Перейти до основного вмісту

Росія: політичні корені. Ctrl+c, ctrl+v

Як схрестити СРСР та царську Росію? Ніяк. Тому все тримається... Зараз розповімо.

Запізнились, ніколи пояснювати: бігом долучайтесь!
У попередній частині було:

Що можна сказати точно, врахувавши обставини? Будь-яка конституція здатна вижити лише в тому випадку, якщо політичний зміст зберігається в її існуючій структурі.

Є сумна реальність. Безпосередньо народ у рамках ліберальної доктрини існує виключно як джерело для виникнення крихітної меншини (його представника). Її подають уже як «більшість» у тому чи іншому законодавчому органі.

Суверенітет, таким чином, узагалі не розглядають як першопричину для встановлення конституційної доктрини. Навіщо? Це взагалі не основна потреба.

Зачекайте, але ж ліберальні мислителі обожнюють посилатись на народ як джерело будь-якої політичної системи... А, все гаразд: формально людяні тези знову виявляються лицемірними, щойно доходить до справи.

Посилання на народ не вражають надійністю. Насправді це питання полягає в іншому.

Треба позначити ту конкретну силу, яка у змозі нав’язати власну політичну волю, причому в обхід системи законів. Вона з’являється, коли конкретна частина населення реалізовує певне рішення. Буває так, а навпаки — ні.

Висновок стає жорстким: «Суверен — той, хто ухвалює рішення про надзвичайний стан».

У цьому сенсі Шмітт розглядає суверена як інстанцію, здатну до прийняття рішення незалежного як від народної легітимності, так і від суто формальних визначень законності.

Суверен перебуває поза правовим полем — буквально над самим законом. Його практика запровадження надзвичайного стану взагалі не належить до існуючої системи законодавства.

Позиція про те, що така практика сама по собі є антиправовою, не враховує певні обставини. Будь-які закони мають зовнішнє походження. Вони існують через обґрунтовані претензії певної групи на створення власних правил на певній території.

Іншими словами, сам суверен визначає можливість «верховенства права» через рішення про надзвичайний стан. Суворо, але як є.

Не існує норми, яка була б застосована до хаосу. Має бути встановлений певний лад, щоб мав сенс правопорядок. Має бути створена нормальна ситуація, і сувереном є той, хто недвозначно вирішує, чи справді панує цей нормальний стан.

Перепрошую за такий відступ. Але тільки розтлумачивши те, на чому базується російська система політичного управління, можна продовжити дослідження за правилами.

І тепер можна розібратись: як саме використано шміттанський деціонізм у рамках гри із суспільством? Передусім наголошую — актори цієї системи частково мають патрона з влади. Однак загалом їх достатньо, аби потім усе вибудовувалось самостійно.

При цьому використано позицію, притаманну ще з часів царської Росії. Суверен апріорі правий — але його оточення є ворожим. «Царь хороший, бояре плохие».

Вороже на 100%. Стосовно як суверена, так і простого народу.

Все це використовується задля побудови позиції про фортецю в облозі. Така позиція в Росії є активною вже впродовж десятиліття, особливо після подій на Болотній площі.

Суверен в обличчі Путіна почав виконувати значно більшу роль безпосередньо як «аватар» системи. Саме провальні протести та їх наслідки підштовхнули Кремль до налаштування нової системи. Знаєте, як її описати одним реченням?

Схоже на путінський палеоконсерватизм, але з елементами «суверенної демократії» та шміттівського впливу.

Так у книзі В’ячеслава Морозова «Russia's Postcolonial Identity» можна побачити поступову вибудову цих наративів. Згадайте, коли вперше було оголошено про «духовні скрепи»: у грудні 2012 року прямо під час федеральних зборів.

А вже у вересні 2013-го цю лінію було продовжено на Валдаї. Вже зі згадуванням «державо-утворювального народу».

Незважаючи на те, що Путін відкидав можливість «ідентифікувати себе тільки через свою етнічну приналежність чи релігію в такій великій країні з багатоетнічним населенням», він все ж таки описував Росію як «державу-цивілізацію, посилену російським народом, російською мовою, російською культурою, Російською Православною Церквою та іншими традиційними релігіями країни».

Фактично виступав сувереном як людиною, що створює і тлумачить право.

Все це дало можливість зробити вертикаль влади ще більш централізованою. Після повалення осередків непокірних «феодалів» у Сибіру та на Далекому Сході, ще й з укріпленням суверена через наділення його більшими конституційними повноваженнями.

Ви ж пам’ятаєте зміни до Конституції РФ, запроваджені шляхом референдуму?

Зміни до Конституції дали змогу остаточно перетворити федерацію на унітарну державу. Причому шляхом того, що всі національні республіки відтепер більше підпорядковуються безпосередньо Москві й утрачають навіть формальні атрибути суверенітету, виражені на папірці.

Центральна влада настільки центральна, що навіть посади президента республіки в Росії більше не існує. Приїхали.

«Кримський консенсус» узагалі дав небувалий кредит довіри та міцності для влади. Та уможливив розширення боротьби з інакодумством, а також посилення дискурсу «консерватизму» у країні. При цьому слід віддати належне, дискурс вибудовується, апелюючи не лише до самосприйняття еліт, а й до самосприйняття самого народу.

А вже той із легкої руки Суркова став «новою нафтою». Для нас це не дуже добре.

Події двох майданів в Україні привели російське керівництво до перманентного страху перед можливими наслідками у самій Росії. Кремль вважав і вважає, що повстання у Києві були інспіровані Заходом. Були підстави чи ні — події налякали б його все одно.

Будь-який західний вплив що у владі, що серед громадян — те, що лякає російську владу більше за вогонь. Після Мюнхенської промови було розпочато переворот на консервативні рейки. І логіка антагонізму за Шміттом просто неспроможна осягнути гібридну природу московського антизахідництва.

Бойкотировать российские новости? Этого мало, не 1918 год на улице.

Де тут незадачка? Російський палеоконсерватизм засновує кожен свій рух на євроцентричному нормативному порядку. Але не намагається вийти за його межі.

В результаті будь-які кремлівські пошуки автентичності залишаються тупим наслідуванням якогось «сучасного предмета європейської» історії. Він неминуче є сумною фігурою нестачі та невдач. Розповідь про перехід завжди залишатиметься «вкрай незавершеною».

Звідси й вимальовується незвична для нас дифузія радянського минулого з дореволюційним. Усе зливається в один казан і доволі кепсько пахне.

Синтез червоно-коричневості вперше виявлявся через суспільне несвідоме у жовтні 1993 року. Тоді на барикадах був помітний і романівський, і радянський прапор.

Ще 2009 року у «Відомостях» запитували, чому російська влада обрала «російський консерватизм» Ільїна та Солженіцина, з відвертим антизахідництвом, хоча кореневище цих поглядів лежить у постаті Побєдоносцева.

1883 року ініціатор контрреформ Олександра III обер-прокурор Синоду Костянтин Побєдоносцев зазначав: «Коли суд відокремлений від держави (на наше горе встигли зробити це і в нас), він стає знаряддям панівної партії <...> Єдина влада — єдина запорука правди для Росії. Ось де правда, а там (на Заході) — брехня, фатальна брехня для Росії».

Спільний чинник, що скріплює, — це саме антизахідництво як ідеологія. Адже основними постатями для наслідування є не Олександр II, реформатор. І навіть не Ленін із Троцьким та їхньою ідеєю про світову революцію.

Ця ефемерна постать — сатрапи, які замикалися в собі, йшли в самоорієнталізацію суспільства та інститутів.

Чим більш за все запам’яталась епоха Олександра ІІІ? Переслідуванням інакодумців, посиленням репресій. Повальним голодом, під час якого охранка закривала благодійні їдальні для голодуючих. Тут синтез зі Сталіним додав іще гірші речі.

Коктейль із різних епох породжує ще й мілітаристську істерію, підвівши під загальний знаменник «Велику Вітчизняну» як ключовий вузол.

Замість створення ідеології Кремль переконує росіян утворенням власної подоби BLM. Де важливою складовою є пам’ять про предків, які поклали на вівтар свої життя — і за що, мовляв, тепер має платити і каятися вся Європа.

Так під керівництвом істориків з Інституту військової історії Військової академії Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації був розпочатий проект «Нюрнберг. Без терміну давності». Завдяки цій темі заплановано вибудовувати наратив про те, що вороги все ще на волі навіть після стількох років після війни.

Це фактично накручує суспільство на пошук не тільки зовнішнього ворога, в обличчі країн Балтії чи України. Насамперед ворога шукають усередині держави.

Під цим приводом влада не дає волі плюралізму. І ці дискурси нав’язувані так, нібито вони йдуть знизу. Зараз, уже спираючись на соціологічні дослідження контор на кшталт «Левада-Центру», можна побачити: наративи, які раніше нав’язували, тепер будуються самі.

Страх війни йде навпаки, він породжує потребу в пошуках подібних наративів. А цей страх є другим пунктом у списку всіх страхів російського населення.

Знову ж, через машину пропаганди та наративів, щільно посіяних на низовому рівні, ми виходимо до реалій. Коли західні країни посилюють тиск на Росію, це викликає негативну реакцію навіть не стільки у влади, скільки загалом у людей.

Так ми можемо побачити: більшість навіть не чула про те, за що (та кому) видають статус іноземного агента. Просто знає, що такий статус існує.

Але тиск призводить до того, що закриваються навіть такі правозахисні центри, як «Меморіал». Чи навіть більше. Наприклад, оголошується туфта — мовляв, є зовнішне управління освітою, як це пропагується через рупори олігарха Малафєєва.

Фактично атаковані ресурси системних лібералів, а саме — їхні головні освітні центри: Московський державний інститут міжнародних відносин (МГИМО) і Московська вища школа соціальних і економічних наук (МВШСЭН). Остання взагалі отримала такий удар, що має всі шанси на закриття.

Відірваність еліт від суспільства також використовується владою та акторами заради боротьби з опонентами. Педалюючи тему корупції, майже завжди випливає те, що в цієї особи члени родини навчаються далеко за кордоном. Це дає змогу пропаганді говорити про те, що ця людина була надто тісно пов’язана із Заходом. Зручно ж, правда?

Висновки тут прості. Вибудована система свідчить — головними рупорами суверенізації в Росії є не сам суверен, а його найближче оточення (що не позбавляє вини самого суверена).

Втім, наближені люди вдало використовують страхи свого лідера для навязання їх суспільству. При всьому цьому проголошено курс на антипатріотичні риси на кшталт поганих зв’язків із поганим Заходом, а будь-який невірний крок умовного системного ліберала тижнями обговорюватимуть у підконтрольних ЗМІ.

Звісно, коронавірус вніс свої зміни до системи. Раніше Кремль використовував ручні організації на кшталт НОД (Народно-освободительное движение). Останню взагалі створювали після Болотної площі як антитезу до руху Навального.

Але після розгрому опозиції в ручних іграшках дедалі менше потреби.

Є чудова та надмірна радикальність у питаннях суверенітету. Є естафета ЗМІ. Коли потрібно — дискредитація триває навіть не через телебачення. Одразу з’вляються проекти в мережі, які також дають можливість майже 24/7 проходитись по одних й тих самих темах.

Яскравий кейс — ситуація із Собчак. Майже її одну обговорювали на тому ж «Соловйов Лайф», повністю дискредитуючи незручну постать. Комусь смішно, але в Росії це дійсно гучно.

Питання суверенітету також порушують цими ж засобами — переважно через дискредитацію опонентів чи критику дій влади. До чого загалом призвели дії влади із суверенізації та вибудови шміттовської держави? В цих умовах помітне домінування стратегії «виходу», якої дотримується більшість населення.

Це бажання якомога ефективніше уникати будь-якої взаємодії з інститутами влади та брати участь у політиці. Як за радянських часів: не висовуйся, живішим будеш.

І це все в умовах мобілізаційної економіки, яку активно будує влада через імплементацію державного втручання. Тепер ця стратегія «тихо відсидітись», очевидно, стане практично недоступною — мобілізація має зачепити кожного. Такий досвід Росія вже має.

Таким чином, побудова мобілізаційної економіки буде ключовим випробуванням для легітимності влади.

Чи вдасться випливти лише на «великодержавності» та «відновленому суверенітеті» як національній ідеї? Мобілізаційна економіка — це підвищення рівня втручання держави у життя кожного індивіда. Різке звуження шансів на стратегію «виходу» для кожного.

Отже, це перевірка на готовність до лояльності тієї частини населення, яка не голосувала за Путіна (приблизно дві третини людей). І на цьому хиткому ґрунті «внутрішнього суверенітету», вочевидь, Росія зазнає найбільш серйозного випробування у разі посилення конфлікту РФ із Заходом та переходу на мобілізаційну економіку.

Коротше кажучи, на власному дітищі Кремль і ризикує посковзнутись.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.