Пруссія після 1806 року: подолання національної кризи. Поки уряд звикає

Йоган Готліб Фіхте

Між груднем 1807-го і березнем 1808 року, одночасно з початком роботи уряду Штейна, засновник філософії німецького ідеалізму Йоган Готліб Фіхте прочитав цикл лекцій під назвою «Звернення до німецької нації». Період національного приниження завжди викликає націоналістичний рух, бо це природна реакція будь-якої нації, якщо вона ще жива. Тому зростання націоналістичних настроїв серед прусських політиків, військових і простого народу після катастрофи під Єною і Тільзитського миру було природним процесом. Фіхте надав цьому процесу філософського змісту. Він закликав до боротьби за звільнення німецької нації від французького диктату, а головним завданням на шляху до звільнення він вважав моральне відродження нації. За стилістикою його «Звернення до німецької нації» — скоріше проповідь, ніж філософія.

Фіхте (1762-1814) не був першим філософом німецького націоналізму, він спирався на ідеї Йогана Готфріда Гердера, тому націоналізм Фіхте був, як і у Гердера, не політичним і не економічним, а культурним, побудованим на етиці, естетиці та літературі. Цей варіант націоналізму ще називають романтичним. На початку ХІХ сторіччя не існувало єдиної німецької держави, тому на відміну від французької нації, поєднаної в політичне і юридичне ціле, Фіхте та іншим німецьким філософам довелося апелювати до інших факторів, серед яких для них головним була німецька мова, а в ширшому розумінні — німецька культура.

Фіхте вважав, що метою німецької нації є заснування «імперії духовності та розуму». Шляхом для цього, за Фіхте, є культурний розвиток нації. Якщо брати практичний бік цієї філософської концепції, то він полягав у розвитку освіти. Фіхте був ініціатором створення Берлінського університету (разом із Вільгельмом фон Гумбольдтом) і став у 1811 році його першим ректором та очолив філософський факультет.

Королева Луїза і нацизм

Розмови про німецький націоналізм рано чи пізно переходять до теми нацизму. Як відомо, «Звернення до німецького народу» Фіхте було одним із джерел натхнення для Гітлера, а королеву Луїзу нацистська пропаганда зробила ідеалом німецької жінки. З огляду на те, що нацизм був однією з найчорніших сторінок в історії людства, все, що мало якийсь стосунок до нацизму, потрапляє у його чорну тінь. Тому доведеться відволіктися трохи від нашої теми і зупинитися у кількох тезах на цьому питанні.

По-перше, романтичний націоналізм не є суто німецьким явищем, це загальноєвропейський культурний феномен. На сайті «Енциклопедія романтичного націоналізму в Європі» зібрані тисячі творів та біографій з усіх країн від Норвегії до Греції. Тільки у двох випадках (італійському та німецькому) з романтичного націоналізму з часом виникли політичні течії фашистського типу. Підйом націоналізму у визвольній війні Німеччини у 1813 році такий самий, як підйом націоналізму у визвольній війні Греції проти Оттоманської імперії, що почалася кількома роками пізніше. Подібні ситуації бачимо і в інших випадках у період становлення національних держав у ХІХ сторіччі. Робити узагальнені висновки щодо коренів нацизму в романтичному націоналізмі — нелогічно.

По-друге, якщо розглядати особу Фіхте, то тут ми бачимо конкретнішу картину. Гітлер та інші нацисти посилалися на нього та його «Звернення до німецької нації». В ідеях нацизму можна побачити дві концепції Фіхте. Концепція «Фолькскріг», тобто народної війни за визволення Німеччини від французької окупації, була близька ідеологам нацизму. Також концепція Фіхте щодо винятковості німецької нації та очищення від іноземного впливу, наприклад від французьких запозичень у німецькій мові, була сприйнята і використана нацистами.

Народна війна проти окупантів — зовсім не нацистська ідея, ми її бачимо в багатьох країнах під час національно-визвольних війн. Нацисти взяли цю ідею, щоб використати суспільні настрої приниження поразкою у Першій світовій війні. Ідея національної винятковості може бути прийнятною, якщо вона не перетворюється на ксенофобію, тобто страх та ненависть до чужинців. Звинувачувати Фіхте в ксенофобії не має підстав, навпаки, йоги вчинки свідчать про зворотнє. Нагадаю, що Фіхте був першим ректором Берлінського університету і демонстративно пішов у відставку, коли його колеги відмовилися карати винних у переслідуванні єврейських студентів. Навряд чи такий вчинок відповідає нацистському ставленню до євреїв. Захист національної самобутності теж не має нічого поганого, наприклад, наполеглива боротьба сучасних французів проти запозичень з англійської нічим не відрізняється від пропозицій Фіхте щодо очищення німецької від запозичень із французької.

Економічні зміни за 30 років і подолання кризи

Якщо резюмувати досягнення Німеччини у сфері економіки за перші 30 років після катастрофи 1806 року, то ані швидкого зростання, ані реструктуризації економіки не побачимо: Німеччина залишалася аграрною країною, в сільському господарстві було зайнято близько 60% населення, а в промисловості — лише близько 20%. Жодного заходу економічної політики щодо індустріалізації та модернізації за ці 30 років не було запроваджено. Але за ці роки була виконана величезна підготовча робота:

• Ліквідовано наслідки Середньовіччя в аграрних відносинах і в державному управлінні.
• Створено модерне державне управління й модерну боєздатну армію.
• Утворено єдиний економічний простір, що охопив територію більшості німецьких держав.
• Створено державну систему освіти та науки, яка забезпечила кваліфікованими людьми державне управління, армію й економіку.

Ми не можемо сказати, що це була усвідомлена стратегія: мовляв, з початку створимо передумови, а потім почнемо модернізацію. Гардерберг вважав, що Пруссія є й має бути аграрною країною.

Державні діячі, які перетворили середньовічну Пруссію на модерну державу, — Штейн, Гарденберг, Гумбольдт, навіть генерал Шарнхорст — були лібералами. Вважається, що твори Вільгельма фон Гумбольдта надихали класика лібералізму Джона Стюарта Мілля. Для всіх них була близька ліберальна ідея індивідуальної свободи, а Гумбольдт написав із цього питання цілу книгу «Про межі державної діяльності». Парадокс у тому, що ці ліберали створили зовсім не ліберальну прусську державу, яку згодом Бісмарк зробив зразком ефективності та порядку у ХІХ сторіччі. Є відомий афоризм: «Ліберал може стати міністром, але з цього ще не випливає, що він буде ліберальним міністром», який приписують Вільгельму фон Гумбольдту або його знаменитому брату Александеру. Для німецької історії початку ХІХ сторіччя цей афоризм дуже слушний: витягти країну з національної кризи ліберали змогли, бо займалися вирішенням реальних проблем, а не втіленням ліберальних ідей.

Пруссія початку ХІХ сторіччя може розглядатися як приклад подолання національних криз, які досліджені Джаредом Даймондом у його недавній книзі «Переворот. Зламні момент у країнах, що переживають кризу». Даймонд виокремив 12 чинників, які впливають на подолання національної кризи. Корисно розглянути їх на прикладі Пруссії початку ХІХ сторіччя.

1. Національний консенсус щодо наявності кризи. Для Пруссії після 1806 року він очевидний.
2. Відповідальність за власну долю, відмова від позиції жертви та від схильності жаліти самих себе.
3. Виявлення інституційних змін, відокремлення їх від інституцій, що не потребують змін. Релікти Середньовіччя в Пруссії були очевидні.
4. Підтримка з боку інших країн. Війна з французами об’єднала багато країн від Британії до Росії.
5. Використання досвіду інших країн. Приклади Британії та Франції були перед очима німців.
6. Національна ідентичність. Вона значно посилилась під впливом загальноєвропейського підйому романтичного націоналізму, а в Німеччині після 1806 року він був особливо впливовим.
7. Чесна самооцінка. Що характерно для Штейна, Гарденберга, Шарнхорста, Бюлова, Гумбольдта, то це твереза оцінка ситуації, в якій опинилася Пруссія, розуміння реальності й необхідних дій.
8. Історичний досвід подолання попередніх національних криз. Тридцятирічна війна 1618-1648 років була значно більшою катастрофою, ніж 1806 рік, її наслідки Німеччина долала майже сто років.
9. Стійкість. Національні кризи долаються роками і не завжди дієві рецепти знаходяться відразу. Готовність до тривалої напруженої роботи на національному рівні.
10. Гнучкість, здатність випробувати різні шляхи подолання кризи. З цього приводу прусський приклад складно використати, бо політична стратегія Штейна-Гарденберга виявилася вдалою і не потребувала змін.
11. Національні засадничі цінності. Для Пруссії такими були німецька культура і мова.
12. Свобода від геополітичних обмежень. Цього у Пруссії та в Німеччині взагалі ніколи не було завдяки географічному розташування в центрі Європи, яка сторіччями перебувала у війнах.

За межами переліку Даймонда залишився один чинник, який часто наводять, як необхідний для подолання національної кризи, — наявність сильного харизматичного політичного лідера. Статистичні дослідження впливу політичного лідера на розвиток країни, виконані Джонсом і Олькеном, на які посилається Даймонд, свідчать, що в більшості випадків такий вплив є, але наявність такого лідера не є обов’язковою. Приклад виходу Пруссії з катастрофи 1806 року є прикладом відсутності сильного політичного лідера: Фрідріх-Вільгельм ІІІ на таку роль ніяк не тягнув і серед його міністрів на роль Бісмарка теж нікого не знайшлося. Тим не менш, Пруссія успішно упоралась з подоланням катастрофи 1806 року.