до корабельні. Ворота верфі — знамениті ворота №2, які згодом стали її символом — були зачинені. Вже тоді в них вкладали квіти, а через кілька днів повісили фотографію Івана Павла ІІ.

Біля воріт я попросив про можливість розмови з лідером страйку. Невдовзі вже був на зустрічі з Лехом Валенсою, у супроводі кількох інших лідерів протесту. І намагався зрозуміти, що саме стало причиною протестів. Насправді у них були дві вимоги: підвищення зарплати на 1 000 злотих та поновлення на посаді Анни Валентинович (її дисциплінарне звільнення — за п’ять місяців до виходу на пенсію — було безпосередньою причиною організації страйку). Лише через певний час Валенса додав третю вимогу: право на організацію вільних профспілок.

Після першої зустрічі я хотів надіслати матеріали до редакції, але на узбережжі всі лінії телефонного і телеграфного зв’язку були відрізані. Щоб переслати текст до газети The Washington Post, я мусив повернутися до Варшави. Цього разу ми вирушили на таксі. Подорож трасою Ґданськ – Варшава обійшлася нам у 100 доларів. До Варшави ми прибули о 02:00 ночі в суботу. Усю суботу я присвятив написанню мого репортажу. Термін дії моєї візи закінчувався в неділю, тому мені довелося подати заяву на її продовження. Зрештою, я отримав візу на два дні, яку доводилось продовжувати кожні 48 годин.

Я був першим іноземним журналістом, який описав страйк робітників верфі. Щойно я туди зайшов, як відчув, що протестувальники сильно напружені через усю цю ситуацію. Вони не знали, якої реакції очікувати від влади. Але з часом страхи почали поступатися радості. Страйк почав дедалі більше нагадувати фестиваль. Протестувальники набралися мужності. Звичайно, тоді ще ніхто не здогадувався, що так розпочинався кінець комунізму — це стало зрозуміло лише 1989 року.

Але для мене вже тоді, 1980-го, було зрозуміло, що ПОРП утратила моральне право на владу.

Зрештою, її авторитет опирався на переконання, що партія представляє інтереси робітників. Коли робітники почали організовувати власну, незалежну профспілку, вони дали чіткий сигнал, що комуністична ідеологія стала їм чужою — і що правлячий режим може залишатися при владі лише за підтримки армії. Не могло бути кращого символу падіння комунізму як ідеології. Вже тоді було очевидно, що на комуністичний режим чекає крах, бо така неефективна система влади не змогла би втриматись. Невідомо було тільки, коли настане її кінець.

Текст одночасно опубліковано у польському місячнику Wszystko Co Najważniejsze.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.

''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!

Загрузка...