Що відбувається з українським іномовленням?

Закрили UATV? Зрада! Запускають телеканали для окупованих територій? Перемога! Розбираємось, чому все не так просто.

На початку 2020 року український канал іномовлення UATV припинив мовлення у прямому ефірі. Тим часом Верховна Рада ухвалила в першому читанні зміни до закону про іномовлення. Ці зміни дозволять майбутнім каналам, створеним на базі UATV, мовити на окуповані території.

Це рішення багато критикують. «Не розумію, навіщо знищувати іномовлення. Виглядає, що команда Зеленського вирішила «просто перестати стріляти» і у відповідь на бомбардування в інформаційній війні. Телепрограми англійською, арабською та іншими мовами, які транслювалися на десятки країн світу, відтепер більше не виходять», — пише нардеп Володимир В’ятрович. Прощальні дописи працівників UATV збирають сотні лайків і гнівних коментарів.

Сама ідея створити телеканали для мовлення на окуповані території (російською і українською, або й лише російською мовою — версії чиновників і політиків різняться), можливо, запізніла, але правильна. Але чи ціною іномовлення? Чи було українське іномовлення дієвим і чи потрібне воно взагалі? Спробуємо розібратися.

Що таке іномовлення і навіщо воно?

Іномовлення — це засновані державою офіційні теле- і/або радіоканали, які поширюють контент за межі своєї країни. Наприклад, німецька Deutsche Welle, американський Voice Of America, британський BBC World, польська TV Polonia і так далі (повніший перелік є ось тут). Іномовлення говорить як мовою держави, яку представляє, так і мовами тих країн, у яких поширюється. Наприклад, є «Голос Америки» мовою тигринья — дуже красиві буквочки! Комбінації бувають складні, наприклад, «Белсат» — польський державний канал про Білорусь — має українську версію, яка розповідає, поміж іншим, про новини російської політики.

Декларовані завдання в іномовлення можуть бути різні: комунікувати зі співвітчизниками та діаспорою, налагоджувати «дружбу народів», постачати мешканців інших країн якісними новинами, розповідати про туристичні принади, культуру та цінності своєї країни тощо. Проте суть іномовлення — інструмент державної пропаганди. Ця пропаганда може бути концентрованою й токсичною, як у Russia Today, або геть непомітною, як у ВВС. Але вона є. Навіть найбагатші держави не витрачали б мільйони на телебачення і радіомовлення з альтруїстичного бажання дарувати іноземцям контент.

Розвинені держави мають іномовлення, бо хочуть бути активно присутніми у світовому інфопросторі. Вони знають, навіщо їм це потрібно і що саме вони хочуть сказати світові (і різним аудиторіям у різних країнах), а також вкладають достатні ресурси в те, щоб іномовлення працювало добре і виглядало пристойно.

Чи працювало добре і чи виглядало пристойно українське іномовлення?

Ну, вони намагались. На час Революції гідності Україна мала телекомпанію «Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення» (УТР) і «Всесвітню службу радіомовлення України» (саме так, ВСРУ) — підрозділ Національного радіо. За якістю картинки і звуку, форматом і естетикою вони були схожі на обласне телебачення початку 90-х (подивіться відео). УТР мовив на одному каналі англійською, українською і російською на Європу і Північну Америку.

Міністерство інформаційної політики створило державне підприємство «Мультимедійна платформа іномовлення України» і почало модернізувати канали, запускати нові мовні версії тощо. Для розбудови телемережі використали «банківське телебачення» БТБ, створене Нацбанком за часів Януковича.

Окрім «популяризації України та її цінностей у світі» перед іномовленням поставили нове завдання — протистояти російській пропаганді. Його навіть спершу хотіли назвати Ukraine Tomorrow — на противагу Russia Today, але передумали, слава Богу. Більше про історію UATV читайте тут.

Популярність іномовлення (не лише українського) виміряти дуже важко. Контент поширюється різними каналами — в онлайн-ефірі, в ютубі, в соцмережах, через супутникові платформи та кабельні мережі тощо. Ніхто достеменно не знає, скільки людей дивилося цей контент в усьому світі, й судити за кількістю переглядів окремих роликів чи прямих ефірів про це не варто. У соцмережах ви могли бачити дописи людей, які десь закордоном ввімкнули телевізор у готелі і знайшли у списку каналів UATV — або навпаки, не знайшли, натомість побачили там Russia Today. Це цікаві історії, але робити з них висновок про поширення іномовлення у світі теж не слід.

UATV має окремі канали на ютубі — україномовний, російськомовний, англомовний, кримськотатарський та арабський. Цікаво, що найбільше підписників — у російськомовного. В ефірі всі ці мови поєднувались на одному каналі. Його вдалося поширити в мережах платного телебачення в досить багатьох країнах (про успіхи UATV його керівниця розповіла тут). До речі, UATV транслювався і в зоні бойових дій. У команді працювали професійні люди, різні мовні версії були досить успішно представлені в соцмережах. Словом, це було нормальне багатоплатформне телебачення за свої (досить невеликі) гроші, яке розповідало про Україну тим, кому вона цікава.

Тобто ми мали свій «Голос Америки», а тепер не маємо?

Е-е-е… Ні. «Голос Америки», «Німецька хвиля», Al Jazeera і тому подібні потужні іномовлення, як і міжнародні медіаорганізації, які працюють для поширення певних цінностей («Радіо Свобода» — найвідоміша з них), працюють за іншим принципом. Вони розвивають свої канали як повноцінні медіа для країн, де мовлять, і розповідають про все, що цікавить мешканців цих країн. Просто роблять це з урахуванням офіційної позиції своєї держави.

Зазвичай цю позицію з’ясовують у звичний журналістський спосіб — запитуючи політиків та слухаючи й читаючи їхні заяви. Але якщо надворі холодна/інформаційна війна, позицію та окремі меседжі, які її виражають, формулюють фахівці з пропаганди, вповноважені державою.

Україна ще кілька років тому застрягла в дискусіях про те, чи пропаганда — це ОК, і якщо ОК, то якою вона має бути. Міністерство інформаційної політики, яке могло стати мозковим центром контрпропаганди, у перші дні свого існування зазнало нищівної критики. Різні державні органи та установи, приватні медіа та громадянські ініціативи (на кшталт «Стопфейк» чи «Інформнапалм») займались протистоянням російській пропаганді на власний розсуд, практично не узгоджуючи своїх дій. Просто уявіть війну, в якій кожен солдат стріляє куди й коли йому заманеться.

Тому іномовлення як інструменту просування свого та знешкодження ворожого порядку денного у світовому інформаційному просторі в нас не було. Як спосіб забезпечення доступу довільної аудиторії до інформації про Україну кількома мовами — більш-менш. Тепер іномовлення якийсь час не буде взагалі; згодом його, за словами джерел шеф-редакторки «Детектора медіа» Наталії Лигачової, планують перезаснувати на базі державної агенції «Укрінформ» і… Суспільного мовлення. А це вже тривожна новина.

А що з цим не так?

Суспільне мовлення — не державне. Воно фінансується з бюджету, але його головний сенс у тому, щоб служити державі, не бути підконтрольним політикам й не займатися пропагандою. Іномовлення — державне. А проблема з державними медіа в тому, що влада рано чи пізно починає використовувати його для своїх піар-потреб.

Особливо якщо іномовлення буде мовити на українській території. Раніше закон це забороняв — саме для того, щоб ці медіа не використовувались владою для впливу на своїх громадян. Такі заборони діють у багатьох країнах: промивати мізки іноземцям — на здоров’я, власним громадянам — зась.

Зміни, які розглядає парламент, дозволяють іномовленню поширювати сигнал «на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей, Криму і Севастополя, у районах, що межують із цими тимчасово окупованими територіями, та в прикордонних районах України, що межують з Росією чи іншими країнами, з яких мовлять в ефірі російські телеканали і радіостанції (такими територіями, наприклад, є Білорусь і Молдова)». Тобто майже на всю Україну. На думку Наталії Лигачової, канали, які запустять «для окупованих територій», будуть використовуватись для піару партії влади. Але й перезасноване іномовлення може стати інструментом політичної агітації — адже закон дозволятиме.

Словом, використовувати Суспільне для потреб державної пропаганди — табу. Сподіваємось, що ця ідея буде опротестована й загине в зародку.

Що тепер буде?

З’являться два телеканали, які транслюватимуть розважальний та інформаційний контент — значною мірою російськомовний, бо вважається, що з «тією стороною» треба говорити російською, — на окуповані та прифронтові території. Згодом, можливо, й на все українське прикордоння. Міністр культури Володимир Бородянський каже, що сигнал може за три місяці охопити територію, де мешкають 80% мешканців окупованих територій.

Те, що сигнал буде доступним для цих людей, не означає, що вони його дивитимуться. Ви ж не дивитесь телеканал «Сонце», хоч і могли б. Отримати достовірну інформацію про аудиторію телеканалу на непідконтрольних територіях неможливо. Тож хейтери стверджуватимуть, що канал працює вхолосту й марнує бюджетні гроші, а влада звітуватиме про те, як успішно вона «говорить із Донбасом», ліквідуючи наслідки кремлівського промивання мізків; правди ж не знатиме ніхто.

Згодом з’явиться іномовлення, яке працюватиме назовні. Яким воно буде, поки що ніхто не знає.

Головне, що й мовлення на окуповані території, і мовлення на закордон буде марним, якщо держава загалом і органи, які адмініструють ці канали, зокрема не з’ясують кілька речей:

• Яка цільова аудиторія цих каналів? Фахові медійники знають, що канал не може бути «для всіх».
• Що саме умовна Україна хоче сказати цій аудиторії?
• Хто конкретно формулює позицію України, ті цінності пропагандистські меседжі і фрейми, які має поширювати це медіа? І стратегічно, і в кожному окремому випадку (наприклад, коли Іран збив наш літак).
• Яку саме форму матиме ця пропаганда, і як це співвідноситься зі стандартами журналістики?
• Як це медіа має протистояти російській пропаганді?

Потрібні й запобіжники, які не дозволять політикам використати іномовлення у своїх інтересах. Інакше рано чи пізно ми повернемось до ситуації 2013 року, коли всі державно-медійні язики славили Януковича.

Ось як це було — кошмар, правда?:)