Привіт, зброє — 3. Корисні ідіоти

У міжнародних передачах зброї ніколи не було багато довіри. Постачальники завжди могли відвантажувати озброєння обом сторонам конфлікту і не перейматися тим, яка з них переможе. Позаяк здебільшого такі ситуації відбувалися в неблагополучних регіонах світу, нікому особливо до цього й діла не було. Крім журналістів...

Часто ці безстрашні люди під загрозою смерті збирали матеріал про злочини проти гуманності та людства. Чого лише варті репортажі з Руанди, де починався геноцид. Але то справи давно минулих днів. Зараз рівень довіри до журналістики прагне до того самого нуля, біля якого перебуває й рівень довіри до торговців зброєю. Адже як й у світі передач озброєнь, у медіа все стало продаватися і купуватися.

Причому це може навіть не вважатися хабарем, а просто збігом інтересів. Хороші матеріали, отримані російськими спецслужбами за допомогою хакерських атак на поштові скриньки українських компаній-експортерів військової техніки, можуть бути передані «чесним» журналістам під багатьма гарними приводами. А ті, у свою чергу, «чесно» опублікують ці матеріали, бажаючи миру на Землі і віруючи у справедливість. Коли говоримо про торгівлю зброєю, йдеться про війну. Не лише реальну, а й торгову та інформаційну. А на війні ніхто нікого не шкодуватиме. Хто краще підготовлений, того і правда.

Завдання розвідок — завдавати шкоди ворогам, в тому числі їхній репутації на міжнародному полі. А завдання журналістів — публікувати гаряченькі факти. Журналісту необов'язково бути чиїмось агентом, щоб абсолютно правомірно опублікувати інсайдерські матеріали, спрямовані на удар по національній безпеці та репутації країни. Кожен робить свою роботу.

Якось редактор американського BuzzFeed вирішив публікувати ніким не підтверджене знамените «досьє на Трампа», в одному з параграфів якого йдеться про петербурзьких повій, яких він змусив мочитися в ліжко, де, нібито, ночували Барак і Мішель Обама.

Пізніше, коли його попросили пояснити причини, через які він поширив таку єресь, не маючи жодного джерела, яке б підтверджувало все досьє або хоча б його частину, він написав гордого відкритого листа про те, що, мовляв, служить суспільству, і не йому , а суспільству вирішувати щодо тієї чи іншої інформації. А тому — «мопед не мій, я тільки розмістив об'яву». А суспільство вже нехай вирішує, правда це чи фальш.

Здебільшого журналісти по всьому світу і прикривають свої дії цим філософським перевзуванням у польоті. Хтось робить це за гроші, а хтось за славу. І жодної відповідальності вони за це не несуть. Причому варто лише комусь засумніватися в їхній правоті або професіоналізмі, таку людину негайно звинувачують у підіграванні одній зі сторін. Замкнуте коло.

За останні чотири роки західна преса взяла дуже щільну участь у поширенні російських наративів, які стосувалися звинувачень України в недобросовісних поставках озброєнь. Agency France Press у листопаді 2016 року випустило безіменний матеріал про те, що Україна поставляла китайські ПЗРК терористам ІДІЛ.

Вільям Броад і Девід Сангер із The New York Times опублікували звинувачення в постачаннях ракетних двигунів до Північної Кореї. Журналіст Грем Стек, який із 2007 року живе в Києві та пише для різних видань, в один день із Amnesty International опублікував, за його власними словами, злив даних про нібито постачання української зброї до Південного Судану.

Цікавим фактом було те, що дані Amnesty та дані Стека були практично ідентичними. Хто у кого списував, не зовсім зрозуміло. Судячи з опублікованих документів, інформація була отримана зі зламаної поштової скриньки. Звісно ж, інформацію дали дозовано, щоб не «засвітити» обставини її отримання. Грем Стек «розвернувся» потужніше і надавав фактаж разом із фотографіями. Amnesty International (AI) навпаки намагалося надати більше інформації, не «виплескуючи» докази або скріни контрактів.

Очевидно, що координація між британським офісом AI та Стеком була. Хоча б грунтуючись на тому, що їхні матеріали вийшли в один день і містили практично ті самі посили. Однак жодна зі сторін не обмовилася про колаборацію. Чи означає це, що їх могли використовувати «втемну» одночасно? Чи означає це, що існував якийсь сторонній план, крім як «розкрити жахливу несправедливість»? Цікавий і той факт, що український офіс AI, схоже, взагалі не був у курсі подій, проте був змушений ходити на теле- і радіоефіри, щоб обстоювати точку зору своїх колег, практично не маючи жодної підготовки в «матчастині» опублікованого. Люди просто озвучували надані їм меседж-бокси.

А ось Грем Стек, попри масштабний резонанс такого розслідування і 10-річну історію перебування в Києві (що напевно дало можливість обрости різними зв'язками), взагалі не з'явився в київських медіа з коментарями про своє розслідування. Знову ж таки, не зовсім зрозуміло — з якої причини?

Hurriyet Daily News повідомила про затримання в порту Зонгулдак нібито українського вантажу з деталями і частинами російських протитанкових ракет 9Л111 «Фагот» і 9K113 «Конкурс». Заарештований на борту судна іранець зізнався, що віз вантаж до Ірану.

По кожному з цих кейсів у відкритих джерелах можна знайти детальний розбір, але в кого є на це час. Вгадайте середньостатистичну реакцію українських журналістів та активістів на чергові звинувачення України в незаконних постачаннях зброї! Правильно, перше, що буде сказано: «Нехай українська сторона проведе ретельне розслідування в Міноборони та інших відповідальних відомствах». Питання про релевантність журналістських даних навіть не постає.

Немає жодного сумніву, що причиною цього є той самий горезвісний рівень довіри до держорганів. Однак коли йдеться просто про здоровий глузд — не треба нікому довіряти, слід бути просто зваженим в оцінках. Адже сумлінність журналістів (у тому числі за межами України) вже неодноразово була поставлена під сумнів. Причому ця практика сягає корінням десятиліть.

7 жовтня 2008 року BBC опублікувала документ, що нібито викривав Україну в тому, що танки на борту захопленої піратами «Фаїни» були призначені не Кенії, як було озвучено раніше, а Південному Судану.

Виявилося, що абревіатура GOSS, яку журналісти розшифрували спочатку як Government of South Sudan, насправді означала General Ordnance and Security Supplies — підрозділ матеріально-технічного забезпечення Міноборони Кенії.

На тлі всього цього розмаїття і професіоналізму міжнародних журналістів щодо України, з якихось нікому не зрозумілих причин будь-які «збройові проблеми», пов'язані з Російською Федерацією, геть ігноруються.

Наприклад, те, що Росія таємно постачає зброю курдським бойовикам. Про це стало відомо після того, як у лютому 2018 року в мережу потрапили відеокадри перехоплення турецькими військовими спільно з бійцями Вільної сирійської армії вантажного автомобіля, який був до країв наповнений зброєю і боєприпасами, призначеними для курдських «Загонів народної самооборони». Машина йшла до Арфіна (на північному заході Сирії), який тоді утримували курдські бойові загони. Відеокамера зафіксувала гранатомети РПГ-7 і ракети для протитанкових ракетних комплексів (ПТРК) «Фагот», «Метис-М» і «Конкурс». Ніхто, крім Російської Федерації, такі озброєння не виробляє і не експлуатує.

Замість того щоб розслідувати зв'язки поставок з Міноборони Росії або пригожинсько-вагнерівськими пташенятами, журналісти вперто продовжували намагатися пов'язати курдів з Україною.

В історії з поставками зброї до Південного Судану все виглядає ще прозаїчніше. Треба просто погуглити, щоб зробити збалансований матеріал. Але, звісно ж, копіпастити ангажовані дослідження набагато простіше і не потребує наявності мозку.

19 серпня 2013 року на сайті «Ростехнологій» опублікували інформацію про те, що «Рособоронекспорт», який торгує озброєннями по всьому світу, у 2011 році уклав, а в 2012 році виконав контракт на постачання до Судану 12 ударних вертольотів Мі-24 і шести Мі -8.

Судан закуповує зброю і в Білорусі, яка у 2008-2010 рр. поставила туди 12 штурмовиків Су-25 і три штурмовики Су-25УБ. Також відбувалися перемовини про покупку 18 Су-30К, що належали корпорації «Іркут» і зберігалися на авіаремонтному заводі в Білорусі.

Раніше Рада безпеки ООН ухвалила резолюцію про заборону Судану використовувати бойову авіацію в Дарфурі, де тривав міжетнічний конфлікт. Голова комітету РБ ООН Марія Христина Персеваль писала офіційного листа на адресу Радбезу про те, що, за її інформацією, до Судану було поставлено загалом 8 Мі-24. Але на думку Міноборони РФ, це нічого не означає і резолюцій РБ ООН не порушує, оскільки Судан «надав свої зобов'язання про незастосування цієї зброї в Дарфурі».

Ситуація з постачаннями до цього регіону якраз і є найяскравішою ілюстрацією того, що Віктор Бут, один із найвідоміших і цинічних посередників на світовому ринку озброєнь (на щастя, вже колишній), і є уособленням Росії як учасника цього ринку. Адже в суданському конфлікті Кремль постачає озброєння обом сторонам, а нещодавно ще й відправив туди своїх найманців з ПВК «Вагнер».

Про поставки Судану ми писали вище. А до Південного Судану російські озброєння потрапляють через Уганду. Шість винищувачів Су-30МК2 на суму $740 млн Росія поставила в Уганду в 2012 році. Після цього російський банк ВТБ спільно з «Рособоронекспортом» розробили для угандійської влади спеціальну схему.

Російський банк відкриває для міністерства оборони Уганди кредитну лінію на суму 170 млн доларів. За ці гроші угандійці мали придбати у Москви стріляючий металобрухт радянського зразка, велика частина з якого потрапила б до Південного Судану. Про ці схеми писали кілька угандійських медіа. Деякі з цих матеріалів були пізніше вилучені, але все ще доступні в archive.org.

Проте замість очевидних речей, як, наприклад, постійне порушення Росією міжнародного права, всі зайняті пошуком української чорної кішки в чорній української кімнаті, при тому, що її там немає.