Про сепаратизм та семантичну війну

Що українці у своїй переважній більшості знають про сепаратизм? На жаль, лише те, що начебто на Донбасі є багато сепаратистів, які борються за відокремлення Донбасу від України. Такі уявлення українців є ознакою програшу України в семантичній війні, яка ведеться за право давати назву та створювати смисли.

Українці, які розповідають про сепаратизм на Донбасі, повинні усвідомити, що ті процеси, які відбувалися у 2013-2014 роках на Донбасі, не мали нічого спільного з сепаратизмом. На Донбасі не було якогось окремого народу зі своєю культурою, історичними традиціями, своєю мовою та релігією. Мешканці Донбасу ніколи не прагнули жити в державі, яка б існувала лише в межах Донбасу та була б незалежною як від України, так і від Росії.

На всіх антиукраїнських протестних акціях у Донецьку та Луганську лідери колаборантів заявляли, що їхньою кінцевою метою є приєднання Донбасу до Росії. Голосування ж на референдумі за створення (народних республік) сприймалось мешканцями Донбасу як повторення кримського сценарію який, з їхньої точки зору, передбачав приєднання до Росії.

Підтримка іноземних збройних сил і співпраця з окупаційними адміністраціями не є ознакою сепаратизму. Фактично ці дії мешканців Донбасу потрібно класифікувати як колабораціонізм.

З точки зору багатьох російських інтелектуалів саме українці є сепаратистами, які борються проти імперського центру. Навіть вихід України зі складу Радянського Союзу вони трактують, як прояв українського сепаратизму. І саме тому російське керівництво проводило політику з формування організованих структур для розпалення та підтримки громадянського конфлікту в регіонах України, де проживає переважно російськомовне населення. Це робилося для того, щоб створити в Україні внутрішній розкол і унеможливити завдяки цьому вихід України із зони впливу Росії.

Не можна не згадати і про доктрину Лук’янова, створену 1990 року. Ця політична доктрина була спрямована на запобігання виходу союзних республік зі складу Радянського Союзу. Для реалізації цієї доктрини створювалися воєнізовані структури, які мали своєю діяльністю спровокувати міжнаціональні конфлікти, що призвело б до розколу в пострадянських республіках на сепаратистський центр та прорадянські окраїни. Фактично, ця доктрина лише доводить те, що ніякого сепаратизму ані в Грузії, ані в Молдові, ані в Україні не існувало.

Сепаратисти у Шотландії, в Каталонії, в Басконії, на Корсиці борються за створення власних незалежних держав. Їхня боротьба не спрямована на приєднання до інших держав, вони не воюють на своїй території у складі іноземних збройних сил. Що лише засвідчує те, що на Донбасі не існувало сепаратистського руху, бо не існувало передумов релігійних, расових, етнічних для сепаратизму.

Ведучи семантичну війну проти України, представники Кремля апелюють до косовського прецеденту для виправдання своєї агресії проти України. Насправді ж, події в Косово не мали нічого спільного з окупацією Донбасу та анексією Криму. На відміну від сербів, українці не влаштовували етнічні чистки у Криму та на Донбасі. Косово не було окуповане іноземними збройними силами або приєднане до іншої держави.

В Україні не було міжетнічного та міжрелігійного конфлікту. Також варто врахувати й те, що більшість мешканців Косова були косовськими албанцями, які були сепаратистами по відношенню до Сербії. Якщо в Югославії існували внутрішні етнічні та релігійні конфлікти, то в Україні без втручання Росії війна була б неможливою. Що й підтвердив в інтерв’ю російським журналістам відомий російський терорист Ігор Гіркін.

Розмови ж українців про сепаратизм лише посилюють наратив кремля про внутрішній український конфлікт, про боротьбу повстанців проти влади в Києві, про прагнення мешканців Донбасу отримати особливий статус для своїх регіонів. Думайте!