Релігія Нації. Війна та криза
Примітка редакції. Розпочинаємо цикл статей, присвячений конкуренції між режимом і церквою та формуванню нової фашистської релігії в Італії.
1861 року, після низки подій відомих як «Рісорджименто», було створене Королівство Італія. Однак на цьому «відродження» Італії не було завершене, бо ще багато територій залишалось під чужоземним або тиранським гнітом. Серед цих був і Рим, тоді столиця Папської держави.
1870 року італійські війська (переконавшись, що Франція, яка до того тримала там військовий гарнізон, не буде втручатись) зайняли Рим, відкривши так зване «римське питання» — суперечки щодо статусу Рима та характеру світської влади католицької церкви. Майже одразу ж після тих подій Папа Пій IX оголосив себе в’язнем, а свою державу — окупованою.
«Допоки лист іще йшов до Короля, його війська вже окупували міста, які до цього жили під нашим понтифікальним правлінням, легко знищивши гарнізони, що чинили опір. Потім настав той самий злісний день 20 вересня, коли ми побачили наше Місто, місто Апостола Петра, центр Католицької релігії, який був сховищем для багатьох людей, в облозі тисячі солдатів. Потім була пробита дірка у стінах. Ми ридали, спостерігаючи за тими жахливими руйнуваннями від бомб, яких лякалось місто, звірствами, які чинили ті, хто ще вчора заявляв про щиру доброзичливість до Нас і вірність Релігії душі.
Чи могло того дня трапитись із нами щось гірше за це? Того дня солдати, входячи до Рима, всіляко порушували суспільний лад, ображали гідність та святість самого Понтифікату…»
Із енцикліки Respicientes Ea Папи Пія IX, 1 листопада 1870 року
Окрім офіційного засудження італійської держави, Святий Престол також закликав католиків не брати участь у національній політиці (non expedit — не вигідно). Це звернення буде офіційно відкликане лише 1919 року.
Конфлікт між церквою і державою суттєво позначився на Італії, особливо на процесі формування нової італійської ідентичності. В цьому плані, на перших порах існування нової держави, релігія була майже єдиною спільною рисою, яка об’єднувала різні (лінгвістично, історично, економічно й інституційно) народи. Проте варто мати на увазі, що в XIX столітті, епосі романтизму, релігійність не була дуже популярна серед інтелігенції, але громадянський націоналізм і культ нації були; згодом італійський історик Еміліо Джентіле об’єднає це під терміном «громадянська релігія». Таким чином, перед савойською монархією постало питання формування нової, італійської громадянської релігії. Як казав свого часу Массімо Д’Адзельо, сенатор Італії та колишній очільник Ради Міністрів Сардинського Королівства: «Ми створили Італію, тепер пора створити й італійців».
Слід зазначити, що монархія була не дуже успішна в цьому плані. По-перше, вона майже завжди мала конкурентів. Передусім це були республіканці — послідовники ідей Джузеппе Мадзіні, які пропонували не тільки політичне, а й моральне об’єднання нації навколо ідеї «божої» долі, яку Він уготував кожній нації. Пізніше, вже в XX столітті, італійські націоналісти (головним чином Енріко Коррадіні) висловлювались за інший спосіб створення італійської ідентичності — війну, яка поєднала би культ загиблих із культом традиції:
«Війна — це найбільша демонстрація життя, яку люди можуть відчути. Війна може, і навіть повинна, привести до культу: культу героїв, культу традицій. Жодна нація не може претендувати на велич, якщо не дбає про своє минуле і не вихваляє власну міць».
У певному сенсі бажання Коррадіні створити націю через жорна війни збулося під час Першої світової, особливо після поразки під Капоретто, коли італійська пропаганда докладала титанічних зусиль для мотивації солдатів і громадянського населення, малюючи лінію оборони на річці П’яве як останній рубіж проти австріяцьких окупантів.
Однак не варто думати, що монархія взагалі нічого не робила для того, аби створити «громадянську релігію». В освітню систему було введено щось віддалено схоже на громадянську освіту та фізкультуру, були спроби розвивати патріотизм через спорткультуру, будувались пам’ятники битвам рісорджиментальної епохи. Врешті-решт, важливим інструментом громадянської релігії була також і армія, особливо зважаючи на її призовний характер. Однак на практиці не всі ці методи спрацювали як треба: після того, як було скасовано викладання катехізису та католицької доктрини в державних школах, учні почали частіше йти до приватних католицьких шкіл; на розвиток патріотичної фізкультури не виділялось достатньо грошей, а ініціатива зі зведення монументів належала більше ветеранським асоціаціям, аніж державі.
На цьому тлі відносини між католицькою церквою та італійською державою поступово нормалізувались. Іще 1871 року, сподіваючись на швидке розв’язання «римського питання», італійський парламент ухвалив так званий «закон про гарантії», який давав Святому Престолу право на озброєну охорону, недоторканність окремих ватиканських палаців, вільну дипломатичну діяльність і щорічну грошову компенсацію в 3,2 мільйона лір. 1913-го буде укладена усна угода, яка відчинить двері католицьким організаціям у велику політику. 1919-го папа Бенедикт XV офіційно відкликав non expedit, і того ж року сформувалась перша католицька політсила — Італійська народна партія (Partito Popolare Italiano), яка на виборах 1919 та 1921 років стабільно набирала ~20% голосів.
Приблизно водночас, після тотальної поразки Fasci Italiani di Combattimento на виборах 1919 року, Муссоліні почав складний процес корегування політичного курсу організації та трансформації руху в повноцінну партію, що й відбудеться 1921 року. Зміна курсу привела, зокрема, до більш толерантної позиції стосовно католиків, особливо якщо згадати маніфест Fasci Italiani di Combattimento 1919 року, де пропонували повну конфіскацію церковного майна.
Трохи пізніше, вже 1929-го, підпишуть так звані Латеранські угоди, у результаті яких «римське питання» буде офіційно розв’язане шляхом створення держави Ватикан. Разом із цим духовенству нададуть певні привілеї, а католицизм стане державною релігією Італії. Проте не варто думати, що Муссоліні був «людиною Провидіння», бо ці ініціативи мали конкретні політичні цілі. Та й загалом можна сказати, що відносини між фашистським режимом і католицькою церквою можна охарактеризувати не інакше як конкуренція, яка інколи переходила до відвертої ворожнечі.
«Ми, сміючись, випхаємо пейсатих боягузливих рабинів із-під їхніх спідниць… знесемо статуї старих святих, що забруднюють і задимлюють нашу землю. З будь-якої традиції, яка змушує нас ставати на коліна — чи то християнської, чи язичницької — ми зробимо багаття чи барикаду… Нехай же Христос знову розіпне себе на своїй сценічній Голгофі!»
Це уривок зі статті «Barabba» (автор — Оттавіо Дінале), що була опублікована 19 вересня 1916 року в газеті Il Popolo d’Italia. Неважко помітити палкий антиклерикалізм, яким просякнутий цей уривок; навіть більше, схожу думку певний час поділяв і головний редактор газети — Беніто Муссоліні.
Свого часу Папа Пій XI називав Муссоліні по-різному: сьогодні він «новоосвячений, чиє завзяття штовхає його уперед», завтра — «людина Провидіння», післязавтра — «про нього, колись, будуть говорити як про тих, хто виграв битву, але не війну». Все це додатково вказує на складні відносини між Церквою та Дуче. Ба більше, в перші роки власної кар’єри Дуче негативно ставився до релігії як такої. Пропоную поглибити цей аспект, особливо враховуючи беззаперечну роль Муссоліні як засновника та протагоніста фашистського руху.
У своїй юності Муссоліні, окрім республіканства Мадзіні, успадкував від батька і антиклерикалізм, який згодом буде підкріплений думками Джозуе Кардуччі, Фрідріха Ніцше, футуристів і друзів-радикальних соціалістів. Уже під час перебування у Швейцарії Муссоліні брав участь у публічних дебатах на тему релігії; під час одного з них він навіть кинув виклик самому Богові. Анжеліка Балабанова згадує слова Беніто того дня: «Дайте мені годинник. Даю Отцю Небесному десять хвилин. Якщо за цей час він мене не вдарить, тоді його не існує. Кидаю виклик».
З часом звичайний атеїзм майбутнього Дуче перетворився на радикальний, особливо під час Першої світової війни. Саме тоді була опублікована «Barabba», яка спричинила цілий скандал: ватиканська газета L’Osservatore Romano закликала до цензури, а архієпископ Мілана заборонив вірянам читати і купувати Il Popolo d’Italia. До того ж у ті часи Церкву, через її пацифістсько-нейтральну позицію, звинувачували в заступництві, якщо не в шпигунстві на користь Австрії — заклятого ворога Італії.
Загалом Перша світова була кризою для католицької Церкви та Папства, які були змушені докладати чимало зусиль до боротьби проти «націоналізації» релігії, що становила загрозу для католицтва як такого. Вже тоді деякі священники почали помічати, як бійці у траншеях поступово починають користуватися релігійними аналогіями: загиблих називають «мучениками», справу Батьківщини — «святою», ворогам бажають «пекла». Поступово відбувалась сакралізація Держави та самої політики. Італійський історик Еміліо Джентіле зазначає:
«Під час Першої світової християнська свідомість зіштовхнулась із сакралізацією Держави та нації, які вимагали від індивідуума повного послуху, навіть самопожертви; таким чином формувалась громадянська релігія, яка змогла підпорядкувати собі традиційну. Розвиваючись і розширяючись, поглинаючи й інтегруючи в собі християнські цінності, часто змінюючи ритуали та символи, на початку XX століття націоналізм став головним антагоністом християнства у Європі, встановлюючи примат Держави над Церквою».
Інший італійський історик, Валеріо Де Чезаріс, наводить цікавий уривок із газети однієї міланської молодіжної католицької асоціації.
«У нашому розумі ми не можемо відділяти ідею релігії від ідеї батьківщини, які настільки гармонійно поєднались між собою, чого не було раніше… Нехай же ця батьківщина стане нашою другою релігією, яка ще більше наблизила б нас до першої і яка наблизила б нас до джерела вічного життя».
Через власний неприхований пацифізм Церква зазнала жорсткої критики з боку італійських «інтервентистів» (тих, хто ратував за вступ Італії у війну), серед яких, власне, і був Муссоліні. В енцикліці Папи Бенедикта XV Ad Beatissimi Apostolorum (1914 рік) можна прочитати таке:
«And we implored Kings and rulers to consider the floods of tears and of blood already poured out, and to hasten to restore to the nations the blessings of peace. God grant by His mercy and blessing, that the glad tidings the Angels brought at the birth of the divine Redeemer of mankind may soon echo forth as we His Vicar enter upon His Work: "on earth peace to men of good will" (Luke II, 14). We implore those in whose hands are placed the fortunes of nations to hearken to Our voice. Surely there are other ways and means whereby violated rights can be rectified. Let them be tried honestly and with good will, and let arms meanwhile be laid aside».
1917 року Папа написав окремого листа до «вождів народів, що воюють»:
«При завершенні першого року війни Ми, звертаючись до Вас, вказали шлях до стабільного та гідного для всіх миру. На жаль, ніхто не почув наших закликів: війна, з притаманними для неї жахами, жорстоко протривала ще два роки. Вона поширилась на землю, море і навіть повітря. Смерть і руйнації прийшли до невинних жителів безпомічних міст і тихих сіл. І зараз ніхто не може уявити собі, наскільки збільшиться теє зло, якщо до кривавого триріччя добавляться ще декілька місяців. Невже цивілізований світ повинен стати полем смерті? Невже Європа, настільки прославлена та квітуча раніше, у пориві власного божевілля здійснить справжнісіньке самогубство?
За настільки страшного стану речей, перед настільки важкою загрозою Ми, керуючись не певними політичними цілями чи інтересами якоїсь країни в борні, а передусім відчуттям обов’язку перед Святим Отцем усіх вірян, тих синів, які молять Нас та Наше мирне слово, почувши голос усього людства та розуму, Ми знову закликаємо до миру, особливо тих, у кого в руках долі цілих народів…»
Для окремих католиків, серед яких можна відзначити дона Луіджі Стурцо чи отця Аґостіно Джемеллі (засновник Католицького університету Святого серця в Мілані), війна була можливістю відродити колись утрачену провідну роль релігії та Церкви в суспільному житті. Саме для цього дон Стурцо 1919 року заснував Італійську народну партію (надалі PPI від Partito Popolare Italiano), що остаточно знаменувало повернення католиків до великої політики. Того ж року Бенедикт XV відкликав non expedit.
Незважаючи на електоральні успіхи (на виборах у листопаді 1919-го PPI отримала 20,5% голосів), партія мала певні серйозні проблеми, серед яких, зокрема, можна виділити дві: внутрішня роздробленість і відсутність підтримки з боку Папства. Першу проблему можна частково пояснити другою: дон Стурцо вважав, що, в контексті повного секуляризму та ліберальної системи, PPI не повинна виступати за католицизм як державну релігію, натомість має залучати людей до християнських цінностей демократичними методами; відсутність відвертої підтримки з боку Ватикану давала більше простору для Стурцо щодо «ідеологічних» рішень партії, тим самим розпалюючи внутрішні конфлікти. В майбутньому це ще відіграє свою роль.
З іншого боку, не могло бути й мови про певну пряму підтримку з боку Ватикану. Якби Папство відверто визнало, або ж ідентифікувало себе з PPI, це дало б тверді аргументи для держави Італія на перемовах щодо «римського питання». Святий Престол вважав, що «римське питання» має міжнародний характер і повинно бути розв’язане на міжнародному рівні. Італія ж, навпаки, визнаючи, з одного боку, універсальний характер католицизму та Папства, вважала «римське питання» виключно внутрішньою справою держави; таким чином, офіційна підтримка чи визнання PPI Ватиканом нашкодила б самому Ватикану.
Тим часом 1919 року фашистський рух зазнав краху на виборах, не здобувши навіть 1%. Для Муссоліні це було явним знаком того, що потрібно щось міняти всередині руху та шукати новий електорат. Так розпочався тривалий і болючий процес «конституціоналізації» фашизму — переходу від руху до організованої політичної партії. В цьому контексті змінюється також і ставлення Муссоліні до католицизму.
Помітивши внутрішню роздробленість у PPI, Муссоліні починає поступово змінювати ідеологічний курс руху в більш праву сторону. У травні 1920 року на ІІІ-му З’їзді Fasci italiani di combattimento Беніто зазначить:
«Що стосується Папства, то ось що треба розуміти: Ватикан — це чотириста мільйонів осіб, розкиданих по всьому світу. Кмітливі політики, якщо хочуть розширити власну міць, повинні використовувати цю колосальну силу. Я перебуваю поза будь-якою релігією, але політичні проблеми залишаються політичними проблемами. Ніхто в Італії не може погрожувати цьому духовному суверену, якщо, звичайно, не хоче розв’язати релігійну війну».
Із цього моменту змінюється і сприйняття католицизму як феномена: з інструмента для керування масами він стає однією з головних складових італійської нації та тисячолітньою Імперією з центром у Римі:
«У нас в Італії є велика та визнана сила; із Рима лунають повідомлення для чотирьохсот мільйонів людей. Рим повинен сприйматися не тільки як столиця Італії, але і як столиця невимірної духовної імперії…»
Бачення католицизму як спадкоємця імперсько-латинського Риму не була на той момент чимось радикально новим. Незадовго до того, як сам Муссоліні візьме на озброєння цю концепцію, вже деякі італійські націоналісти на кшталт Паоло Орано чи Енріко Коррадіні висловлювали цю тезу. Цікаво те, що проводилась різниця між католицизмом і християнством; навіть більше, вважалось, що без Риму християнство так і залишилось би східною сектою іудаїзму. Подібне бачення переживе і 1922 рік, визначивши надалі бажання режиму «націоналізувати» католицизм для власних цілей.
1921-го рух Fasci italiani di combattimento офіційно трансформується в Національну фашистську партію, яка на виборах того ж року вже зможе посісти декілька місць у Парламенті. Нова політсила прийшла з новою програмою — що стосується «церковного питання», то можна помітити серйозні зміни. Якщо в маніфесті Fasci italiani di combattimento були заклики до «конфіскації всього майна релігійних конгрегацій», то програма Національної фашистської партії вказує лише на «суверенітет держави, яка повинна забезпечувати Церкві право на вільну духовну діяльність».
З інтенсифікацією політичного насилля окремі представники PPI почали сприймати фашизм з певною симпатією, вбачаючи в ньому гаранта суспільного ладу. До того ж події тих часів на землях колишньої Російської імперії (особливо релігійні переслідування) не допомогли соціалістам отримати симпатію католиків, особливо з огляду на деякі енцикліки минулих Пап, як-то Rerum Novarum; через це насилля, застосоване до них, сприймалось більш легкодумно, якщо взагалі не виправдовувалось. L’Osservatore Romano пише:
«Соціалісти, хоч вони й отримали більшість на останніх виборах, усе ж таки залишаються в меншості. Власною пихатістю, криками і ненавистю до незгодних вони створили атмосферу насилля та придушення…
Ми засуджуємо будь-яке насилля, особливо з боку організованих груп ветеранів, які взяли на себе право вершити справедливість. Поки Уряд обіцяє подавляти будь-яке насильство, на думку спадає таке: з одного боку ми маємо тих, хто відверто бажає зруйнувати чинний лад; тих, хто на публічних зібраннях прославляє той російський моральний і політичний безлад; з іншого боку маємо тих, хто, інколи перегинаючи, хоче захистити порядок та свободу всіх громадян. Цю фундаментальну різницю не можна ігнорувати чи замовчувати, особливо тими, хто відповідає за суспільний добробут».
Проте фашистські сквадри ставали дедалі більш неконтрольованими, а всередині партії почала формуватись опозиція до Дуче, який мав намір «демобілізувати» сквадри й остаточно перейти до застосування більш мирних засобів у політиці:
«Громадянська війна не може і не повинна стати постійною характеристикою італійського життя, бо тоді в Італії не буде тієї величі, якої ми бажаємо та до якої рухаємось, а буде лише темрява і кров…
"Російський" більшовизм ліквідований… Італія 1921 року значно відрізняється від Італії 1919-го».
Із цією метою в серпні 1921-го була підписана «мирна угода» із соціалістами, яка, щоправда, не всім сподобалась і яку не всі дотримувались. Однак Муссоліні зміг побороти внутрішню критику та скерувати рух до нових цілей.
Трохи пізніше, в лютому 1922-го, був оголошений новий Папа — Пій XI. Разом із цим почались фатальні метаморфози всередині Італійської народної партії.
Далі буде.
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!