Пруссія після 1806 року: подолання національної кризи. Передати естафету

Карл Август фон Гарденберг

Справу барона фом Штейна продовжив князь (до 1814 року — граф) Карл Август фон Гарденберг (1750-1822), який очолював уряд Пруссії з 1810 по 1822 рік. Фактично Гарденберг більше 10 років розвивав, поглиблював та впроваджував те, що Штейн започаткував за один рік.

Історики вважають прусські реформи половинчастими і незавершеними, але головний результат був досягнутий. Штейн і Гарденберг вважали, що потрібно перш за все створити силу, яка могла б здійснити всі інші суспільні перетворення, і з цією метою вони спрямували основні зусилля на поліпшення самих державних установ, бо слабка держава не зможе здійснити ніяких реформ. Ми в Україні якраз маємо зараз приклад, зворотній прусському: за три десятки років незалежності в Україні не створено ефективного, фахового, некорумпованого державного апарату. Понад те, на нього немає соціального замовлення: олігархії слабка держава вигідна, бо її легше використовувати для особистого збагачення; ліберальна частина суспільства взагалі вважає державу злом, намагаючись звести її вплив до мінімуму; націоналістична частина суспільства, яка ідеологічно налаштована на сильну державну владу, маргіналізована і не має ніякого впливу на реальну політику.

Штейн і Гарденберг успішно виконали своє завдання, зробивши діяльність центральних і місцевих  установ більш впорядкованою і злагодженою, хоча запровадження самоврядування так і залишилося не реалізованим до кінця, за винятком міського. Прусські реформи справили великий моральний вплив на решту Німеччини, бо вдосконаливши управління державою, піднявши дух населення, створивши сильну армію, вони зробили з Пруссії надію всієї німецької нації, яка перебувала під гнітом французького панування. Ця моральна сила прусських реформ з особливою силою позначилася у війні за визволення 1813 року, коли оновлена Пруссія встала на чолі національного визвольного руху. Німецькі патріоти стали покладати всі свої надії на Пруссію і монархію Гогенцоллернів, а без внутрішніх перетворень Пруссія не змогла б стати центром боротьби з Наполеоном.

Ганс фон Бюлов

Якщо брати проблеми суто економічної політики, то за часів Гарденберга головною проблемою було створення єдиного економічного простору на території Пруссії після звільнення від Франції.

За участь у перемозі над Наполеоном Пруссія отримала винагороду на Віденському конгресі 1815 року. Вона повернула собі більшу частину своєї території, яку мала до 1806 року, за винятком польських земель, які відійшли до Росії. Однак як компенсацію за польські землі Пруссія отримала майже половину Саксонії та значну частину Вестфалії та Рейнської області. В результаті територія Пруссія простягалася від Німану на сході до Ельби на заході, та включала ще відокремлені території на захід від Ельби. Всі ці земля, як «старі», так і «нові», були державними утвореннями, іноді зовсім карликовими, але з кордонами і митницями. Додавання території до прусської держави зробило усунення митних бар'єрів нагальною проблемою прусської економічної політики. Суттєві відмінності між «старою» Пруссією та новопридбаними територіями ускладнили проблему: «нові» прусські території на заході з їхніми зростаючими промисловими секторами конфліктували із сільськогосподарськими територіями «старої» Пруссії. Це економічне гальмо потребувало негайного усунення. Це швидко і ефективно зробив Ганс фон Бюлов (1774-1825).

Ще у 1813 році Гарденберг запросив до уряду Пруссії тодішнього міністра фінансів королівства Вестфалія Ганса фон Бюлова. В 1817 році він обійняв новостворену посаду міністра торгівлі Пруссії, якому була підпорядкована митна справа. Законом про митні тарифи 1818 року Бюлов усунув митні перешкоди у межах Пруссії та запровадив мито на зовнішніх кордонах. За товари, що ввозилися до Пруссії та експортувалися з Пруссії, стягувався митний тариф, а всередині самої держави торгівля стала вільною. Прусська митна система була дуже простою та ефективною, високими податками обкладалися промислові товари, особливо текстильні.

Сусідні німецькі держави спробували змусити Пруссію скасувати нову митну політику, але марно, і врешті-решт це призвело до економічного панування Пруссії.

Щоб уникнути високих мит на товари, сусідні німецькі держави стали укладати митні угоди з прусською державою, що почало утворювати єдиний німецький економічний простір, і зрештою, за кілька десятиліть ця політика допомогла створити єдину Німеччину. Першим у 1819 році приєднався Шварцбург, потім у 1821 році — Анхальт. Деякі німецькі держави стали утворювати свої митні союзи, які згодом приєдналися до Прусського: так виник союз Баварії і Вюртембергу, Тюрінгський митний союз.

Складність проблеми полягала у величезній кількості німецьких держав: після закінчення наполеонівських воєн Німеччина складалася з 39 окремих держав, серед них чотири були просто містами. Тому не могло йтися ані про внутрішній ринок, ані про національну економіку, бо щоб продати товар, наприклад, з Берліна до Баварії або з Гамбурга до Саксонії, треба було пройти з десяток митниць, на кожній з яких були свої порядки і митні платежі.

Митний союз («Цольферайн») мав призвести до ліквідації митних та інших перешкод, (наприклад, у німецьких державах застосовували різні міри ваги та довжини), до зростання внутрішнього товарного обміну і розвитку підприємництва. Ця проста й очевидна ідея наштовхнулася на спротив суверенів десятків малих німецьких держав, бо позбавляла їх доходу від митних зборів. Тому німецький митний союз було створено лише в 1833 році, за 15 років від початку роботи над ним. Німецька економіка того часу, мабуть, є першим випадком економічного об’єднання великої території без єдиної політичної влади, яка виникла там тільки у 1871 році.

Герхард фон Шарнхорст

Після нищівної поразки від Наполеона самоочевидною стала потреба створення прусської армії за новими принципами. Хоча Тільзитський договір накладав обмеження на чисельність армії Пруссії у 42 тисячі, але не забороняв її реформувати та розвивати. Штейн та Гарденберг як голови урядів мали цим опікуватися, але безпосередньо відновленням армії на прохання прусського короля Фрідріха-Вільгельма ІІІ керував генерал Герхард фон Шарнхорст (1755-1813), якого призначили головою утвореного в 1807 році комітету з реорганізації армії, а наступного року він став військовим міністром в уряді Штейна.

Шарнхорст запропонував кілька принципів, які виходили з того, що для ефективності армії вирішальним є людський фактор, а не технічний.

Єднання народу, держави й армії: народ має брати участь в управлінні державою і мати свободу, всі чоловіки мають проходити службу в армії (перехід до загального військового призову), в армії не можна принижувати людську гідність (заборона тілесних покарань та рукоприкладства). Шарнхорст вважав, що армія — це озброєний народ, тому запропонував створення великого армійського резерву, але Наполеон зробити це йому не дозволив.

Меритократичний принцип формування командного складу армії: основа основ — освіта і досвід, керувати армією мають офіцери, які мають відповідну освіту, а не благородне походження. Вихідці з дворян, які бажали робити військову кар’єру, мали починати службу з рядових солдатів.

Меритократичний підхід до просування по службі в армії вимагав обов’язкового навчання і складання іспитів для офіцерів. У 1810 році Шарнхорст реорганізував Прусську військову академію в Берліні. У генеральному штабі вже неможливо стало служити без спеціальної освіти. У ХІХ сторіччі прусська армія перетворилася на найбільш інтелектуальну армію Європи.

Чому саме Шарнхорст запровадив у прусській армії такі зміни, можна зрозуміти, якщо взяти до уваги, що він був простолюдином, дворянство отримав уже за бойові заслуги, а крім того, він служив в артилерії, тобто у єдиному роді військ, в якому до ХІХ сторіччя була потрібна спеціальна освіта.

Реформування армії Шарнхорстом призвело до того, що з початком визвольної війни 1813 року проти французів вже воювала інша німецька армія. Головнокомандувач Герхард фон Блюхер отримав в особі начальника штабу Шарнхорста людину, яка могла перетворити його задуми на детальні оперативні накази. Блюхер мав кращих штабних офіцерів, ніж Наполеон. Через 50 років в австро-прусській війні фон Мольтке переконливо продемонстрував важливість професійної штабної роботи для забезпечення перемоги.